Узявши участь у зйомках української версії шоу «Інтуїція», старт якої відбувся 8 січня на Новому каналі, вже наступного ранку я мав усі підстави заперечувати українським снобам, які переконані, що «ящик» в Україні нормальні люди не дивляться. Мені дзвонило з десяток нормальних людей, котрі спеціально ввімкнули Новий, аби подивитися розважальне шоу, і випадково побачили серед учасників другого плану мене, свого доброго знайомого.

Діставши 15 хвилин заслуженої слави, я вирішив подивитися повтор. Не тому, що сам собі подобаюсь у телевізорі: просто саме того суботнього ранку до мене завітали гості з Москви, де російська версія «Інтуїції» йде вже досить давно й користується, принаймні в моїх гостей, певною популярністю. Вони захотіли подивитися улюблене шоу. Пристебніться, громадяни України: зірок основного складу, задіяних у проекті та показаних у рекламних роликах та «фільмі про фільм», котрий супроводжував прем'єру української версії, москвичі не впізнали.

Виявляється, є ще на карті світу міста, навіть не просто міста - столиці сусідніх держав, від яких ми, українці, намагаємося всіляко відмежуватися, де не знають і не впізнають Настю Каменських, Потапа, Влада Яму, Лілію Подкопаєву, Сергія Притулу, словом - усіх тих, без кого ми вже більше року не можемо уявити собі українське розважальне телешоу. Ці та інші наші зірки коли по черзі, коли - всі разом, у тому чи іншому складі, та все одно - однією обоймою, кочують із каналу на канал у ролі або ведучих, або запрошених медійних персонажів, або й тих, і інших разом. Скажімо, Потапа&Насті з початку вересня на ТБ стало забагато: вони і в «Народній зірці», і в «Я люблю Україну», і в «Танцюю для тебе -3», і просто так - у сюжетах, знятих для різних проектів, де вони задіяні як коментатори. З'являться у телевізорі на 30 секунд, скажуть два слова - і все, рейтинг підскакує. Те ж саме - з Віктором Бронюком, Тіною Кароль, Віталієм Козловським, парою Єгорова-Мухарський, перелік можна продовжити. Але, коли чесно, перелік обмежиться вже на другому десятку: зірок у нас - невелика кількість. Маю на увазі тих, кого можна впізнати, так званих «розкручених».

Проте московським гостям усе одно нічого не відомо про шалену популярність в Україні і, відповідно, затребуваність вітчизняним ТБ того ж Влада Ями. Повторюю ще раз: ми знаємо, що він - модний танцівник, а північні сусіди дивляться на нього байдуже, без жодних емоцій, хоча Яма принципово говорить російською. Значить, мова насправді нічого не означає. Українське і російське телебачення протягом кількох останніх років справді почали рухатися в різних напрямках. Коли - паралельних («Інтуїція» чи «Велика різниця» в Україні), коли - абсолютно протилежних («Танцюють всі!») Я зловив себе на тому, що українська версія «Великої різниці» підтвердила дві речі, хорошу і погану. Хороша - в нас справді є програми та персонажі, які можна пародіювати, це буде смішно і впізнавано. Погана: хоча глядачі кричать, як їм набридли одні й ті самі обличчя в телевізорі, проте насправді цього «однакового» дуже мало.

Ми можемо ставити під сумнів повноцінну «зірковість», наприклад, Наталі Могилевської - фільм про неї в проекті каналу СТБ «Моя правда» лише підтвердив дещо сумнівний статус співачки як загальної улюблениці: вона сама призналася, що її з дитинства мало хто любив. Можемо погоджуватися із тим, що Ані Лорак за рівнем емоційності та справжності нагадує ляльку Барбі, а Влад Яма - взагалі штучний, бо надто вже пай-хлопчик, від нього не чекаєш безумства. Але якщо градус «зірковості» вимірюється кількістю пародій на ту чи іншу зірку, то та ж сама російська версія «Великої різниці», показана в ефірі IСTV, доводить: є в російському телевізорі імена та проекти, котрі навіть нашим телеманам уже нічого не скажуть! Ми тут, в Україні, перестали впізнавати нових російських зірок так само, як москвичі не ідентифікують наших.

Що нарешті підводить нас, громадян України, до логічного висновку: аби стати популярним, аби тебе впізнавали та запрошували в телевізор або на інтерв'ю, тобто - кидали в медійні жорна, вже не конче прориватися в Москву, аби там цю зірку запалили і світло її побачили тут, на батьківщині. Виявляється, більшість отих самих обпльованих новорічних та інших святкових «вогників» із Кіркоровим, Басковим та Галкіним, якими нас нібито перегодовують - це лише експортний варіант, зроблений для України. Або ми самі запрошуємо сюди цих зірок, бо вони в себе вдома вже всім набридли. Проте ситуація, охарактеризована поняттям «криза», зробила неможливе: поступово, тихою сапою, виробники українського телевізійного продукту навчилися обходитися власними силами і власними «зірками». Як у тій рекламі: «Сам, любий, сам!».

Згоден: одного Потапа на всіх каналах забагато. Значить, потрібно десять Потапів. І нічого в цьому страшного нема. Я, наприклад, не впізнаю на вулиці зірку грузинського чи литовського шоу-бізнесу чи телебачення, але на батьківщині їх на руках носять і автографи в них беруть не менше, ніж у московського гостя. Стань відомим у себе вдома. Розумному цього досить. Усе інше прийде саме. Конкуренція допоможе викристалізувати справжні таланти.

Фото - www.grani-t.com.ua