59 хвилин ганьби

20 Лютого 2010
45933
20 Лютого 2010
10:52

59 хвилин ганьби

45933
59 хвилин ганьби

Раніше «Детектор медіа» публікувала відгук нашого постійного автора Олега Покальчука на фільм Юрія Терещенка «Пейзаж після мору», присвяченого національній трагедії 1932-33 років та Джеймсу Мейсу, дослідникові цієї історичної теми. Нагадаємо, зокрема наш автор писав: «Фільм Юрія Терещенка "Пейзаж після мору" лише починає розривати завісу цієї мовчанки. Він потребує продовження. Подібна тональність у суспільному діалозі - рідкісне явище. Вона незручна, як індіанське походження Джеймса Мейса для його ідеологічних супротивників. Але дуже дієва». Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі інший погляд на фільм і закликаємо до продовження дискусії.

 

Попередньо зазначимо: попри те, що фільм Юрія Терещенка висувався на Шевченківську премію, він не дістав необхідної підтримки членів Шевченківського комітету і не увійшов до остаточного списку претендентів на Національну премію України імені Тараса Шевченка 2010 року, який нині перебуває на підписі у Президента України.

 

«Пейзаж після мору» (2008 рік) досліджує феномен постгеноцидного суспільства на прикладі одного українського села - Великої Фосні на Житомирщині. У 1933 році тут із 86 хат голод спустошив 64. Про це з екрана розповідає надзвичайно цікава людина, дослідник голоду Яків Грищук, що мешкає в сусідній Малій Фосні. Він показує таємні місця масових захоронень, які сам розшукав, зібравши свідчення сотень і сотень свідків Голодомору в цих краях. Яків Грищук власним коштом установив десятки надгробних пам'ятників і стелу в центрі села, де викарбував прізвища померлих голодною смертю.

 

«Щовихідні я сідав на велосипеда й у дощ, а то й у сніг їхав іноді за сто кілометрів. Шукав ті канави, куди звозили з округи трупи. Ці місця хитромудро позначав, аби ніхто не здогадався, бо то були ще ті часи. Справді, вся наша земля горбата від могил», - каже Яків Грищук у фільмі.

 

Його початкові кадри сповнені трагізму, болю, співчуття. Екран передає страх літніх людей, що й досі бояться розповідати про жахливий голод, смерть родичів, сусідів. Але свідків показано надто мало: два-три. А далі - мальовничі краєвиди та розлогі сцени із сучасного життя села: кінь тягне натужно воза, пихкає димом тракторець, протяжно курличе журавель. Детально зафільмовано пасхальні звичаї, похорони. Здається, через брак матеріалу режисер просто змарновує час, аби короткометражку перетворити на повнометражний фільм. Попри тему, яка в іншому випадку не дала б змоги ані на хвилину розслабитися, глядачі в залі - а фільм показували під час фестивалю «Молодість» - стали відверто нудьгувати.

 

Автори, нехтуючи елементарними законами жанру, по кільканадцять хвилин демонстрували кадри, як п'яний чолов'яга шукає стежку додому, як молодь улаштувала танці під клубом - з ревінням мотоцикла та бійкою. Сільська вчителька розповіла: якщо раніше «в кожному класі було по два дебіли, то тепер - лише два нормальні учні на всю школу». Ці слова, мабуть, підкреслюють різницю між радянським і нинішнім селом, але аж ніяк, на мій погляд, не вказують на прямі наслідки Голодомору початку 1930-х років.

 

Євген Сверстюк, якого без перебільшення можна назвати совістю нації, переглянувши «Пейзаж після мору», сказав: «У фільмі ми бачили тільки спитих і здеградованих людей». За його словами, такі сцени з життя характерні і для Білорусі, і для Росії, тому вони не можуть бути ілюстрацією постгеноцидного суспільства України.

 

Дивина, але у стрічці фактично відсутній авторський текст. Є лише невеликі фрагменти зі щоденника американського дослідника Голодомору Джеймса Мейса, які прочитав Богдан Ступка. І ці цитати певною мірою рятують фільм. Але, як слушно зауважила дружина Джеймса Мейса Наталія Дзюбенко, «щодо основ проблематики картини, то, очевидно, говорити про геноцид чи постгеноцидність однією чи кількома фразами недостатньо».

 

«Українське суспільство не зможе розвиватися далі, аж поки над ним тяжітиме страшна спадщина злочинного минулого, без спокути, бо такі безмежні, невимовні трагедії, як Голодомор, найглибшим, найтяжчим чином, через страх, проникають у підсвідомість нації», - ці слова Джеймса Мейса звучать у фільмі. Розкрити їхню суть намагалися автори «Пейзажу після мору»; навіть назва є квінтесенцією наведеної вище думки професора Гарвардського університету. Однак інколи одна фраза важить більше, ніж цілий фільм.

 

Розвідки Мейса на тему Голодомору (між іншим, у 4-х томах) слугують одному: донести до громади, до світової спільноти правду про трагічні події в Україні в 1932-1933 роках. Це донесення - праця непроста, вона потребує культури й тактовності. Богдан Ступка, задіяний у фільмі, переконаний, що про Голодомор мають сказати своє слово не лише історики, а й митці. Ніби митці й узялися за справу, задумавши створити гарний фільм. Та заступник директора Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький, переглянувши його, не піддався магії вітчизняного кіно: «Не думаю, що "Пейзаж після мору" можна назвати витвором мистецтва. Напевно, він має інформативний характер».

 

Не в захваті від стрічки й колишній дисидент Євген Сверстюк: «Знаєте, хотів на показ привезти свого україномовного зятя з Берліна, та в нього не склалося. І я про це не жалкую».

 

Однак після завершення фільму в залі пролунали бурхливі оплески: справді, мистецтво не підвладне однозначним судженням...

 

Торік, у День пам'яті жертв Голодомору, Перший національний показав «Пейзаж після мору». Та навряд чи всі знайшли сили додивитися його до кінця (фільм триває 59 хвилин), бо це справді нелегко.

 

І ще. Гадаю, кожен із нас, маючи кінокамеру, за день перебування в селі може зняти таке кіно. Тож свої шедеври сміло надсилайте до Державної служби кінематографії. Можливо, вам пощастить і ваш аматорський фільм теж покажуть на «Молодості» або й відправлять куди подалі за кордон на світову прем'єру. Ба, ще й Шевченківську премію дадуть.

 

P.S. Газета «День», де з 1997 до 2004 року, переїхавши в Україну, працював професор Джеймс Мейс, «заради справедливості» обурилася, що у стрічці процитовано «щоденники» її автора. «Це не фрагменти зі щоденника, а фрагменти зі статей Джеймса, свого часу опублікованих у нашій газеті», - написало видання.

 

Ілюстрація - http://www.molodist.com/

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Юрій Поташній, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
45933
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Letoslov
5148 дн. тому
А чи бачили ви , дюбi друзi фiльм В.Олендера "Степанков.Спомини пiсля життя..." Ще не вмерла документалiстика. Наполегливо раджу подивитись. I власне , щось потрiбно змiнювати - чи премiю, чи осiб що визначають переможцiв.
Doc
5150 дн. тому
П.Юрію, а ви дійсно фільм бачили? Чи дивилися і не бачили? :-) Документальне кіно ставить запитання, а не дає відповіді. Фільм кричить про геноцид, який винищив генофонд українського народу. Сучасна Україна, яку ви, мабуть, ніколи не бачили, це - померлі села, хворі діти, сільські вимучені жінки, алкоголіки дванадцятирічні... І новий Президент України - цьому доказ! :-( І, головне, кричить не закадровим текстом, а зображенням, кіно-мовою. Нехай не досконалою, але ж живою. А ви п.Юрію, мабуть, звикли до підміни понять - те, що показують на поганому укр.тб і називають документальним кіном, таким не є. Відсутність закадрового тексту - це тільки плюс, а не мінус. Мені не розказує автор, а показує, висновки роблю самостійно. І ще, ви - профан і це пропагуєте, на жаль... Кінокамерою ніхто давно вже не знімає документальне кіно. Недосконалість операторської роботи не означає, що "кожен із нас, маючи кінокамеру, за день перебування в селі може зняти таке кіно". Ви пробували? Впевнена, що ні. Бо тоді такого б не писали. А ви спробуйте! Може вам дійсно Шевченківську премію дадуть :-)
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду