Власники районок розповіли, як і на чому заробляє місцева газета

Власники районок розповіли, як і на чому заробляє місцева газета

5 Липня 2017
2093
5 Липня 2017
19:34

Власники районок розповіли, як і на чому заробляє місцева газета

Прес-клуб
2093
Свобода слова приживеться у тій редакції районної газети, яка спроможна не лише на журналістський подвиг, але й на підприємницький 26 червня у Львівському прес-клубі відбулося відеоінтерв’ю з головними редакторами і співвласниками двох райгазет з Тернопільщини – Василем Тракалом ("Нова доба", Бучач) і Степаном Шкарабаном ("Вільне слово", Козова). З гостями розмовляв журналіст Роман Шостак.
Власники районок розповіли, як і на чому заробляє місцева газета
Власники районок розповіли, як і на чому заробляє місцева газета

Р.Ш.: - Як, коли і наскільки успішно – з яким результатом – провели роздержавлення своїх комунальних районних газет?

В.Т.: - Треба сказати, що до нинішньої ситуації роздержавлення українська преса йшла давно. Я пригадую: понад 10 років тому був запущений в Україні пілотний проект з роздержавлення. І бучацька газета та ще кілька наших районних газет на Тернопільщині брали участь у ньому. Але цей пілотний проект не був завершений з однієї причини: владі було невигідно роздержавлювати пресу. Тому що наближалися чергові вибори до Верховної Ради, до обласних рад. І цей проект закрили. Але журналісти мріяли про свободу слова – стільки років ми мріяли про неї! І я казав, що ми дочекаємося, що буде прийнятий закон. І, як ми знаємо, закон прийнятий Верховною Радою про роздержавлення друкованих державних засобів масової інформації. Сьогодні зрідка дякують Президенту, але тут треба подякувати вищому керівництву держави: і Президентові, і Кабміну, які не побоялися і довели цю справу до кінця. Верховна Рада проголосувала за цей закон. Але держава зробила перший крок – роздержавила. Хотіли свободу слова? Маєте! Але держава не зробила другий крок: не розробила фінансового підґрунтя, щоби на початках, перші два-три роки підтримати фінансово газети. Кажуть, що Кабмін прийняв постанову. І я спілкувався з головою Держкомтелерадіо Олегом Наливайко: гроші є, коли будуть – не зрозуміло, поділили, нібито ділять на всіх однаково, по 50 тисяч гривень на кожну редакцію. Щоби ви орієнтувалися що таке для бучацької газети 50 тисяч. За місяць зараз ми витрачаємо десь 60-70 тисяч. Тому що треба заплатити за папір, за друк, зарплату, сплатити податки. А редакції завжди були слухняні, податки платили. Та нехай би вже хоч тих 50 тисяч дали. Тому що є райони в Тернопільській області, які чекають на ті 50 тисяч.

Р.Ш.: - А як ви зробили це роздержавлення, конкретно? Коли це відбулося, в який спосіб, поетапно. 
С.Ш.: - Я додам до того, що сказав Василь, мій колега. Бучацький район більш економічно сильний, Козівський – слабший. Тираж у нього більший, у мене – менший. Воно і не дивно, оскільки і населення більше у Бучацькому районі, ніж в Козівському. А тоді, десять років тому, ми з Василем перші почали. Він перший поїхав у розвідку тоді. Каже: «Давай. Вскочимо в цей пілотний проект». І ми так двоє не відступали. На кожній нараді, на яку нас збирали, ми то завжди нагадували. Вони (влада – ред.) вже від нас, може, і ховалися, що ми за те роздержавлення. Ми почали десять років тому. І навіть брали участь у розробці закону. Цього року 16 травня газета отримала свободу.

В.Т.: - А “Нова доба” – минулого року наприкінці листопада. Це була перша роздержавлена газета в області. На сьогодні в Тернопільській області вже вісім газет, які зареєстровані реєстратором, пройшли цей шлях. Решта перебуває на другому етапі роздержавлення і до 1 січня 2018 року всі газети в Україні повинні бути роздержавленими. Якщо вони не роздержавляться, то згідно з законом про роздержавлення будуть закриті.

Р.Ш.: - Хто нині є власником, співвласником «Нової доби», Бучач? 
В.Т.: - Сьогодні власником газети є товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Нова доба», тобто колектив редакції.

Р.Ш.: - А в цьому товаристві як розділилися частки?
В.Т.: - Ми знайшли формулу. Ми поділили стаж, розмір зарплати за останні п’ять років. Наприклад, моя частка складає 27 відсотків. Заступник має десь 18 відсотків. І так всі працівники, включно з бухгалтером, мають 18, 12, 8 відсотків. Так набирається 100 відсотків. Усього є сім працівників. Сторонні люди у нас не мають нічого. Закон забороняє, щоби місцеві олігархи брали участь чи викуповували частки.

Р.Ш.: - А як у «Вільному слові»?
С.Ш.: - У мене є 34 відсотки. Справа в тім, що у мене лише п’ять працівників. Ще одна людина пенсійного віку має 36 відсотків.

Р.Ш.: - Як – 36%? Більше, ніж ви?
С.Ш.: - Так, більше, ніж редактор. У неї більший стаж. Ми зараз є товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Вільне слово». Ми – не залежні ні від кого. Я читав у законодавчій базі України, що вже зараз ми можемо взяти ще якогось співзасновника. Хоча зараз ми ще того робити не будемо, тому що ми не дуже обізнані з тою законодавчою базою.

Р.Ш.: - Щоби взяти собі співзасновника, ви повинні продати частку?
С.Ш.: - Ні, не продати. Просто в партнери на договірній основі. Але треба бути дуже обережним. Бо ми ще повністю того законодавства не вивчили.

Р.Ш.: - Де ви цю формулу взяли, вираховування стажу, зарплати? Хто вам її дав? 
В.Т.: - У Бучачі є такий економіст, колишній викладач Бучацького інституту менеджменту Іван Малий. Він уже на пенсії. Він обізнаний у приватизаційних справах.
Р.Ш.: - Ви ось цю формулу приватизації ще комусь давали?
В.Т.: - Всім, хто до нас звертався. Але можуть вираховувати і за іншими.

Р.Ш.: - За тими, де редакторові найбільше перепадає. Є такі формули?
В.Т.: - Можливо. Я не знаю.

Р.Ш.: - Чому я про це запитую? Ви дуже сміливі редактори. Степан Шкарабан – 34 відсотки, ви – 27. А зберуться ті, які мають 51 відсоток, і скажуть: «Ми будемо інакше вести редакційну політику. Ми вважаємо, що не так треба її вести, а інакше. Не того брати в партнери, а іншого»…
С.Ш.: - Я вважаю, що у нас склався такий колектив, що всі віддані своїй редакції. Я за свою редакцію впевнений, мені такого ніхто не зробить. Ми могли вибирати: або товариство з обмеженою відповідальністю, або приватне підприємство. Ми відмовилися від приватного підприємства. Ми би вже могли бути власниками оцих приватних підприємств. Ми не захотіли.

Р.Ш.: - Чому?
В.Т.: - Сьогодні основне завдання втримати газету на плаву, а не ділити частки і гроші, яких ще немає.

Р.Ш.: - Будуть нові вибори. І місцеві олігархи, які будуть йти на вибори і згадувати, що найкоротший шлях  до серця виборців – районна газета. І будуть домовлятися з власниками.
В.Т.: - З ким? Я є директор товариства. Згідно зі статутом я вирішую. Згідно із законом про роздержавлення ця власність є віртуальна. Якщо ти звільняєшся з редакції, то твоя частка залишається. Так прописано в законі.

Р.Ш.: - І скільки у вас майна і на які суми?
С.Ш.: - У мене на сто п’ять тисяч.
В.Т.: - У мене щось на 200 тисяч з копійками.

Р.Ш.: - Всі ваші колеги хотіли роздержавлення? 
В.Т.: - Та хотіли – вони слухали редактора. А я вже понад 20 років редактором. Хотіли працювати, отримувати зарплату. Запитували: «А ми будемо отримувати зарплату?» Кажу: «Ми змушені йти на роздержавлення, бо так прописано в законі, інакше нас закриють до 1 січня 2018 року». Зібрали збори. Мені довіряють. Бучацька газета понад двадцять років мала найбільший тираж серед районок області.

Р.Ш.: - А в січні цього року головного реактора бучацької районної газети Василя Тракала обрали головою Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів. Це також велике підтвердження авторитету. 
С.Ш.: - Аналогічна ситуація і у нашій газеті. Люди довіряють. Справа в тому, коли ми були не роздержавлені і коли нами керували-маніпулювали, ну хоча це не так легко було зробити, я знаходив оцей підхід до влади. Мені якось вдавалося. Були всякі проблематичні ситуації. Але люди довірили мені.

Р.Ш.: - А яка технічна база редакцій? 
В.Т.: - Нам у спадок від попередніх редакторів передалося прекрасне приміщення. Площа 200 квадратних метрів. А решту ми надбали.

Р.Ш.: - Додрукарський процес увесь відбувається у редакціях?
В.Т.: - Все у нас. Верстаємо газету, і полетіла газета на Чернівці друкуватися.

Р.Ш.: - А чому – на Чернівці?
В.Т.: - Бо там найдешевше. Ми друкувалися в інших друкарнях на Тернопільщині. А років десять тому на нас вийшли з Чернівців. І там були найдешевші розцінки. І зараз вісім або дев’ять районних газет з Тернопільщини, а може й десять уже, друкуються в Чернівцях. Плюс деякі обласні. Тому що ми шукаємо де дешевше.  
С.Ш.: - Ми також маємо приміщення в центрі міста, площа 230 метрів квадратних плюс гараж. Приміщення дуже привабливе. Але поки я там є, на нього ніхто не претендує. Також є вся оргтехніка. Друкуємося також в Чернівцях. Я співпрацюю з депутатом нашим…

Р.Ш.: - ...розшифруйте слово «співпрацюю». Це той, хто буде власником «Вільного слова»? 
С.Ш.: - Ні. Я беру участь у його постійних вояжах по району і я бачу, що він робить. Я побачив, що це перший депутат, який після виборів не змінив номера телефону. І ось за ту співпрацю я висвітлюю його поїздки. Він за це не платив, але за 15 тисяч комп’ютер презентував.

Р.Ш.: - Ви зізнаєтеся, що матеріали з ознаками політичної замовності про цього депутата друкуєте?
С.Ш.: - Ні. Він подарував нам комп’ютер до дня журналіста. Я не просив, але і не відмовився, звичайно.

Р.Ш.: - У вас  (до В.Тракала – ред.) нема такого депутата?
В.Т.: - Я заздрю. Нам ніхто таких подарунків не робить, ми завжди купуємо, заробляємо. Але я хотів ще сказати, що п’ять років тому багато редакторів не хотіли роздержавлення. Бо редакції мали нормальні дотації від влади.

Р.Ш.: - А ви не мали? 
В.Т.: - Ми також мали. Але ми вже тоді розуміли, що треба готуватися до роздержавлення. Що треба заробляти, треба робити таку газету, щоби люди хотіли її читати, треба було шукати рекламу. Те, що я кажу, - це банальні речі. Але якщо газета читається, то туди йде і рекламодавець. І років десять тому ми, бучацька газета, 60-70 відсотків заробляли самі. І нам не треба було такої великої дотації.  Я це розумів. Я обпікся років 10-15 тому, коли були чергові вибори. Один кандидат йшов до Верховної Ради і запропонував: «Я передплачу дві тисячі примірників “Нової доби”. Добре, що він це зробив, бо тут був і позитивний момент. Хто раніше не читав нашу газету, то тепер мав безкоштовний примірник. І якщо вона йому сподобалася, то він уже на наступний рік передплачував «Нову добу». Але був і негативний момент. Депутат поїхав до Києва, а люди телефонують і питають: «А що, газети вже не буде задарма?» І ми це зрозуміли і почали самі заробляти. Минулого року 85 відсотків ми заробили самі. Так що нам не треба було великої дотації.

Р.Ш.: - Передплата. Будемо чесні: газети, які видаються державними органами, використовують адміністративний ресурс для передплати. Інколи власкору №1 ставлять завдання не писати цікаві матеріали, а зробити таке-то число передплатних номерів. До роздержавлення ви приходили на сесію райради, виступали, сказали: «Давайте передплату, бо не дасте, то не буде тих публікацій».
С.Ш.: - Такого не було.
В.Т.: - Я не ходив, тому що люди не довіряють владі. Після 2000 року у нас було два Майдани. І тут виникав ефект бумерангу, коли владу попросив, влада каже «треба передплатити», то люди роблять навпаки - «влада на нас тисне, то нам тої газети не треба, бо газета співпрацює з владою, вони - брешуть». І я це зрозумів років з десять тому, може й більше. Тому я до влади не ходив. 

Р.Ш.: - Як ви робите передплату?
В.Т.: -  Змістом газети. Нас знають листоноші, у поштових відділеннях. Вони – наші партнери, як це модно зараз казати.

Р.Ш.: - Вони отримують премію, якщо, приміром, передплачено сто примірників?
С.Ш.: - Ні, нема. У нас таких ресурсів немає. Могли написати в газеті якусь замальовочку про листоношу. Або до дня журналіста могли запросити на обід працівників з відділення, де дуже багато передплачують, щоби подякувати. А таких грошей, як мають деякі видання, коли за одну передплату дають листоноші 20-30 гривень, у нас нема. Є такі видання, я знаю. Це нова газета, вона тільки з’явилася на ринку Тернопільщини. У нас дуже тісний ринок. У нас область не така економічно потужна, як Львівщина. Але газет у нас багато. Та найближче до людей є місцева інформація та районна газета. 
Бо оце з нового року вклинилася нова газета, олігархічна. І листоношам давали по 20-30 гривень за передплату одного примірника. Але в п’ятницю я дізнався, що та газета має передплату в області лише 1200. Тобто люди вже розбираються в газетах і хто стоїть за тією газетою. 
В.Т.: - Сумарний тираж тернопільських районих газет – понад 45 тисяч. У нас тираж за три тисячі – вважається дуже хороший тираж для районної газети.  І таких у нас є три чи чотири районки. 

Р.Ш.: - То як районці стати №1 у своїй місцевості? Виграти битву з обласними газетами? 
В.Т.: - Частково – так. Мати якомога більше читачів, які б тебе підтримували. Друге завдання районної газети в умовах приватизації та роздержавлення – співпрацювати з колишніми засновниками, тобто з районними радами та районними державними адміністраціями. Ми підписали з ними угоди. І вони будуть нам платити за фактом.

Р.Ш.: - Що ви записали в цих угодах? 
В.Т.: - Там коротенька угода. Ось відбулася сесія районної ради. Хочете, щоби ми друкували про сесію? Нам вигідно дати інформацію. Але голова ради хоче дати коментар. Ми друкуємо, вимірюємо площу і згідно з угодою виставляємо рахуночок. Але зараз значно менше таких матеріалів. Вони рахують гроші. Вони абсолютно не втручаються. Бо зараз (до влади – ред.) прийшло нове покоління. Я працював з багатьма головами райрад та адміністрацій. Ті раніше ближче нас тримали за шнурочки. Раніше у нас була рубрика «Дві точки зору». І ми давали точку зору влади і читачів. То нас за таке сварили. Виплачувати зарплату і казали: «Ми ще не заплатили зарплату лікарям та вчителям». Тобто вони нас цими шнурівками підтягували. А зараз прийшло нове покоління.

Р.Ш.: - І воно знає, що таке баланс думок?
В.Т.: - Колись ми мали сто тисяч дотації. А тепер з ради та адміністрації за тим договором нам заплатили 28 тисяч. Але ми заробляємо зараз набагато більше на рекламі і читачів маємо більше. 
С.Ш.: - У нас аналогічна ситуація. Ми співпрацюємо з колишніми засновниками за угодою. Ми розлучилися дуже цивілізовано. Тому вони хочуть і надалі висвітлюватися у нашій газеті. Але я розробив програму висвітлення їхньої діяльності. Це своєрідна підтримка угоди.
В.Т.: - Тут і небезпека ховається. Ми це будемо друкувати, люди будуть читати і будуть казати: «Газета бреше далі». 

Р.Ш.: - Тепер стоїть питання – як писати? 
С.Ш.: - Чому я розробляю ту програму. В країні ми взяли курс на Європу. Один із кроків прийняття нас в Європу – було роздержавлення. Тепер йде децентралізація влади. Питань більше, ніж відповідей є. І ми пишемо, ми людям пояснюємо, як треба робити ту децентралізацію.  У нас створилася об’єднана територіальна громада, і ми пишемо як вона створювалася з  перших кроків. Зараз я підготував інтерв’ю з головою громади, де він об’єднав п’ять сіл. І я хочу тими інтерв’ю допомагати владі проводити ту децентралізацію.

Р.Ш.: - Як ви заробляєте на себе? 10 відсотків – це за угодою. А решта?
В.Т.: - А далі – цікава, змістовна газета. Передплата, роздріб. Передплата складає відсотків 50, як мінімум. Роздріб – відсотків п’ять. А решту дотягуємо рекламою та оголошеннями. А якщо ще б були вибори…. 
С.Ш.: - У мене майже таке саме.
В.Т.: - Але є газети на Тернопільщині, яким дуже важко. Які на сьогодні заробляють на себе самі лише 10 відсотків і чекають дотацій. Два тижні тому у спілці журналістів у Тернополі представники ОБСЄ моніторили роздержавлення. Вони кажуть, що Євросоюз допоможе першій сотні-другій газет, які пішли на роздержавлення. Бо в Україні майже 600 районних газет. Але то будуть разові допомоги.

Р.Ш.: - А може бути таке колись, що буде об’єднана міжрайонна газета бучацько-козова? 
В.Т.: - Варіант об’єднання: міжрайонні, крайові газети. Він теж розглядається. І це буде ліпше, ніж газета має закритися. Ми про те думали. Ще один шлях – пошук місцевих бізнесменів, симпатиків ЗМІ. Повірте, підприємець у редакційну політику втручатися не буде. Я виходжу з польського досвіду. Понад 10 років тому я неодноразово бував у Польщі. Вже тоді там було роздержавлення і газети купили навіть шведи та німці. Я розмовляв з редакторами і вони казали: «Зарубіжні інвестори в редакційну політику не втручаються». Їх цікавлять інші аспекти, наприклад, реклама. У нас також таке буде. 
С.Ш.: - Мені два підприємці висловили своє бажання стати співзасновниками.  Я їм подякував за таку довіру і увагу до нашої газети, тому що я не хочу. Спочатку ми будемо пробувати самі виходити з того, що ми маємо зараз. А потім будемо думати, чи нам вигідно брати співзасновників чи ні. Бо може бути і вигідно. Якщо знайдеться якась грошова людина, яка буде нам допомагати, але не впливати на політику нашої газети.
В.Т.: - Бідного ніхто не хоче. І газета, яка заробляє 10 відсотків, хто її хоче? А ту, що заробляє більше, - захотіли. Але ми самі тримаємося поки що.

Р.Ш.: - Захоплююсь вашим журналістським подвигом. Але ви ще не вчинили економічного подвигу. А коли настане економічний подвиг, тоді стане зрозуміло, що ці проекти зможуть вижити.
С.Ш.: - За рік. 
В.Т.: - Я впевнений, що переважна більшість районних газет виживуть і успішно працюватимуть. І так буде.

Р.Ш.: - На чому ваша впевненість базується?  
С.Ш.: - На тому, що ця газета найближча до людей і вони хочуть її.

Р.Ш.: - Рекламна агенція для районних газет. Вона може бути вирішенням, частково, залучення реклами, особливо з Тернополя?
В.Т.: - Може. От наш спільний знайомий Володимир Андріїшин тим займається. І ми сподіваємося, що в найближчій перспективі ми будемо успішно з ним співпрацювати. Хоч і без агенції провідні районні газети знаходять рекламодавців і з Києва, і з Івано-Франківська, а також – Львів, Черкаси, Дніпро. 

Р.Ш.: - Самі знаходять чи їх знаходять?
В.Т.: - Вони нас шукають. У редакціях немає таких менеджерів. Бо їм треба платити зарплату. 
С.Ш.: - Мені здається, що нам в газеті треба зробити посаду рекламного менеджера з якоюсь іншою роботою ще. Тому що ми, редактори, не дуже маємо час шукати рекламодавців. Ті люди, які у нас є, вони займаються випуском газети. А якраз менеджера-рекламника у нас нема. А, мабуть, що треба. 
В.Т.: - Я погоджуюся. Але я собі не можу зараз відкрити ще одну посаду. Сьогодні редактор має бути не тільки творчим редактором, і директором, і менеджером. Журналіст чи заступник мають по 3-4 тисячі гривень зарплати. І то за ці гроші вже ніхто не хоче працювати. І мені ще взяти менеджера? А він захоче, наприклад, п’ять тисяч. Я не знаю, чи він стільки заробить. На відсоток від реклами ніхто не піде працювати. Він хоче гарантовану зарплату. Я колись вже брав. У мене працювала одна дівчинка, і вона потім сама вступилася, бо вона навіть на себе не заробила.

Р.Ш.: - Оплата праці. Гонорар ще зберігся у ваших газетах? 
В.Т.: - Гонорар ще зберігся. Але він мізерний.

Р.Ш.: - Це для штатних чи позаштатних кореспондентів?
В.Т.: - Позаштатним ми не платимо. 
С.Ш.: - А я категорично відмовився від гонорарів. З гонорарів немає відрахувань до пенсійного фонду. Гонорар – то є разова законна подачка. Якщо люди добре попрацювали, то я ліпше премію нарахую. Та премія потім буде впливати на величину пенсії.

Р.Ш.: - Один із варіантів виживання: ви оголошуєте конкурси на краще висвітлення якоїсь тематики. І дуже гарні нагороди, п’ять премій. Які дає той народний депутат, якого ви знаєте, чи підприємницькі структури, яких не знаєте. І в такий спосіб вирішуєте питання оплати праці, гонорару. Люди змагаються, пишуть.  
В.Т.: - Це – фантастика. У Львові, може, таке і можливо. А це – маленькі райони. Ми розігруємо десять цінних призів для передплатників. Редакція закуповує призи і розігруємо за передплатними квитанціями. Не всі висилають, але дві-три-чотири сотні беруть участь. Було таке, що один з кандидатів в депутати купив для призу великий плазмовий телевізор. 
С.Ш.: - І хто виграв? Редактор?
В.Т.: - Та навпаки, ми, коли розігрували, переживали, щоби чесно було. Щоби багатий не виграв, бо скажуть, що спеціально дали багатому той телевізор. І що ти думаєш? Виграла жінка з одного села. Приїжджає,  привозить шампанське, цукерки. Потім мені кажуть: вона 15 років була в Італії, а її чоловік – перший столяр на цілий район, у них такий будинок триповерховий. Було таке, що казали: «Я четвертий раз у вас виграю приз». А одна жіночка приходить і каже: «Я 30 років читаю газету, хоч би раз виграла». Ми чесно розігруємо. У нас є громадський представник. Але дивимося, якщо хтось три рази вже вигравав, то на четвертий не даємо. Хоча це теж нечесно.

Р.Ш.: - Як ви будуєте свою співпрацю з політичними партіями? Лише під час виборів?
В.Т.: - Це важке питання. Як правило, вони нас шукають. Особливо, напередодні виборів. А ми: «Плати за публікацію». А вони: «Ми не маємо грошей».

Р.Ш.: - Якби якийсь банк запровадив газетний кредит під невеликий відсоток. А взамін цей банк дає впродовж п’яти років рекламу в районній газеті. 
В.Т.: - Я би це схвалив. Але виникає інше запитання: під що той кредит, для чого той кредит? 

Р.Ш.: - Для того, щоби вижити, щоби розгорнути підприємницьку діяльність. 
С.Ш.: - З самого початку роздержавлення я не мав чим заплатити за друк газети. Я взяв кредит. Але не в банківській державній установі, а домовився з одним фермером і взяв безпроцентний кредит – 20 тисяч гривень. Так що, якби були такі банки, які би давали кредит на умовах: ми їм – рекламу, вони нам безвідсотковий кредит, то я б погодився.

Р.Ш.: - Як у вас сформована редакційна політика: письмово, усно чи «і так всі знають»?
В.Т.: - Чесність, порядність. Читачі дуже тонко виловлюють фальш. Попробуй в районі здурити.

Р.Ш.: - Чи приходять студенти на практику?
В.Т.: - У райони не приїжджають на роботу. Та й в обласних центрах зараз проблема з журналістами. І дійде до того, що треба навчати філологів просто в редакції. Або з економістів. Аби він хотів працювати в газеті.

Р.Ш.: - Колись були популярними школи юнкорів.
С.Ш.: - У нас зараз таке є. Кожного року є двоє-троє дітей, вони пишуть. А потім вступають на факультет журналістики. Я даю скерування, хоча воно, може, і нічого не дає. Цього року до нас приходила студентка з факультету журналістики і питала, чи я її візьму на практику. Безперечно, я її візьму. Але з кадрами дуже велика проблема. До нас останній раз випускник прийшов працювати 12 років тому. А їх треба. 
В.Т.: - Голод кадрів дуже відчутний. Мій провідний журналіст виграв грін-кард і поїхав у Чікаго до сина. Йому 57 років. Він зараз ремонтує машини. Я кажу: «Ти англійської не знаєш». А він каже:  «А мені нащо тут англійська? Один власник – зі Львова, інший – з Чорткова, троє – з Бучача». Казав, два роки його не чекати, він хоче собі заробити на квартиру, бо в редакції не заробив. 

Р.Ш.: - То які районні газети виживуть? 
В.Т.: - Хто до нового року витерпить, той і виживе.

Прес-клуб

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Прес-клуб
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2093
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду