Три – де?

3 Квітня 2010
38546
3 Квітня 2010
09:08

Три – де?

38546
Гучний і фінансово вагомий успіх «Аватара», підкріплений цілком достойними зборами «Аліси», примусив говорити про «нову еру в кіно», про появу 3D, «порівнянної за значенням для кіно з появою звуку та кольору» тощо.
Три – де?

Правда, новизна 3D-кіно має радше маркетинговий, аніж технологічний характер. Проте на даний момент склалася така економічна ситуація, коли споживача привчатимуть до цієї технології яким завгодно коштом.

 

Насамперед слід зазначити, що 3D у вигляді, який ми можемо спостерігати в кінотеатрах, до власне тримірності не має жодного стосунку. Відтворення реально тримірних зображень - які можна обійти на 360 градусів і побачити, «як воно виглядає ззаду», поки що залишається досить складною технологічною проблемою, над якою, безумовно, працюють вчені та інженери. Проте пропоновані ними рішення поки що так і не вибралися за поріг чистих, затишних і дорогих лабораторій.

 

Натомість технологія, яку використовують у сучасних кінотеатрах, достойна, у крайньому разі, маркетингово непристойної назви - «квазі-3D» або чогось аналогічного. Вона не забезпечує відтворення тримірних об'єктів, а просто подає на два людських ока трохи відмінне зображення, яке, завдяки бінокулярному зору та особливостям мозку, створює «ефект глибини». Ця технологія вже встигла відсвяткувати своє століття, а масовий інтерес до «тривимірного сінематографа» то виринав, то потопав упродовж останніх 60-70 років. І зворушливі двоколірні «стереоокуляри» київського кінотеатру «Орбіта» були продуктом менш елегантним, але базованим на тих самих технологіях, що й дорогі та стильні окуляри з рідкокристалічними «заслонками». Останні, щоправда, до України теж не особливо й добралися: в нас у нових кінотеатрах користуються переважно поляризаційними або інтерферентними фільтрами (технології IMAX 3D та Dolby 3D відповідно). Власне, і в Голлівуді останній спалах інтересу до стереозображення почався не з «Аватара», - були тримірні версії «Беовульфа», «Кошмару перед Різдвом», а крім того - чимало документальних стрічок.

 

Оцінити рівень «користувацького задоволення» від стереокіно доволі складно - надто суб'єктивним виходить параметр. Більшості опитаних знайомих нова реінкарнація 3D подобається, кілька - від неї в захваті. Дехто скаржиться, що очі попервах погано «фокусуються», а після перегляду - не дуже добре переходять у «звичайний режим». Найгірше при цьому виявилося тим, хто носить окуляри: незручно, коли одна пара окулярів надіта поверх іншої, та й очі втомлюються швидше.

 

Справді, попереджають про можливу небезпеку, яка може чатувати на любителя 3D-кіно й медики: буцімто у процесі перегляду стереокіно напружуються специфічні групи очних м'язів, що може призвести до короткочасних ефектів у вигляді больового дискомфорту. Проблеми зі стереоефектом можуть виникнути і в людей з кардинально різним станом правого й лівого ока. Ще однією проблемою може стати передача інфекційних захворювань при використанні одних окулярів різними людьми, хоча, звісно, звичайні спиртові серветки здатні цю ситуацію виправити.

 

Менші чи більші проблеми користувачів, - врешті-решт, насправді не смертельні й не надто численні, - переможний поступ стереокіно навряд чи зупинять. Бо останній спалах інтересу до стереозображення відрізняється від попередніх. Річ у тому, що для частини зацікавлених сторін питання перетворення цікавої «нової-старої» технології є, без перебільшення, питанням їхнього виживання.

 

Комерційні причини, які штовхають і тягнуть за вуха «тримірний кінематограф», очевидні. Кінопрокатники сподіваються, що принаймні певний час люди знову ходитимуть «за кіном» переважно в кінозали, а не в піратські файлообмінники чи до онлайнових продавців контенту. Бо соціальна специфіка «походу в кіно», яка тільки й приваблювала глядачів упродовж останніх років, - це добре. Але можливість упродовж певного часу постачати продукт, отримати який можна тільки в кінотеатрі, - значно краще.

 

Притому якщо «тримірне» зображення перекочує врешті-решт із кінотеатрів у вітальні - а сумніватись у цьому не доводиться, «тривимірні» монітори й телевізори з'являються в лінійках більшості виробників побутової техніки, - власники прав на велетенські списки світової кінокласики зможуть зробити «рімейк» всього-всього-всього касового, що виходило за останню сотню років. І спробувати ще раз продати користувачеві на відповідних твердих носіях. Заодно, вочевидь, з'явиться можливість захистити свіженьким копірайтом «3D-версії» навіть ті фільми, на які термін дії копірайту вже давно скінчився.

 

Виробники побутової техніки, у свою чергу, бачать 3D як чергову модну маркетингову фішку, яка має підштовхнути забезпечених споживачів іще разочок поміняти свої великодіагональні плазмові чи рідкокристалічні телевізори на нові, «тримірні». Відповідно, для побутового використання доведеться купувати нові плеєри або ж «апгрейтити» відеокарти комп'ютерів. А там, коли почнеться піратський обмін тримірними фільмами через інтернет - а куди ж без цього? - і провайдерам перепаде їхній шматок солодкого пирога.

 

Проголошення «нової ери в кіно» стимулювало сміливі мрії не тільки у тих, хто продає передову побутову техніку, а й у тих, хто безпосередньо пов'язаний із кіномистецтвом. Тим більше що, на загальну думку, час цьому мистецтву в чомусь змінюватися - не тільки технологічно, а й по суті. Прихід, точніше - введення в ужиток нових засобів виразності завжди відкриває нові горизонти. Хай «Аліса» - крім оригінального спецефекту - далеко не найкращий фільм Бартона, та й «Аватар» цікавий насамперед спецефектами, а не сюжетом, образами, акторськими роботами чи іншою нудотою, на яку тільки кінокритики і звертають увагу. Але перші кроки завжди незграбні. Чи будуть наступні? І в якому напрямі?

Індустрії це питання не цікаве - у кожному разі, на короткій дистанції. Їй вистачає стереозображення як спецефекту. Творчі експерименти - за кінорежисерами. Якщо експерименти ці не виявляться дуже дорогими і/або складними у виконанні, вони дадуть відповідь на принципове запитання: нова реінкарнація стереозображення - це тільки спецефект, який приживеться головно в блокбастерах, чи ця технологія щось змінить у засобах виразності, вплине на кіномову як таку?

 

Навіть у давні часи перших стереофільмів режисери чудово розуміли, що для стереовідтворення фільм повинен чимось відрізнятися від звичайного кінофільму, відповідати якимсь іншим вимогам. У ті часи - досить простим. З екрану щось мало «вилітати» на глядачів. Тому в репертуарі стереокінотеатрів були свої оригінальні стрічки. І капелюх бартонівського Капелюшника чи писки почвар Задзеркалля вкрай мало додають до екранної драматургії стереокіно нашого дитинства - хіба що барв більше та звірюки страшніші.

 

А де ж нове? Те, що може зробити для нас 3D-кіно не модою і чи новим способом видурювання чесно заробленого, те, що примусить нас свіжо пережити старі як світ людські драми? Поки що роздратування від попсових «порятунків світу», які пропонують нам під соусом «супертехнологій», сильніше, ніж захоплення самими технологіями.

 

Проте є привід помріяти, спробувати зазирнути у кінозавтра. Реальна тривимірність - не «обманка зору», а повномасштабне тривимірне відтворення - принесе принципові зміни в галузь кіномистецтва. Настільки докорінні, що кіно, яке прийде (якщо прийде) в результаті розвитку цієї технології, стане чимось іншим, що співвідноситиметься з кіно так, як саме кіно співвідноситься з театром, наприклад. Бо реальна тривимірність змінить один із базових принципів цього мистецтва - точку зору. В нинішньому кіно точка зору режисера, яка визначає точку зору глядача і, таким чином, сам твір, стане змінною, - глядач зможе її змінювати на власний розсуд, бачити одну й ту ж сцену то «анфас», то «в профіль», то з висоти пташиного польоту.

 

Питань постає маса. Від суб'єктивних переживань режисера - до глядацької здатності це сприйняти. Чи треба? І для чого? Чи «потягнуть» це наші мізки? Адже витвір мистецтва - наразі фільм - цінний для нас саме своєю неповторною суб'єктивністю. Втіленою в тій точці зору, яку вибрав художник. Саме вона дозволяє з буденної речі зробити витвір мистецтва, з повсякденної рутини - драму, з побуту - мистецтво. Чого хоче глядач - мистецтва чи можливості розглянути все в подробицях? І чи не звиродніє саме мистецтво у витончене ремесло ілюзіоніста, здатного продумати будь-яку дрібницю в будь-якому ракурсі? А чи потрібні вони глядачеві, ці дрібниці? Адже і глядацькій уяві треба залишити якийсь простір.

 

Можна припустити, що така можливість, відкрита у мові кіно, дозволить нам розвиватися: режисерам - «ставити всесторонньо», глядачам - дивитися уважно й не по одному колу. Що аж ніяк не влаштовуватиме кіноіндустрію, яка хоче продати нам якомога більше одиниць продукції і не дозволить оглядати одну й ту ж кінострічку надто старанно. Хоча реальна тривимірність може виявитися дійсно цікавою лише у тому разі, коли предмет огляду хочеться розглянути детально і з усіх боків. У пізнавальних програмах, навчальних фільмах. У порнографії, врешті. Для суперсучасного блокбастера цілком достатньо стереоефекту. А для психологічної драми і того не потрібно.

 

Втім, «багатоD» припускає й іншу можливість - віртуалізацію кінокадру, створення «ілюзіону», в якому глядач перебуває всередині картини, а події фільму відбуваються навколо нього (умовно цей тип зображення називають 4D). Це по-своєму зручніше як для режисера, так і для глядача, оскільки «фіксує» останнього і дозволяє режисерові створювати об'ємне, проте все одно визначене певною точкою зору дійство.

 

Остання виставка CeBIT встигла продемонструвати великий інтерес розробників «заліза» до стереозображення, яке вони, вслід за фільморобами, називали «3D». Серед «китів» відзначилася NVidia, що вже давно забезпечує на частині своїх продуктів підтримку «нової» технології. В Carl Zeiss розробили гламурну версію «3D-окулярів» для I-Pod. SeeFront 3D продемонструвала монітор, який при формуванні індивідуального зображення для кожного ока відстежує розміщення тих-таки очей. Знайшлися умільці, що прикрутили систему SeeFront 3D до звичайного серійного Apple MacBook. Цілий сонм дрібніших і менш відомих компаній створив цілий пласт програмного забезпечення і «залізних» прототипів для запису, обробки та відтворення стереозображення. Певний час, вочевидь, ми спостерігатимемо конкуренцію різноманітних технологій для «домашнього 3D», а за рік-три буде вироблено стандарти, підтримувані переважною частиною великих ринкових гравців.

 

Хоча говорити про «3D-бліцкріг» у побутовій апаратурі, вочевидь, не доводиться. Кілька десятків нових голлівудських фільмів - певна річ, добре. Але чи підштовхне це помітну кількість споживачів на негайну заміну телевізорів - сказати складно. Хоча б тому, що власне «3D-телеканалів» поки що немає - і найближчим часом не передбачаються. Та й окуляри як необхідний елемент тримірності - рішення сумнівне. Надіти їх в кінотеатрі перед переглядом 2-годинного фільму - ніби й не проблема, але шукати щоразу перед випуском новин чи миритися з їх присутністю на носі під час кухонного перегляду серіалу, поєднаного з нарізкою салату, - стане далеко не кожен.

 

Проте долю нової «моди на тримірність» вирішуватимуть не браві маркетологи з мантрами про «інноваційні технології» замалим не столітньої давності і не жовчні кінокритики, які без особливої надії на успіх продовжують шукати високе мистецтво в «3D- блокбастерах». Бути чи не бути тотальному стереокіно - хоч на екранах кінотетарів, хоч на моніторах домашніх ПК чи телевізорів - можуть вирішити тільки користувачі, проголосувавши гаманцями за той чи інший варіант технологічного прогресу домашньої техніки. І, вочевидь, уже через рік буде зрозуміло, стане стереокіно стандартом де-факто - як стали свого часу DivX або HD-картинка - чи так і залишиться «вічнозеленою» технологією - як WAP або відеотелефони, про які всі знають, що вони є, але дуже мало хто відчуває справжню потребу ними користуватися.

 

Довідка ДТ:

 

Перший патент на 3D-кіно отримав англієць Вільям Фріс-Грін іще в 1890-х. Він запропонував показувати два паралельні відеопотоки, які щасливий глядач спостерігав із допомогою нехитрої оптичної машинки - стереоскопа. Ви такі, мабуть, бачили в дитинстві - два окуляри, через які можна дивитися на «здвоєні» слайди.

 

В 1915 році Портер і Ваддел демонстрували нью-йоркській публіці промо-сюжети з використанням червоно-зелених анагліфічних окулярів. Через сім років з'явився повноцінний стереофільм - «Сила кохання». Перший його показ відбувся 27 вересня 1922 року в Лос-Анджелесі - теж із використанням червоно-зеленого анагліфа. Того ж року випробували так звану затворну систему - коли на екрані почергово йдуть кадри для лівого і правого ока, а синхронізовані з проекторами візори по черзі закривають «непотрібні» очі глядачів спеціальними шторками. 1939 року відбулася перша комерційна демонстрація окулярів з ефектом поляризації. Впродовж 40-х років інтерес до стереокіно практично згас.

 

Період з 1952 по 1955 роки називають золотою ерою стереокіно. Виходить кілька десятків фільмів, у стереотехніці працює навіть Альфред Хічкок (фільм Dial M for Murder). Проте демонстрація і перегляд стереокіно ще дуже далекі від досконалості - доводиться синхронізувати роботу двох проекторів, найменша розсинхронізація унеможливлює нормальний перегляд: глядачам, які сидять не по центру екрана, стереоефект помітити важко тощо. Через технічну недосконалість реалізації стереоефекту публіка, натішившись новою технологією, потроху про неї забуває - і стереофільми знову перестають знімати.

Наступна хвиля інтересу припала на 60-ті роки - коли стереозображення навчилися відтворювати з допомогою одного проектора і фактично стандартної плівки. Тоді, щоправда, інтерес як виробників, так і глядачів стереофільмів концентрувався головно довкола стрічок, які вони називали еротикою, а суворі моралісти та кінокритики - порнографією. Проте навіть така вічна тема «протримала» інтерес публіки відносно недовго.

Наступна спроба відродити стереофільми - середина 1980-х, коли до комерційного використання довели технологію IMAX - широкоформатне стереокіно на 70-міліметровій плівці, що, врешті, давало відносно задовільну якість як тримірності, так і зображення загалом.

В СРСР теж було знято чимало стереофільмів і стереомультфільмів. Найвідоміший - двосерійний «Робінзон Крузо» - вийшов на екрани в 1947 році.

Формати стереокіно

Анагліфний - найдавніший метод отримання 3D-ефекту передбачає створення зображень окремо для правого і лівого ока та «фільтрацію» потрібного з допомогою двоколірних окулярів - як правило, червоно-зелених чи червоно-синіх, хоча були й інші кольорові варіанти (золотистий і темно-синій, наприклад).

Затворний (він же - еліпсний або світлоклапанний) - передбачає почергову проекцію на екран зображень для правого і лівого ока. В момент проекції «непотрібне» око закривається механічною шторкою або затемненою LCD-матрицею. Підвищена яскравість проекторів при цьому форматі нерідко спричиняє втому очей.

Поляризаційний - два зображення подаються на екран через ортогональні (розміщені під кутом 90 градусів один до одного) поляризаційні фільтри. Окуляри, також із поляризаційними фільтрами, пропускають тільки потрібну картинку для кожного ока. В даний момент використовують як лінійну, так і кругову поляризацію. Для запобігання деполяризації доводиться використовувати посріблені екрани.

Інтерференційний - подається «комплект» червоних, зелених і синіх хвиль різної для кожного ока довжини, які відфільтровуються відповідними окулярами. Тут можна зекономити на екрані - підійде будь-який, натомість окуляри обійдуться істотно дорожче. Саме на цьому методі побудовано популярну технологію Dolby 3D.

 

Олексій Тараненко, режисер, студія ANIMATIX 4

 

- Перспективи 3(4)D-кіно - це тільки галузь спецефектів, яка допоможе повернути людей у кінотеатри, зробити кіно реалістичнішим тощо?

- Це, можливо, логічний етап розвитку кіно. Колись у кіно прийшов звук, за ним колір, а сьогодні в кіно прийшов об'єм. Хоча насправді звук і об'єм у кіно прийшли практично одночасно - тепер мало хто про це пам'ятає. Але 3D довелося чекати майже 70 років, доки технології досягли певного рівня і спростили не тільки створення такого кіно, а й його перегляд.

 

Що ж до того, щоб повернути людей у кінотеатри, то вони звідти начебто й не йшли. Подивіться лишень на збори «Аватара» Кемерона та «Аліси» Бартона. Минулий рік був найвдалішим роком для Голлівуду у фінансовому плані - сумарні збори перевищили оцінку в 10 млрд. доларів. З них 20% припало на тривимірний «Аватар», що, мабуть, свідчить про початок 3D-буму в кіно. Скільки він протриває? Навряд чи хтось відповість на це запитання.

 

А щодо реалістичності, я не розумію, про яку реалістичність ідеться. Кінематограф, який використовує 3D-ефекти, ніякого стосунку до реальності не має. Він і до кіно, власне, в основній своїй масі давно відноситься з натяжкою - тільки тому, що все це знято на камеру, але по суті своїй - швидше, бездумний одноразовий атракціон. Кінематограф, який женеться за реальністю, за реалістичністю - авторське кіно і так званий арт-хаус, - на 3D якраз уваги поки що не звертає. А шкода. Хто б відмовився подивитися «Антихриста» Ларса Трієра або «Необоротність» Гаспара Ное в 3D? Катрін Брея, можливо, стала б найкасовішим режисером.

 

- Чи стане 3D поштовхом до розвитку кіномистецтва, яке вимагатиме нових підходів у кінодраматургії та режисурі?

- Кінематограф - наймолодше мистецтво. Йому трохи більше 100 років. Проблема сучасного кіно в тому, що всі шукають нових підходів, нехтуючи старі. Не навчившись ходити на двох ногах, дехто відразу намагається танцювати танго. Природно, ні до чого хорошого це не приводить. Подивіться «Аватара» і «Алісу» - це насамперед кіно і тільки потім 3D. А що таке 3D? Це інструмент. Треба просто правильно ним користуватися для досягнення певних цілей.

 

- Які саме принципові зміни в роботі сценариста/режисера можуть відбутися у зв'язку з приходом цієї технології?

- Ніяких. Сценарист як писав на папері, друкував на машинці, набирав на комп'ютері свій текст, так це й робитиме. І набір навіть найкрутіших спецефектів, як показує практика, ніколи не замінить хорошої історії. Підтримати напругу, підсилити вплив на глядача, обрамити сцену - так. Спецефекти заради спецефектів - це глухий кут. Отже, робота режисера навряд чи зміниться в найближчому майбутньому. А якщо зміниться, то це буде вже не кіно - щось інше, щось нове, можливо.

 

- Чи приваблюватиме 3D в нинішньому вигляді людей у кінотеатри, коли спаде ефект новизни, чи це просто чергова мода?

- Поживемо - побачимо. Поки що це просто цікавий новий інструмент, який дозволяє зробити сучасним режисерам трохи більше, ніж могли їхні колеги, наприклад, років 30-40 тому. Якщо 3D в нинішньому вигляді перестане приваблювати людей у кінотеатри, отже, йому доведеться шукати нові підходи, нові способи передачі інформації. І це, по-моєму, здорово - мені не дуже подобається сидіти в кінотеатрі з двома парами окулярів на носі.

 

Дмитро Іванов, директор студії ANIMATIX 4:

 

- Художня цінність 3D- і 4D-кіно дуже спірна, за великим рахунком це допоміжний ефект впливу на глядача. Якщо в першому фільмі в позаминулому столітті глядачі «тікали» від плоского чорно-білого паровоза на екрані, то сьогодні змусити глядача здригнутися може м'яч, який вилітає зі стереоекрана. Грамотне використання цього інструментарію дозволяє домогтися таких відчуттів у глядача, які справді допомагають режисеру донести історію в усій її красі.

 

Але основна фішка, завдяки якій будуються нові стереокінотеатри і знімаються фільми для них, у тому, що подібну розвагу неможливо отримати вдома. Кіно почало вмирати у зв'язку з розвитком домашніх кінотеатрів. Зі зростанням їхнього технічного рівня кінотеатри у відповідь почали «гонку озброєнь». Спробуйте подивитися «Аватара» або «2012» на екрані домашнього телевізора - нічого особливо вражаючого. Це не камерний фільм, де головне - добре роздивитися міміку актора та вловити зв'язок звукового супроводу з картинкою. У цих фільмах працює масштаб картинки, об'єм візуальної інформації на екрані, вплив на стереосприйняття (згадайте класику - відчуття, що вокзал поїхав, коли плавно рушає потяг). Це атракціон (по суті - обман почуттєвого сприйняття), всі ефекти якого можна відчути тільки в спеціальному залі.

 

На мій погляд, для режисера і оператора 3D - це інструмент, яким потрібно навчитися володіти. Для сценариста трохи складніше - це аспект, який необхідно вбудовувати в історію - і, бажано, органічно. Не всяка історія для цього підходить, і створення правильного драматичного обрамлення для стереоефекту чи, навпаки, використання стереоефекту для підкреслення драматизму мізансцени - цікаве творче завдання. Принципових змін у роботі це не вимагає, але можливостей для творчості дуже навіть додає.

 

У нинішньому вигляді 3D недовго буде аргументом «за кінотеатр» для глядача - рік, може, два. Стереотелевізори для домашнього кінотеатру на підході. Але «гонка озброєнь» тільки починається. Вона закінчиться тоді, коли ми навчимося впливати прямо на мозок глядача маленьким приладом, який буде імплантовано кожному! Це буде раніше, ніж багато хто собі уявляє, - я думаю, у цьому столітті. Але режисери, сценаристи і продюсери при цьому будуть затребувані ще більше! Розваги вічні. А погані розваги - без ідеї, без режисури і без грошей - нікому не потрібні.

 

 

Марина і Сергій Дяченки, письменники, кіносценаристи:

 

- Перспективи 3(4)D-кіно - це тільки галузь спецефектів, яка допоможе повернути людей у кінотеатри, зробити кіно реалістичнішим тощо, чи це перспектива розвитку нового напряму в кіномистецтві, який вимагатиме нових підходів у кінодраматургії та режисурі?

- Чесно кажучи, прориву ми поки що не бачимо. Тобто, звичайно, все це дуже красиво й цікаво. Кіно народилося як атракціон, і час від часу повертається до витоків. Спочатку з'явився колір, потім стереозвук, потім стереокартинка, далі підуть, напевно, запахи, стрясання крісел у залі і мокрі руки, які в потрібний момент хапають глядача за горло. Це відсікає піратів - таке не скачаєш з торентів і не подивишся вдома на дивані. Це приносить додаткове задоволення, але на кіно як виді мистецтва, за нашим нинішнім відчуттям, не позначається ніяк.

 

В історії кіно був єдиний революційний поворот - поява звуку. Німі картини принципово відрізняються від звукових - за драматургією, картинкою, за манерою акторської гри. Неможливо уявити, щоб в одному мультиплексі три зали збирали публіку на німий варіант фільму, і ще три зали - на звуковий. А з 3D так буває.

 

- Які саме принципові зміни в роботі сценариста/режисера можуть відбутися у зв'язку з приходом цієї технології?

- Відеоряд у такому форматі виявиться королем, все інше - сценарій, акторська гра, монтаж - обмежиться роллю почту. До речі, маємо можливість порівняти кілька фільмів у 3D-форматі: «Різдвяна історія» і «Аватар» від початку замислювалися об'ємними, а бартонівська «Аліса» стала такою в процесі доробки. У перших двох актори - ляльки (причому «Різдвяна історія» взагалі мультфільм). В «Алісі» є яскраві образи, які в 3D-кіно, скоріш за все, - дещо зайві.

 

- Чи приваблюватиме 3D в нинішньому вигляді людей у кінотеатри, коли спаде ефект новизни, чи це просто чергова мода?

- Звичайно, завжди знайдуться охочі подивитися хороший фільм у кінотеатрі. Навряд чи хтось у недалекому майбутньому повторить успіх «Аватара», але те, що за 3D найближче майбутнє, у нас сумнівів не викликає.

 

- Які ваші особисті враження від перегляду 3D?

- «Різдвяна історія» залишила дуже приємне враження, ми навіть казали одне одному: «Що такого революційного може бути в «Аватарі», якщо ось же, все є у фільмі за Діккенсом: прекрасні герої, вікторіанський Лондон, фантастичні привиди, незвичайна картинка, співпереживання, катарсис»... Але прийшов «Аватар» і все роз'яснив: це чудове кіно, в якому 3D - головний герой.

 

Так, не всі витримують перегляд в окулярах. Дуже багато залежить від технічного стану залу. Але, ми переконані, 3D стане таким самим неодмінним атрибутом сучасного фільму, як колір і стереозвук: начебто принципово нічого не змінилося, але без цього кінотеатр уже не милий.

 

«Дзеркало тижня»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Катерина Паньо, Тарас Паньо, «Дзеркало тижня»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
38546
Читайте також
15.03.2010 02:35
Отар Довженко
21 477
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду