Про секрет популярності її шоу, жіночу зброю, зустріч з Опрою Уінфрі та жінку в журналістиці ми поговорили з журналісткою, телеведучою, а наразі з першим заступником голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольгою Герасим’юк.

 – Чи розуміли ви, що програма «Без табу» буде така популярна й увійде в історію українського телебачення як одне з найпопулярніших ток-шоу?

 – Найцікавіше, що я насправді не хотіла її починати. Я знімала тоді «Версії Ольги Герасим’юк» – документальний проект з напівмістичними історіями. Ми їздили по селах, бачили, які там відбуваються речі, які в людей проблеми а ніхто тоді про це не говорив. Це були документальні соціальні проекти про різні проблеми. А тут на каналі задумали проект «Без табу». Він мав бути гламурним, про стосунки, таке собі «зустрілися-розлучилися», шоу для глядача-споживача.

 Команда з телеканалу вже почала його робити, але згодом вони зрозуміли, що не встигають. Програма мала бути щотижнева. Тоді автори проекту попросили мене підключитися до цього проекту. Проте, я поставила умову: буду робити те, що роблю у своєму документальному проекті, але перенесу це в студію. Вони погодилися. Головне, що завдяки «Без табу» ми створили таку чуйну спільноту. Люди, які брали участь у програмі, допомагали іншим, приводили до нас ще своїх знайомих.

 Я не планувала для шоу довгого життя і високого майбутнього. Рейтинги тоді ще не рахувались. Ми просто робили це самовіддано, з любов’ю і не мали на меті бути «директорами світу».

 – Вам вдалося стільки людських сердець відкрити, почути тисячі відвертих історій. Чи хотілося би вам, щоби хтось так з вами поговорив? Спитав: а що ж довелося пережити Ользі Герасим’юк?

 – Мені здається, говорячи з іншими, я багато і про себе розказую. Те, що я з людьми говорю, дає мені можливість ділитися чимось своїм. Не через свій монолог, а через діалог.

 В кожної людини є така потреба: щось комусь розказати. Мені не вдається «висповідатися» психологові, наприклад. Колись робила таку спробу, але закінчилось тим, що я почала вислуховувати, яке горе у неї в сім’ї, що її чоловік п’є. Якось так сталося, що ми помінялись місцями. Але я їй дуже вдячна за те, що коли я з нею розмовляла, то бачила себе збоку. І це дало мені можливість виправити те, про що хотіла з нею порадитись. Я все одно з цього скористалася. Проте, мені так досі й не вдалося знайти духівника.

 – Багато хто називає вас українською Опрою Уінфрі. Як ви ставитесь до її особистості? Може, знайомі навіть?

 – Вона мені дуже цікава. Вона не робила з людей котлети. Вона справжня. І, звичайно, її особиста історія не може не вразити.

 Ми зустрічалися одного разу на форумі в Америці. Там збиралися жінки з усіх країн, які найвідоміші у журналістиці. Це була звичайна, нетривала розмова.

 – Нині схожі ток-шоу («Говорить Україна», «Один за всіх») ведуть чоловіки. Чи існує залежність між статтю ведучого і методом ведення, шляхом розвитку таких програм?

 – Воно може накласти свій відбиток. Чи це були би різні шоу? Напевно. Все залежить від підходу до людини – героя, чи її життя використовують, чи справді хочуть допомогти.

 Що далі, наше телебачення перестає бути засобом вирішення проблем. Якщо брати шоу у західних країнах, вони все одно спрямовані на якусь гуманітарну мету. Якщо ми захищаємо від насильства, ми не показуємо жертву у неприглядних історіях.

 І чоловік, і жінка можуть зробити це по-своєму.

 Жінки, на мій погляд, більш чутливі. Ми управляємо світом через емоції та почуття, тонше знаємо психологію, мобільніші, гнучкіші. Але ми зліші і деколи навіть буваємо нещадні. Жіноча зброя, така як помста, страшніша за чоловічу. Це унікальність жіночої натури, але її можна використовувати на благо.

 Я за те, щоб в журналістиці були й ті, й ті.

 – На скільки журналістика як професія впливає на особисте, сімейне життя жінки?

 – По-різному, це не залежить. Багато хто каже, що жінки, які успішні в професії, як правило, нещасливі у сімейному житті. Така проблема існує. У нас суспільство у стосунках не зовсім досконале. І чоловіки шукають собі когось, на тлі кого вони би могли виглядати сильнішими.

 Часто буває, що жінки погоджуються на якийсь такий мезальянс не з метою спільного благополуччя, а «просто аби ВІН був поруч». Але зрештою спалахи почуттів проходять, а залишається потреба поговорити. Кожен день ділитись своїми думками і переживаннями з кимось, хто тебе зрозумів би.

 Мені, наприклад, довелося пережити кілька прекрасних історій в житті. Я дуже вдячна, що Бог мені це дав. На цей момент я сама. Я відчуваю себе задоволеною, мені подобається, як я проживаю це життя. Радію будь-якій погоді. Дуже люблю стихію, весь час десь їжджу, маю купу людей поряд.

Все, що мені написано, вже зі мною відбулося, або ще щось буде. Не ставлюся до життя трагічно-фатально. Взагалі, як починаєш щось навмисне собі шукать, то обов’язково знайдеш якусь холєру.

 – У вас є син, нині він вже дорослий. А як він змалечку ставився до того, що мама популярна журналістка, телеведуча?

 – Ми з ним дуже великі друзі. Ми дуже подібні, в сенсі як ми відчуваєм світ, як живем. Він з самого дитинства дуже дбав про те, щоб ніхто не подумав, що все, що у нього є, це тільки завдяки мамі.

В нього інше прізвище. Він не хотів, щоб я приходила до школи, щоб це впливало на вчителів, їхнє ставлення. Навіть спеціально щось влаштовував таке, щоб не здаватися «матусиним синочком».

 Ми дуже близькі, але майже ніколи не з’являємось разом десь публічно, і зазвичай нічого не розповідаю про нього в інтерв’ю. Це його прохання, і я шаную його простір.

 – Для багатьох журналістів-новачків, особливо для дівчат, ви, безперечно, приклад. Якщо хтось вам каже, я хочу стати такою, як Ольга Герасим’юк, що ви відповідаєте?

 – Не ставайте такою як Ольга Герасим’юк, станьте такою, як ви. І це єдиний шлях до успіху. Вчитись в когось треба, розпитувати, але шукайте собі один зразок. Якщо збігається те, що любите і робите, вас помітять. Люди захочуть чути вас, захочуть чути, що ви скажете саме ви. Оце важливо.

 Багато чого в моєму житті сталося завдяки моїм друзям, які були поряд. Хтось руку подав, чашку чаю налив, хтось підтримав, коли в мене було повне падіння, і я геть не могла піднятися, була розтовчена зовсім.

 Все, що з вами станеться, поверніть на позитив. З найгіршого зліпить хороше. Я собі часто кажу: «Ну так сталося, але принаймні я напишу про це оповідання».

Євгенія Науменко, для ZIK