- Хлопці, я дістав з України таку штуку... Треба подивитися. Це щось... Як бомба! - каже Роман, лаштуючи перегляд відеокасети, яку він дістав із широкої кишені своєї велетенської куртки. Правда, і вона не охоплює його грандіозного живота, над яким він самоїдно кепкував. Важко сопучи, Роман опускається на коліна, вставляє відеокасету і з передчуттям особливої насолоди пирскає на нас з-під густих (ми жартували: «брєжнєвських»), невпокорених, гострих, мов стерня, брів іронічно прискаленими очима.

- Спектакль у Львівському медичному інституті. Назва групи чи трупи, гурту «Не журись!» Молоді батяри. Але, холєра, талановиті. Головний із них, ну, найголовніший чи що, в центрі він цього дійства, Юрко Винничук, такий грубась, як і я. Тільки менший. І вслухайтеся, що співає Віктор Морозов. На слова Андрія Панчишина. «Пісня про ветерана». Не про мене, хоч і я ветеран в'єтнамської війни. Про іншого. Совєтського, - вводить нас Роман Купчинський в атмосферу цього дотепного дійства.

З'являється на екрані телевізора зал, читаю лозунг на сцені: «Наш СНІД переможе світ!!!», лунає знайомий голос Віктора Морозова: «Каганович, Каганович, Єжова рідний брат. Каганович, Каганович - професійний кат. Каганович, Каганович - державна голова. Каганович, Каганович - історія жива...»

Далі пісня про Павлика Морозова «Зразковий піонер»: «Павлік Морозов - зразковий піонер. Павлік Морозов - він ще не вмер. Хлопчики й дівчатка! Вбив він свого татка. Павлік Морозов - він ще не вмер».

Роман підспівує своїм хриплим, прокуреним голосом - із зубів годинами не випадає сигара, і повсякчас зиркає на нас торжествуючими очима. Мовляв: «Ну, як! Ви дивіться, що творять ці батяри в підсовєцькій Україні!».

Слова цих інсценізованих пісень уже не пам'ятаю, але, як сьогодні, бачу актора Юрія Саєнка, який імітує паралітичні рухи Леоніда Брєжнєва. Іконостас різних брязкалець-орденів і медалей на грудях і на спині гне його до землі, генсек буквально втопився у кріслі, занімів. Наприкінці звучання пісні «День злодія» його з великими зусиллями виводять-виносять за куліси.

- А зараз буде пісня про площу Брежнєва. «Ще й, холєра, написали: видатний діяч...» - намагається виразно прохрипіти мелодію Роман Купчинський.

Ми раз і вдруге слухаємо пісні у виконанні Тараса Чубая, Василя Жданкіна, обговорюємо режисуру Юрія Винничука, радіємо, що композитор і виконавець, художній керівник театру Віктор Морозов разом із директором театру Остапом Федоришиним зуміли так саркастично гостро, іронічно їдко, так дотепно й майстерно насміятися над комуністичною системою.

- Всьо, комуні «п...дець! - вигукує Роман - майстер вставляти в кожну фразу слова із ненормованої лексики. Правда, лайливі, сороміцькі слова й вирази - це була його, Купчинського, лексична норма.

Увечері Роман Купчинський сопе на кухні над салатом: «Буде ще стейк. Кров так і капає з нього. Оце з перчиком як зажарю!.. У роті прикушена зубами сигара. Здається, давно погасла, але Роман не зважає. Раз у раз виймає її з рота, кладе поруч і сьорбає «Абсолют» із льодом. Дружини Оксани вдома немає - в Німеччині, визріває надія на синочка. Ми приступаємо до вечері, Роман розповідає мені про те, що робиться в СРСР. За подіями, спровокованими горбачовською перебудовою, він слідкує чи не щогодинно. Буквально розкошує від новин, які навально захоплюють світ. Передчуття краху комуністичної системи так опановує його думки і настрої, що він, здавалося, не знаходить собі місця. Мріє вихопитися звідси в Україну, бодай на день-два до Києва й обов'язково до Львова.

- Я хочу наживу подивитися на оті бздури, які витворяють львівські батяри. У них нова є програма «Пан Базьо і решта». Скоро мені привезуть, але то не те. Не зовсім те. Треба побачити вживу.

Роман дотягується після стейка до запітнілої пляшки «Абсолют»... - Може хочеш попробувати «Смірновську»? Та нє, треба пити «Абсолют» або добре віскі. Ще замаринуємо стейка віскі з «Кока-Колою»...

Він не питає, хочеш пити, чи ні - без випивки не розмова, а так, ліниве розкладання думок.

Я намагаюся випитати в Романа подробиці його участі у В'єтнамській війні. Довідався дещо від його колеги й друга Петра - також учасника цієї війни, майора американської армії. Адже Роман Купчинський нагороджений орденом Пурпурове серце (Purple Neavt) - високою відзнакою, яку вручає президент США тим, хто був поранений у боях, а також рідним тих, хто героїчно загинув.

- Нема про що говорити, старий. Така ж говняна війна, як і в Афгані. Якого хє... ті совєти туди поп...чили? Мене б спитали, я б сказав тим кретинам у Кремлі (змушений деякі визначення пом'якшувати - бо вже зовсім не для друку. - М.Ж.), сидіть, мудаки, і не рипайтесь. Ну, а що я? Командував стрілецьким загоном у тому пеклі - оця штука - і показав на пляшку віскі - рятувала. Бачиш, як п...здануло? - задер він сорочку і показав велетенське пузо, пошматоване шрамами.

Спати Роман ішов рано. І дуже рано вставав. Я розкошував у його бібліотеці. Усі числа «Сучасності», «Українського вісника», багато книжкових видань «Прологу» - все це було під руками. Я читав ночами цю заборонену «буржуазно-націоналістичну» літературу, а вдень спілкувався в редакції «Сучасності» з професором Тарасом Гунчаком, який уклав разом із Романом Сольчаником чудовий тритомник «Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті». Там, у «Сучасності», познайомився із славетним Юрієм Шевельовим, довго спілкувався з легендарним Миколою Лебедєм, який подарував мені свою книгу спогадів із автографом. Правда, остерігаючи мене від неприємностей на митниці, імені й прізвища мого не зазначив. Таки відібрали цю книгу в Москві.

- Хочеш - бери! - казав Роман Купчинський, складаючи біля мого ліжка на столику «Статті й промови» Миколи Скрипника, працю «Українська мова (1900-1941)» Юрія Шевельова, книжки поезій Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Голобородька...

- Але в тебе заберуть. Обов'язково. Якщо не в Москві, то в Києві.

Роман Купчинський і сам писав багато пародій, науково-публіцистичних статей, був редактором таких самвидавничих досліджень, як «Проблема національності в СРСР» та «Погром в Україні». Ми неодноразово в США обговорювали події в Україні разом із Богданом Кравченком, Вірком Балеєм, Григорієм Грабовичем, Тарасом Гунчаком, Романом Воронком, Іваном Фізером...

Роман Купчинський ініціював реальну допомогу Україні, зокрема, придбання комп'ютерів для «Літературної України», для журналів «Жовтень», «Вітчизна», «Київ». Пропонував і робив заходи щодо налагодження прямих торгово-економічних зв'язків між США і Україною, а саме - створення американо-української комісії з представництвом у Нью-Йорку і Києві. Хотів використати горбачовську демократизацію для найактивнішої співпраці української діаспори в США та Канаді з Україною шляхом збору коштів на відновлення Києво-Могилянської академії, видання праць іноземних політологів, філософів, культурологів українською мовою...

Через деякий час після наших нарад-консультацій Роман вибирався на кілька тижнів до Європи. Я із США вилітав до Монреалю, потім був кілька днів у Філадельфії, звідси повернувся до Нью-Йорка, мешкав у свого друга, професора Романа Воронки.

Роман Купчинський зателефонував до мене, і перше запитання: «Як там, старий, справи в Києві?» змусило мене відповісти, що ніхто краще за нього не знає ситуації в Україні. Роман повідомив, що відлітає на два тижні до Європи, сказав, що на Житомирщині з'явилися звірі-мутанти, що в Каунасі відбулася величезна - понад 200 тисяч учасників - протестна демонстрація, яку очолили кардинал церкви і перший секретар ЦК Компартії. Заклики - відокремлення від Москви, повна незалежність.

Згодом я довідався, що Роман готувався очолити українську редакцію «Радіо «Свобода», що й сталося в 1991 році.

Довелося зустрічатися з ним і в Мюнхені, і в Києві - він завжди поспішав, бо натхненно формував кореспондентську сітку «Свободи» в Києві і, звісно, в Європі, передусім у країнах колишнього «соціалістичного табору». Завдяки Купчинському вже в 1992 році був відкритий в Києві корпункт «Радіо «Свобода», згодом установлені партнерські стосунки з радіокомпанією «Довіра».

Наприкінці 2002 року Роман з'явився в Києві вже в статусі головного редактора аналітично-дослідницької програми «Звіт про організовану злочинність і корупцію».

Ми сиділи за пивом у готелі «Дніпро», і цей зарослий по вуха «грубась» мені говорив:

- Ти не уявляєш, старий, у якому говні сидить Україна. Та тут крадуть так, як колись у колгоспах крали. Тягнуть усе з «державного колгоспу» - банки, заводи, газ, фабрики, зброю, дівчат для борделів... Усе тягнуть! Шукаю, хто на гроші компартії комунізм собі будує. Це повний п...здець!

Телефонував нечасто. Як завжди, пароль: «ЗіХер!» і додавав: «Ти ще живий, старий? Я ще, слава Богу!»

Знав, що він займається серйозно аналітикою українсько-російських відносин, зокрема, енергетичною сферою. Писав сам багато, публікував матеріали, наближаючись до внутрішньої суті політики Газпрому. Тема його останніх науково-аналітичних зусиль - «Російський зріджений газ - майбутнє поле геополітичної битви».

До останніх днів зберігав органічно властиве йому почуття гумору, переважно чорного гумору, з гідністю прийняв безжалісний вирок лікарів, не відмовляючись від своїх уподобань і пристрастей.

Чую його хриплий, з характерним покашлюванням голос, його дотепні, смачно присолені жарти, усвідомлюю огром його подвижницької праці задля свободи незалежності рідної України, яку він уперше побачив у поважному віці, жалкую гірко, що не встиг сказати йому високих слів про його заслуги перед рідним народом. Та навіть коли б і замірявся це сказати, Роман Купчинський кашлянув би і прохрипів: «О чем речь, старий? Давай вип'ємо! ЗіХер!»

Микола Жулинський, газета «День»

Фото - «День»