Фільм «Тарас Бульба»: Мати чи бути?

22 Квітня 2009
34199
22 Квітня 2009
18:10

Фільм «Тарас Бульба»: Мати чи бути?

34199
Почнемо з того, що не з’ясовуватимемо питання про те, яку душу мав Микола Васильович Гоголь — українську, російську, хохлацьку чи національно скалічену, як сказав якось український поет Євген Маланюк. Який би варіант Гоголевої повісті ми не читали, у центрі сюжету „Тараса Бульби” — тема національної зради, і відповідно — ця історія про Героя, яким зрадник ніколи не є.
Фільм «Тарас Бульба»: Мати чи бути?

Згадаймо сцену повісті Гоголя Тарас Бульба, де Андрій приймає батькове покарання. У цьому - його лицарський жест: він знає, що він винен, що він згрішив, а тому приймає покуту гідно - тобто покірно й мовчки - забувши заяви про те, що кохання - єдина його батьківщина.

 

З шедевру письменника, який показав, що національне й індивідуальне співіснують в єдиному людському ціннісному вимірі, тобто що вірність та честь є фундаментальними етичними категоріями, режисер фільму взяв й вивищив непереконливі агітаційні моменти. Тому фільм жодним чином не відповідає Гоголівському тексту, він і близько не передає не тільки український козацький дух (що цілком зрозуміло з огляду на політичний проросійський контекст), а цілком ігнорує й викривлює закладену в повісті Гоголя трагедійну епічність й емоційну глибину.

 

Якщо митець не здатний відчути твір і, будьмо чесними, недостатньо талановитий і фахово несумлінний, його кіноверсія  (незалежно від художнього рівня того літературного твору, який екранізується) носитиме механічний характер, що, властиво, і бачимо в даному випадку.

 

Сцена убивства Андрія, прикметна своїм специфічним лаконізмом і трагізмом, йде урозріз із запропонованою поетикою картини, та й фільм у цілому не має більш-менш чітких жанрових координат, його поетика формується не завдяки мистецькій мові,  не завдяки відтворенню атмосфери історичної доби, а завдяки буквалістській манері, уже мільйон разів експлуатованих в кінематографі технічних прийомах і акторських жестах.

Ви не помітили, що обрання кошового на Січі нагадує в'ялий збір люду під сільрадою?

Після страти батьком власного сина Гоголь вводить у текст другу кульмінаційну сцену.

 

Часовий проміжок між тим, коли Тарас  стає свідком Остапової страти і тією миттю, коли він вигукує йому „Я тут, синку!", у фільмі показано за допомогою фрагменту із фізичними тортурами, який і несе на собі головне семантичне навантаження. Інакше кажучи, ця сцена, страшна за своєю суттю й вражаюча за напругою людської, батьківської драми, для автора фільму стає нагодою показати різні способи катувань.

Таким чином два головні епізоди Гоголівського твору, пов'язані з Тарасом і його синами, для режисера фільму є третьорядними. Розгортання сюжету побудовано у такий спосіб, що він веде від однієї плакатної сцени до іншої, які запам'ятовуються розтрощеними кінцівками чи польським „чепчиком" на голові Тараса Бульби.

 

Все тут знято так, аби ілюструвати почерговість подій, а не показати розгортання людських доль, фільм покликаний не захопити чи вразити, а тиснути на глядача. Не в останню чергу - через сентиментальні сценки. Роль останніх виконують вставки з немовлятами та смертельно ураженими козаками-промовцями.

Проблема, звісно, не в  тому, що немовлята в кадрі, а в тому, що всі ці кадри банально акцентовані. Показ голих малюків - це не мистецтво, їхня функція у фільмі однозначна - це функція самодостатньої декоративної ідеологеми.

 

Щось на кшталт того, як декотрі люди вішають пухнастих котиків чи тлустих діток на дверях і стінах, аби мати матеріальний об'єкт для демонстрації свого солодкавого розчулення.

 

І ще про акцентованість. Комедійними ефектами, створеними   завдяки незугарній режисерській й операторській роботі, є усі кадри з Остапом Ступкою. Упродовж перегляду глядачеві періодично підсовують обличчя молодшого Ступки, який у фільмі не є навіть другорядним персонажем. Принаймні, найбільший кадр з його участю, де він у кожусі п'є горілку на Січі, не довший і не сильніший від, приміром, тієї сцени, у якій на тій же Січі якогось козака  живцем закопують у землю.

 

Попри це, упродовж усього фільму камера незрозуміло з якого дива (мабуть через те, що іншого козака вже закопали, заплативши за це значно менше, ніж Ступці) вихоплює з натовпу лице всім до болю знайомого Ступки. Так, саме Ступки, а не Вертихвоста, роль кого він ніби то грає. Чого не скажемо про персонажів Михаїла Боярського та Любоміраса Лауцявічюса.

 

На жаль, про високу майстерність цих акторів можна лише здогадуватися по епізодичних й погано вкроєних у загальну тканину фільму фрагментах. Михаїл Боярський виглядає несподівано переконливим у постаті українського козака. Лауцявічюс після неперевершеної ролі в Морському вовкові (1990, режисер Ігор Апасян) лише підтвердив блискуче вміння  створювати сильні характери.


Цікаво порівняти: його  роль у фільмі за твором Джека Лондона так само, як і фільм Бортко Тарас Бульба, великою мірою побудовано на монологах, в яких Вовк Ларсен проказує свої життєві принципи. Але в Морському вовкові немає жодного програшного, жодного затягнутого чи надуманого кадру. Що ще раз доводить відому істину: жоден бюджет не творить художню якість, а кожен професіонал, якщо він таким є, у кожній своїй роботі підтверджує власну майстерність, а не демонструє вичерпуваність власного амплуа. Головна причина акторської невиразності усіх головних персонажів полягає у загальній кострубатій постановці кінострічки авторства Бортко.

 

Сцена страти Андрія не зовсім безнадійна, та в цілому у акторській грі Богдана Ступки немає нічого яскравого чи особливого, і що найгірше - нічого неочікуваного, особливо, якщо ви бачили поганенько зняті фільми на українську історичну тематику (Чорна рада, Роксолана та ін.) чи хоч поверхнево знаєте амплуа цього актора.

 

Яка різниця між Бульбою, Вертихвостом і людьми з натовпу, місія яких однакова - виголошувати монологи й робити театральні гримаси? Зрештою, поставмо собі запитання: які характери відтворено на екрані? Наскільки у творчій подачі вони відрізняються один від одного? У чому ця різниця? Чи дійсно передає кіно інакшість, приміром, Остапа й Андрія? Словом, усе, включаючи політичну ідеологію, зліплено тут з украй поганим смаком і - складається таке враження - нашвидкоруч.

 

Таким самим блідим є звукове насичення. Як ви гадаєте, чи шість невеличких барабанчиків, у які троє людей глухо вдарили десять разів, здатні своїм звуком прозвістувати про відступ війська? Фільм Бортко навіть за бутафорією й декораціями слабенький, немає тут ні розмаху й динаміки (попри батальні сцени), ні еротики (попри спробу її увести, бо як же без того?), ні буяння історичного колориту. Тому висловлю припущення, що оголошений бюджет картини - це просто блеф, використання сучасного рекламного прийому, на який купуються любителі гігантоманії й попкорну.

 

Кульмінацією плакатної стилістики картини є її фінальні слова, що звучать як попередження для всього світу. Процитуємо мовою не оригіналу: „Хіба знайдуться на світі такі муки, такі вогнища і така сила, яка б пересилила русскую силу?" Ці закадрові слова мають нагадати те, про що писав свого часу Олександр Блок у Скіфах („Мільйони - вас. Нас - тьми, і тьми, і тьми"), вони є попередженням  того, що російська сила - це щось більше за армії, держави, народи, адже її, як і „тьму", полічити чи якось осягнути не можна, вона, як чорна діра, пожирає все на своєму „русскому" шляху.

 

Але давайте поміркуємо: до чого ж тоді риторика про православ'я, сиріч християнство? Сам фільм дає відповідь на усі питання: про жодне християнство тут не йдеться, воно є машкарою для леґітимізації імперських зазіхань, а головне - для леґітимізації української зради на користь російського інтересу. Козаки мають проголошувати єдине: земля під нашими ногами є російською.

 

Тільки от де у фільмі бодай один росіянин? Українці є, євреї промайнули, поляків - скільки хочеш, то де ж брати наші рідні московські? Їх немає, вони присутні тільки як згадана Блоківська сутність, як порожнеча, свідома власної порожнечі, а від того ще більш агресивна у своїй риториці. Бо риторика - це єдиний рівень, на якому російська „сила" може існувати в зображеному Гоголем українському світі. І саме ця риторика, як показав Гоголь і як видно з фільму, чужа українському духові Тараса Бульби.

Риторика - це єдиний рівень, на якому російська „сила" може існувати в зображеному Гоголем українському світі

 

З одного боку, до творців фільму Тарас Бульба претензій бути не може. Вони знімають те, що хочуть і як хочуть. Починаючи від Івана Грозного Ейзенштейна (1944-1954), росіяни знімають кіно про свою імперію. Тарас Бульба просто показує спадковість традиції і регрес імперської ідеології з точки зору кінематографічного вирішення.

Тарас Бульба просто показує спадковість традиції і регрес імперської ідеології з точки зору кінематографічного вирішення.

 

Програючи не тільки в технічному й художньому плані (тут і порівнювати немає що), а й у матеріалі, на основі якого вибудовується кіноповість. Знімати на питомо українському матеріалі проросійський патріотичний фільм - це не тільки зумисна, цинічна некоректність стосовно української історії та сучасності, а й абсурдна затія, яка грає проти самих росіян, засвідчуючи відсутність у їхній культурі народного героїчного міфу. Хоча рівною мірою у мене питання до всіх, задіяних у фільмі акторів: чи ставили вони собі питання про етичну відповідальність, погоджуючись грати роль у такому національно драстичному фільмі?

 

До речі, забагато разів з екрану лунає слово „жид", що залишає по собі неприємне враження. Я цілком переконана, що можна було всі ці сцени зняти без цієї, як нас будуть переконувати окремі добродії, історично достовірної лексики. Що ж, у такому разі, це єдине, у чому полягає історична „достовірність" даного фільму.

 

Зайве казати, що українські актори, які беруть участь в уславленні російської колонізаційної політики, проголошуючи вустами козацтва монологи про велич „русского народа" на українській землі, самі стають живою ілюстрацією того, що таке зрада. Користь цього фільму полягає в тому, що він показує, наскільки безпринципною є наша театральна еліта, наш глядач, і наше суспільство.

 

Мені достеменно відомо, що в різних областях України на цей фільм водять дітей цілими класами. Частина з глядачів нібито розчарована почутими проросійськими гаслами. Та перше питання не до їхнього запізнілого патріотизму, а до професійної етики наших вчителів і чиновників від освітніх закладів різних рівнів: як можна вести дітей на фільм, який ви самі спершу не бачили? А якщо бачили, то яким чином не бойкотували його, не закликали не оплачувати імперські політично-культурні проекти? Вести дітей чи студентів на Тараса Бульбу з метою дивитися  українську історію - це те саме, що вести їх на Калігулу (1979) Тінто Брасса вивчати історію римської імперії.

 

Вести дітей чи студентів на Тараса Бульбу з метою дивитися  українську історію - це те саме, що вести їх на Калігулу (1979) Тінто Брасса вивчати історію римської імперії

Така ціна патріотизму наших вчителів і всіх, хто до сьогоднішнього дня сприяє, аби ми поглинали згаданий кіновитвір. В інші дні у школах святкують дні Шевченка та рідної мови, вчителі пишуть конспекти уроків з обов'язковою графою про патріотичне виховання, постійно говорять про маленькі зарплати, але їхня  професійна і громадянська безвідповідальність гідна не подиву, а зневаги. У цьому сенсі ми не маємо і педагогічної еліти, людей, здатних на елементарну принципову позицію, не кажучи вже про елементарну дію.

 

Люмпенізована свідомість, навіть з дипломом учителя чи викладача, не має батьківщини, тому їй дійсно байдужа і проросійська, і проукраїнська риторика. Чим більш брутальною є сила, тим більшим є зачарування люмпена, бо сила - це єдине, чого він боїться і що поважає (і саме на це зроблено ставку у фільмі Бортко). Не дивно, що коли наші чиновники, вчителі, державні мужі, актори чи наглядачі за дотриманням моральності / законності в українському теле- й медіа- просторі виголошують патріотичні промови (незалежно „за" кого) це, як правило, жалюгідне видовище, яке відгонить мертвотністю, фальшем й розумовою лінню.

 

Покликання на Гоголівський текст, тобто на другу редакцію Тараса Бульби, для багатьох, починаючи від ініціаторів картини, виконує роль своєрідної індульгенції. Ми, мовляв, знімали за текстом Гоголя чи знімалися у фільмі за Гоголем. Частково про доречність цих аргументів йшлося вище. Додам лишень, що кожна інтерпретація, навіть якщо з неї не викинуто жодного присутнього в оригіналі слова, є інтерпретацією, яка завжди передбачає ті чи інші акценти.

 

Відповідно, кожен інтерпретатор (актор, режисер та ін.) несе відповідальність не тільки перед оригіналом, а й перед власною версією його прочитання. Тому ще раз повторю: твір Гоголя не про кохання Андрія, не про боротьбу з поляками і не про „русскую" землю, а про те, до чого кожна людина має безпосереднє відношення: про етичний вибір і відповідальність за нього, про батьківщину і повагу до землі, в якій ти народився, про готовність жертвувати своїми приватними почуттями чи матеріальними винагородами заради ідеалів вірності, любові, вітчизни.

 

Кажучи словами Еріха Фромма, йдеться про вибір між тим, щоб мати і тим, аби бути. Нині для української людини, суспільства й держави це питання залишається актуальним, про що нам не дають забути ці й інші подібні поректи. Втім, і для росіян з'явилася зайва нагода поміркувати, якою є їхня національна ідентичність у сучасному світі.

 

На сьогодні у світовому кінематографі лише Єжи Гофман у Вогнем і мечем  (1999) зумів тонко й чутливо зобразити українську козацьку стихію, її коли варварську народну масу, а коли потужну організовану силу. Сцена, у якій оповита туманом чайка випливає на плесо під супровід пісні Ой не пугай, пугаченьку, або початок другої частини фільму (битва під Жовтими Водами) - це шедеври кіномистецтва, які приносять не лише візуальну естетичну насолоду, а й можливість відчути нам і побачити велич власної історії.

 

Хоча Тарас Бульба Бортко є своєрідною відповіддю на картину Гофмана, кіно російського режисера у мистецькому сенсі - тобто за рівнем відтворення характерів, за багатством, різноманіттям й розмахом зображальних засобів і емоційних нюансів - не може йти в жодне порівняння з доробком польського автора. Пам'ятаю, скільки розмов було навколо коректності щодо української історії у знятому Гофманом фільмі. Гадаю, тепер усіх принципових критиків Бортко задовільнив.

 

Фото: «Новинар»

 

Олеся Омельчук, «Новинар»

 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Олеся Омельчук, «Новинар»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
34199
Читайте також
28.04.2009 11:42
Володимир Яворівський, «Українська правда»
14 445
27.04.2009 11:47
Артем Захарченко, «Українська правда»
16 650
27.04.2009 10:02
Евгения Милова, «Коммерсантъ»
34 228
23.04.2009 11:20
Константин Скоркин, «Реальная газета»
39 936
20.04.2009 23:27
Данило Мокрик, Forpost
38 941
16.04.2009 15:02
Андрей Демартино
, для «Детектор медіа»
22 719
16.04.2009 12:35
Світлана Пиркало, «Главред»
40 260
13.04.2009 12:43
Юрій Рудницький, proUA
30 980
11.04.2009 11:43
Ігор Каблак, для «Української правди»
24 236
11.04.2009 11:19
Любов Журавльова, для «Дзеркала тижня»
27 236
11.04.2009 11:16
Катерина Константинова, «Дзеркало тижня»
25 326
10.04.2009 12:31
Михайло Бриних
56 590
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду