Ніколи за всю історію українського ТБ не було в ефірі стільки футбольних трансляцій. Лише за одну недавню неділю футбол показали: канал «Футбол» - два матчі, по одній грі - «Кіно», російське «ОРТ», а вже опівночі - «Футбольний уїк-енд» на «Україні». Десяток матчів тільки чемпіонату України можна було подивитися в один день. Неймовірний бенкет шкіряного м'яча! Дивися - не хочу.

Багато хто не хоче, виявляється. Давно я не бачив у кадрі такої кількості порожніх рядів на стадіонах, звідки велися футбольні репортажі. Виглядає непривабливо. І це не лише тло. Це демократичне право кожного вболівальника - дивитися гру з дивана. «По ящику». Тим більше - спека. А що, в осінній холод буде краще?

Не буває футбольного свята по телевізору, справжньої арени, громокиплячої чаші стадіону - з напівпорожніми трибунами. Грім і блискавки футболу, його рев і захват мас, тонке його розуміння - як на європейських аренах Іспанії, Німеччини, Британії, Італії, Туреччини - у нас стали рідкісним явищем. І жоден наш телережисер зі своєю операторською групою ніяким монтажем не ліквідує зяючої нудьги незаповнених трибун, бо показ матчу неможливий без загальних планів.

Ми готуємося до Євро-2012. І крім величезної роботи зі спорудження стадіонів, готелів, аеропортів, інфраструктури, необхідно організувати футбольне свято. Спостерігаючи за трансляцією нашого українського чемпіонату, замислюєшся: чи готові ми до 2012 року?

Одна проблема: футбол і глядачі. Як театр, мітинг і взагалі будь-яке видовище неможливе без глядачів, так і матч і його трансляція протікають у єдності гравців та вболівальників. Ця сама атмосфера єдності обов'язково передається й на екран. Або не передається. Чи є на стадіоні загальний подих, взаємозв'язок? Примітивні речівки, смолоскипи й ракети не беруться до уваги...

Наше футбольне майбутнє визначається внутрішнім чемпіонатом. І що можуть показати наші рясні телерепортажі? Адже розучилися вболівати за НАШИХ. Хто вони сьогодні - наші? Які у своєму складі наші українські команди? Не потрібно бути націоналістом, шовіністом, капіталістом, колабораціоністом, щоб у душі зберігати поняття «наші».

Як старий динамівський уболівальник, киянин, пам'ятаю: наші великі були своїми. Біба жив на Бессарабці, на Маловасильківській. Мати Базилевича викладала марксизм у нас в університеті. Лобан жив десь біля клубу Фрунзе, а потім навчався в КПІ. Малого й віртуозного Мунтяна бачили на полі з дитинства. Ми знали, що Сабо - угорець із Закарпаття, а Яковенко - з Харкова. У Київській області є село, звідки родом футбольний Шевченко.

Не ловіть мене на рідному квасі. Були в складі наших і Грамматікопуло із Зазроєвим (нині - тренер В. Газзаєв). І великі тренери з Москви - В. Соловйов, В. Маслов.

Але як я застарів! Глобальний бізнесовий футбол так далеко зайшов у своєму інтернаціоналізмі. Колишнім геніям м'яча такі винагороди й не снилися. Хоча грали вони краще і старанніше від багатьох посередніх легіонерів. А левову частку спортивної преси становлять матеріали про те, хто куди перебіг і за скільки.

Мій приятель, колись палкий уболівальник, на моє запитання, чому він ігнорує трибуни, відповідає: Навіщо? Команди переважно з іноземців. Не можу скучити за Леко й черговим Алексом, за Матузалемом, який змився, і за цим, що сальто робив...

А тим часом весь світ на футбольному полі круто працює. Величезний бізнес. Ми що, не такі? Трохи інші. І на це є об'єктивні причини.

У закордонних країнах люди масово відвідують музеї, театри, виставки, спортивні змагання, філармонії, кінотеатри... і футбол на стадіоні. У нас же криза почалася ще тоді, коли перестали ходити в кіно, оперу, філармонію й... на футбол. І зараз Л. Буряк з подихом пригадує часи, коли футболісти годинами не могли вибратися зі стадіону додому через натовп уболівальників.

Погано ходимо на стадіон. Тому й бачимо по ТБ порожні лави. Раніше стадіон «Динамо» заповнювався цілком на матчах дублерів. А зараз і на міжнародних зустрічах порожні місця.

Отже, домовилися. У світлі підготовки до нашого Євро народ, починаючи із внутрішнього чемпіонату всіх ліг, валом повинен повалити на стадіони. А телевізійники - підвищити свою майстерність хоча б до рівня німецької організації телемовлення.

Сьогодні ж, переглянувши за один день десяток репортажів, дещо притихнув.

Люблю футбольний телерепортаж. Вважаю пряму трансляцію вершиною і зразком справжнього ТБ, коли ніхто його не може переплюнути за ефектом присутності тут і тепер у чарівні хвилини несподіваних голів та поворотів футбольної долі.

Я не даватиму оцінок роботі наших репортерів та операторів. Така надмірна спека. Футболісти ледве тягнули ноги по розжареному полю. Гарні голи й комбінації були, але як вони відображалися в численних репортажах? Якщо відверто, то нудно. До того ж, з огріхами в мові, переплутуванням футболістів, дефектами дикції.

А ось один із шанованих мною репортерів - Олександр Гливинський - ненудно й ерудовано веде репортаж. Я чую його і розумію події на полі. Але поруч виникає глухий голос напарника - одного з колись відомих футболістів, його слова взагалі неможливо розібрати... До чого такий співучасник репортажу (навіть з огляду на його минуле)? Очевидно, він претендує на роль експерта...

У такому разі дозвольте розповісти про експертів і репортерів німецького ТБ, яке я регулярно дивлюся.

На останній першості світу в ПАР німецька команда здобула третє місце, але, на думку фахівців, показала кращу й своєрідну командну гру. В обох випадках проявився справжній німецький дух і наснага. Не кажучи вже про порядок. (Про організацію німецьких свят, у тому числі футбольних, слід розповідати окремо. Нам знадобиться...)

Я був свідком інтерв'ю одразу після драматичного матчу, коли репортер поставив перед камерою воротаря, який пропустив гол із пенальті, і гравця-суперника, який забив йому цей вирішальний гол. Ось це цікава розмова!

Великі тренери - перед, під час і після матчу - неодмінно дають інтерв'ю на камеру. Хоч би як для них складався матч і який був настрій. Бо вони поважають футбол, журналістів, народ.

Стосовно тих, хто робить футбольний репортаж... Експертами, які вміють не лише грати, а й грамотно і доступно коментувати матч, є зірки футболу й екрана: кайзер Франц Беккенбауер, Г. Нетцер, Брайтнер, молодий тренер «Дортмунда» Ю. Клопп, відомі судді. Їх знає вся країна. А глядачі німецьких каналів дослухаються до кожного їхнього слова і прогнозу. Експерти працюють також у перерві між таймами й підбивають підсумки наприкінці матчу.

Репортер за кадром веде гру, розплутує перебіг матчу і звертає увагу на цікаві його моменти. Не плутає гравців. Чіткість і дикція - бездоганні. Підтримує градус драматизму. Репортери - майстри не лише несподіваних інтерв'ю, а й «позастадіонного» матеріалу про футбольне життя.

Режисерська група об'єднує все це в одне надзвичайно яскраве видовище. Монтаж, операторська і звукова робота створюють бездоганну картинку. Ні, недарма за те, щоб переглянути по телевізору матч внутрішнього чемпіонату від початку до кінця, німці змушені платити. Безкоштовно - лише уривки (крім матчів національної збірної та особливих зустрічей).

У Німеччині всі, від мала до велика, палко люблять свій футбол і футболістів. Навіть тоді, коли вони програють! Програла «Баварія» у фіналі Ліги чемпіонів «Інтеру», і що б ви думали? Весь Мюнхен вийшов на вулиці й головну площу Марієнплатц зустрічати й утішати улюбленців. Баварське телебачення скасувало всі передачі заради грандіозної трансляції проїзду футболістів на відкритих лімузинах. Авто ледь пробивалися в натовпі, а гравці вдячно посміхалися, давали автографи, отримували квіти.

Так, і в «Баварії» половину команди становлять приїжджі, дуже дорогі футболісти. Але живий дух, є свій чудовий молодий Мюллер, і грає команда в істинно німецький футбол. І в тактиці, і в стратегії.

Можливо, прагнення грати по-нашому колись ми назвемо своєю футбольною національною ідеєю? Добре б знову навчитися робити чудову футбольну погоду. Особливо напередодні Євро.

Юрій Іванов,  «День»

Фото - Reuters