Листи з полону

24 Липня 2010
28000
24 Липня 2010
11:10

Листи з полону

28000
Вітчизняні політики навчилися легко видавати терпіння виборців за вияв безмежної довіри, а суспільну апатію — за знак мовчазної згоди з будь-якими діями влади
Листи з полону

Жозеф де Местр, той, котрий написав про Росію знамениту фразу «кожен народ має уряд, на який заслужив», - зазначив одного разу, що влада може спиратися не так на бажання народу, як на його терпіння. Історія незалежної України - найкраще того свідчення. Вітчизняні політики навчилися легко видавати терпіння виборців за вияв безмежної довіри, а суспільну апатію - за знак мовчазної згоди з будь-якими діями влади. Втім, переможці президентських виборів 2010 року перевершили в цьому мистецтві всіх своїх попередників. Скориставшись втомою співвітчизників, за неповних шість місяців вони вибудували адміністративну і політичну вертикаль, якій міг би позаздрити навіть такий автократ, як Леонід Кучма. Хоча формально у Януковича (принаймні поки що) значно менше конституційних повноважень, ніж у другого президента України. І в цьому, мабуть, полягає головний підсумок політичного сезону, який минає.

 

Без бою

 

Нова влада, заохочуючи розмови про необхідність міцної руки, сама за своїми фізичними властивостями більше скидається на... газ. Розширюючись всередину і вшир, вона намагається заповнити весь простір, який їй просто дозволяють заповнити. Межі дозволеного виявилися при цьому набагато ширшими, ніж навіть могли припустити біло-сині. Влада практично не наштовхується на опір - ні з боку опонентів, ні з боку суспільства. Взагалі-то, й самогогромадянського суспільства, про пробудження якого з таким ентузіазмом говорили 2004-го, насправді не виявилося. Є, звісно, окремі громадянські ініціативи. Але вони майже не помітні на тлі велетенської маси атомізованих, утомлених і розгублених громадян, стурбованих швидше виживанням, ніж захистом своїх прав. Які тому здебільшого сприймають чиновників не як найманих службовців, а як потенційних благодійників. Та й від влади загалом виборці чекають насамперед спокою і стабільності, обіцяних на виборах. За рахунок цього, власне, Янукович і переміг на виборах - опинившись у потрібний час у потрібному місці. Ці ж таки сподівання нова влада продовжує щосили експлуатувати й після виборів, оскільки іншого ресурсу в неї, як з'ясувалося, немає.

 

Окремі сплески громадянської активності - на кшталт боїв у харківському лісопарку або протестів проти катувань та знущань у РВВС - мають спорадичний і, взагалі-то, локальний характер. Влада може просто не звертати на них уваги. Виступи журналістів викликають більший інтерес за кордоном, ніж, власне, в Україні. І дедалі більше перетворюються на якусь подобу карнавалу з «фірмовими» майками та подарунковими велосипедами. У крайньому разі - на «свято непослуху». Це, звісно, можна пояснити. Несприйняття влади в журналістському середовищі - навіть не політичного, а швидше естетичного характеру. А найкращою демонстрацією неповаги вважається демонстративний «плювок у борщ». Якщо вдасться - виконавці плювків переживають майже катарсис. Хай навіть для влади такі випади - що комариний укус. Неприємний, звісно, для влади, котра хоче видаватися непогрішною, але не більше. Нескінченне пережовування історії з падінням вінка та регулярними літературно-географічними ляпами президента перетворилося на своєрідний спорт, після якого не залишається ні часу, ні сил, ні бажання аналізувати реальні дії можновладців, що мають серйозні стратегічні наслідки для країни.

 

Щось аналогічне коїться і з опозицією. Чутки про її впертість, непримиренність та ентузіазм виявилися дуже перебільшеними. Перетворення на «манну кашу» у разі поразки очікували, швидше, від регіоналів. Але вони перемогли, а розсипалася «Наша Україна», почав кришитися вчора ще, здавалося, монолітний БЮТ. Юлія Тимошенко, звісно, старається щосили. Проте нічого нового виборці не чують, усі заяви й дії екс-прем'єра настільки звичні, що не відгукуються навіть серед публіки, котра не втратила інтересу до політики. І вона, і вірні їй соратники, по суті, продовжують вести війну, яка для країни вже завершилася. А опозиційних генералів для майбутніх боїв на обрії не видно. Або майже не видно. Арсеній Яценюк, звісно, завжди готовий запропонувати свої послуги в цій шляхетній справі, і Сергій Тігіпко з уряду сигнали подає. Але поки що це більше скидається на не дуже талановиту імітацію боротьби. А Олег Тягнибок самою своєю присутністю надає опозиційним акціям присмаку радикальної маргінальності.

 

Не менш дивним виявилося і безсилля вітчизняних олігархів, про чию впливовість ще вчора складали легенди. Спантеличені аналітики досі не можуть повірити, що акули вітчизняного бізнесу можуть бути геть-чисто позбавлені політичного чуття та відчуття самозбереження. Точніше, відчуття це живе, у кращому разі, на рівні установки «дружити з владою, хоч би чого це коштувало». Хоча навіть абсолютна лояльність, як свідчать дії нинішнього уряду, насправді нічого їм не гарантує. Звісно, в Україні ще немає свого Ходорковського, але й у Росії він опинився за гратами не відразу. А щоб виключити можливість такого сценарію в принципі й захистити свої інтереси інституційно, українським олігархам, схоже, бракує якщо не розуміння, то відваги. Навіть найбільш «просунутим».

 

Як з'ясувалося, відчуття корпоративної солідарності значно вище в депутатів - хай навіть опущених до рівня кнопконатискувачів. Нардепи якраз пручаються настирливим спробам позбавити парламент повноважень. Хай боязко, хай навіть цей опір скидається на «бунт навколішки». Але депутатське небажання робити харакірі примушує владу якщо не відступати, то бодай шукати обхідні маневри. Скажімо, переконавшись, що повернути Януковичу повноваження Кучми через Раду не вдасться, лобісти цієї ідеї тепер намагаються скасуватиреформу 2004 року через Конституційний суд. Зібрати задля цього 252 підписи набагато легше, ніж 300 голосів для успішного голосування. Ну, а в те, що судді скажуть рішуче «ні», не дуже вірять навіть найзатятіші прибічники парламентської республіки. Надто вже демонстративною вийшла заміна голови КС.

 

Усе це нагадує старий анекдот, в якому дружина збирає чоловіка на війну і, ридаючи, запитує, куди йому тепер листи писати. А чоловік відповідає, витираючи сльози, що краще - відразу в полон.

 

Позолочена стабільність

 

Інколи, правда, складається враження, що здаватися готові навіть формальні переможці. Якщо групи впливу в самій ПР із якимось заціпенінням очікують завершення операції зі скасування політреформи. Хоча в її успіху, за великим рахунком, зацікавлена тільки одна з них - та, котра контролює адміністрацію президента. Адже в самого президента немає жодних проблем із використанням чинної конституційної моделі. З контрольованою, без п'яти хвилин - конституційною, більшістю в парламенті та урядом, який не втомлюється називати себе президентським. Змагання між Кабміном і президентською канцелярією за прихильність глави держави Януковичу навіть вигідне (чого, звісно, не скажеш про керівництво самих КМ і АП). Але, захотівши, звісно, скасування конституційної реформи, можна красиво подати й Віктору Федоровичу. Зрештою, чим він гірший за Леоніда Даниловича?

 

Ні, певна річ, є й контраргументи. Проте хто зважиться їх президентові бодай озвучити? Поки що розговорився тільки Нестор Шуфрич. Та й того, взагалі-то, спровокували на відвертість журналісти. І заговорив екс-міністр уже після відставки, і зашикали на нього відразу обережніші колеги... Навіть ті, котрі у приватних розмовах самі висловлюють незадоволення зростанням впливу «групи Фірташа» і прогнозують уже найближчим часом заміну Миколи Азарова на Юрія Бойка. Нібито на настійні рекомендації «російських друзів». На Банковій, правда, не втомлюються ці чутки спростовувати. Запевняючи, що «від добра добра не шукають» і що в Бориса Колеснікова шансів замінити Азарова аж ніяк не менше. Власне, тільки підтверджуючи цим чутки про те, що «євро-віце-прем'єр» - чи не єдина людина, котра «у колі своїх» відверто висловлюється проти всієї цієї комбінації.

 

Навіть Володимир Литвин вдає, що нічого страшного не відбувається. Хоча насправді йдеться і про його повноваження. Якщо він, звісно, хоче залишатися спікером. У інтерв'ю «Комерсанту» Володимир Михайлович взагалі заявив, що в країні після виборів радикально нічого не змінилося. Ну хіба що стала іншою «тональність розмови». Зате з'явилися «визначеність» і «спокій». Вітчизняні ж політики впевнені, що виборці чекають від них саме цього. Таке наполегливе прагнення до «стабілізації», до речі, відрізняє теперішню атмосферу при владі від перших років зовні схожого на нинішній кучмівського режиму. Леонід Данилович якраз хотів змін. І навіть перше його звернення до парламенту називалося «Шляхом радикальних економічних реформ». Нинішня влада, навпаки, прагне не до кипучої діяльності, а до стану «блаженного спокою». Який за стилем скидається навіть не на останні роки кучмівської стабільності, а на значно давніші радянські зразки. Недарма стиль, у якому намагалися відзначити ювілей Януковича, в багатьох викликав асоціації, швидше, з брежнєвськими часами. Саме тоді, на переконання мільйонів українців, були справжні стабільність і спокій. Для когось - справді «золотий вік». Наслідуючи який, так хочеться «позолотити» нинішню стабілізацію. Мимоволі, правда, виникають і більш давні асоціації. У XVII столітті в Україні теж було десятиліття, яке так і називалося - zloty spokуj. Завершилося воно, як відомо, Хмельниччиною.

 

Міни уповільненої дії

 

Втім, і брежнєвська стабільність була б неможливою без сприятливої світової кон'юнктури. Закінчилися нафтодолари - закінчилося й благоденство. В України грошей на стабільне існування у стані блаженного байдикування немає вже тепер. Була, звісно, ілюзія, що зберегти «позолоту» дозволять харківські угоди. Пригадується, президент на радощах навіть заявив, що ціни на газ для громадян залишаться стабільними. Тільки ілюзія ця розвіялася дуже швидко. Щойно стало зрозуміло, що без кредиту МВФ - аж ніяк. А Фонд гроші давати відмовився категорично, якщо не буде прийняте рішення про підвищення тарифів для населення. Уряд зволікав із цим до останнього. І погодився за два дні до завершення терміну «ультиматуму». Щоб устигнути «підсолодити пілюлю» обіцянками субсидіювати тих громадян, для яких подорожчання газу буде непосильним. Зовні, звісно, все це скидається на перекладання грошей з однієї державної кишені в іншу, але, очевидно, МВФ змушений був піти на схвалення такого «компромісу». Щоб дати змогу українській владі «зберегти обличчя».

 

Правда, зі «збереженням обличчя» вже намітилися проблеми. Юлія Тимошенко - цілком, до речі, прогнозовано - встигла заявити, що газ дорожчає зовсім не на вимогу МВФ, а виключно для того, аби розплатитися з Дмитром Фірташем - після «блискучої» партії в «піддавки», розіграної в Стокгольмському арбітражі. Як відповісти на цей випад - ні на вулиці Грушевського, ні на Банковій поки що не придумали. Розмірковувань про сміливість, «необхідну для проведення непопулярних реформ», до уваги не беремо. По-перше, під час президентської кампанії біло-сині такої сміливості не демонстрували, швидше, навпаки - обіцяли зниження цін у пакеті з розширенням соціальної допомоги. Отже, виборець, котрий отримав на руки платіжки з новими цифрами, матиме всі підстави вважати, що регіонали взятих на себе зобов'язань не виконали. А по-друге, навіть ті поодинокі громадяни, котрі дотримуються ліберальних поглядів і можуть, бодай теоретично, погодитися з тим, що непопулярні реформи справді потрібні, - навряд чи повірять, нібито реформи ці здатний провести уряд на чолі з Миколою Азаровим. Швидше, припустять, що на етапі «затягування пасків» ентузіазм Кабміну й вичерпається. І замість реформ Україна отримає цілком традиційне затикання дір у бюджеті. А далі... Далі країну очікує прийняття бюджету на наступний рік. З цілком передбачуваною боротьбою за розподіл фінансових потоків між лобістами, представленими в усіх трьох фракціях коаліції, не кажучи вже про нашоукраїнців та бютівців, які до них приєдналися. Чи до реформ під час таких «жнив»?

 

Чи матиме підвищення ціни на газ у таких умовах стимулюючий ефект для громадян та економічних суб'єктів, на який не в останню чергу розраховують у МВФ, - запитання, швидше, риторичне. Тим більше напередодні місцевих виборів, так вдало «призначених» на 31 жовтня. Більшість учасників яких - можна побитися об заклад - тією чи іншою мірою розігруватиме «цінову карту», обіцяючи у разі своєї перемоги або скасувати підвищення тарифів, або звести його наслідки до нуля. БЮТ уже тепер клянеться оскаржувати кожну цифру в судах. А кампанія офіційно ще навіть не розпочалася.

 

Правда, на Турівській тепер змушені зважувати кожну фразу. Не з погляду реальності обіцянок, певна річ. А з тим, щоб не прогадати - який ставити підпис. Блок Юлії Тимошенко чи все-таки партія «Батьківщина»? Адже якщо нові виборчі правила набудуть чинності в тому вигляді, в якому були проголосовані в Раді у першому читанні, участь у боротьбі за місцеві ради зможуть брати тільки партії. Бютівці, правда, невесело жартують, що до другого читання парламентська більшість може придумати щось гірше. І взагалі не пустити опозицію до виборів. Це, загалом-то, цілком відповідає українській політичній традиції - «якщо правила не дозволяють нам перемогти чесно, ми змінюємо правила».

 

Регіонали, правда, від деяких дискримінаційних новацій відхрещуються. Пояснюючи, скажімо, норму про висунення депутатів місцевими парторганізаціями, зареєстрованими за рік до виборів, єзуїтською хитрістю Литвина. Який нібито прагне таким чином відсіяти перспективні об'єднання Яценюка і Тігіпка. Ну, а заборону на блоки - принциповістю Симоненка, який сподівається зробити привабливішою Комуністичну партію. Мовляв, усе ще можна змінити, якщо добре поторгуватися.

 

Ось тільки надто упізнаваний у цьому випадку почерк: ставити партнерів і опонентів перед довершеними фактами. Видаючи їхні помилки і байдужість громадян за мовчазну згоду. Тактика, яка вже неодноразово довела свою ефективність. Проте все ж таки досить ризикована, особливо коли виборців надто вже відверто водять за ніс. Адже терпець неможливо використовувати нескінченно. Він має властивість уриватися в найбільш непідходящий момент.

 

Олексій Мустафін, для тижневика «Дзеркало тижня»

 

Ілюстрація - «Дзеркало тижня»

 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Олексій Мустафін, для «Дзеркала тижня»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
28000
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду