"Сам напросився, - подумала я, коли з'явилася перша критика гуманітарного Віце-прем'єра і Міністра культури В'ячеслава Кириленка. - Він думає, що найбільше любить Україну. І переконаний, що всі теж у цьому впевнені, не обтяжує себе зустрічами з пресою, ходіннями на ефіри, не пояснює кадрових кроків, тому має негатив".

Але негатив почав наростати такими темпами, що це вже ніяк не пояснювалося браком інформаційної політики гуманітарного віце-прем'єра. І це вже не була одинока рефлексія журналіста. З ресурсу на ресурс почали ходити меседжі про "поглиблення кризи в українській культурі", "обурення професійного середовища", "непрозору кадрову політику".

Серія відставок у музеях трактувалася як "наступ на демократію". Ліцензування російського книжкового імпорту називали "шляхом у нікуди", хоча ліцензування пропонується м'яке, і на сьогодні це - чи не головний механізм підтримки української книги.

Ми попросили прокоментувати ситуацію самого гуманітарного Віце-прем'єр-міністра В'ячеслава Кириленка.

- В'ячеславе Анатолійовичу, ваші опоненти дорікають вам непроведенням конкурсів на місця директорів музеїв. Як ви це поясните?

- Я проводжу конкурси там, де зобов'язаний їх проводити по закону. Це - заклади культури, які мають статус державних підприємств. Наприклад, театри, музичні установи. Для музеїв-заповідників такого зобов'язання нема. І тому практика була така: коли міністр не хоче приймати рішення, а хоче, щоб усе було в підвішеному стані - оголошувався конкурс, який просто відкладав прийняття рішення на два-три-чотири місяці. Не завжди конкурс закінчувався результативно, і в багатьох випадках оголошувався повторно, і така гнила ситуація тяглася місяцями, а подекуди й роками. А я ніколи не цурався брати на себе політичну відповідальність. Тому коли бачу, що може бути призначення, яке змінить роботу заповідника чи музею, я це призначення роблю.

- Кажуть, ви в Національний музей історії України призначили директора, який раніше очолював невеличкий музей Тичини.

- Так і є. Бо Тетяна Сосновська дуже добре себе зарекомендувала в музеї Тичини, вона креативна та відповідальна. А знаєте, яка була відвідуваність музею історії України за її попередника минулого року? Від 17 до 56 людей у день. Це результат роботи? У музеї історії, виявляється, була голографічна лабораторія. Там були лазерні апарати, куплені за державні кошти. І роками ні копійки надходжень від цієї лабораторії немає, а вона працює з ранку до ночі... І тепер це обладнання, як тільки прийшла Сосновська, різко зникло. Ми передаємо результати перевірки в прокуратуру.

Голограми - це тільки те, що відразу вдалося знайти. Усі ці літні майданчики, які там стояли на території, жодної копійки надходжень від них, куди йшли кошти - невідомо.

Тобто необхідність змін там була очевидна. Місто погодило Сосновську без жодної затримки, значить, це рішення має під собою підстави, і людина компетентна.

- Давайте поговоримо про заповідник "Софія Київська".

- У заповіднику "Софія Київська" вже закінчилася перевірка, там більше, ніж на мільйон гривень тільки виявлених зловживань фінансових, цим займався наш внутрішній аудит, ясно, що матеріали ми дали в прокуратуру, правоохоронні органи мають значно більше повноважень. Кандидатура нового директора Нелі Куковальської викликала дискусії. Але це заповідник дуже знаковий, потрібні люди, які добре знаються на всіх перипетіях, пов'язаних із цим заповідником. До попереднього керівника - Сердюк - є маса запитань. До того ж, весь час перебувати на лікарняному не можна. Я як міністр просто зобов'язаний приймати рішення. Якщо 120 днів попередній директор перебуває на лікарняному, то це означає, що вона просто хоче затягувати час і не вирішувати жодного питання. Нашим перевіряючим, які працювали у заповіднику, чинилися перешкоди, виганяли їх, не пускали, викликали міліцію, тобто "бєспрєдєл" повний. Як при Януковичі звикли працювати, так і зараз продовжували. Тому я вважаю, що рішення про звільнення Сердюк унаслідок порушення нею контракту є абсолютно правильне.

- Казали, що у музей Канева ви призначили директором колишнього водія вашого заступника Ліхового?

- Запитував я про це у Ліхового, нинішній директор був якийсь час після Ліхового виконувачем обов'язків директора музею. Тому це, я думаю, притягнуто за вуха. А попередній директор - двічі судимий за зловживання службовим становищем. Тому я взагалі вважав, що він після перемоги Революції Гідності, враховуючи вимоги Майдану, сам напише заяву про відставку, а дивлюся - ні. Тобто все, як у кращих правилах старої номенклатури, - сидять, поки не почне під ними вже земля горіти. Звичайно, мене це турбує. Я міг би обрати шлях найменшого спротиву - сісти і нічого не робити. Там, де кризова ситуація, я би прикрився цим конкурсом, два місяці його проводив би. Все одно на конкурс заявились би одні й інші - і Сердюк, і Куковальська, наприклад, по "Софії Київській". Громадськість усі ці два місяці "довбала" би одну й іншу, а рішення ухвалювати все одно довелося б мені. То навіщо затягувати?

Я згоден, що з формальної точки зору слово "конкурс" звучить привабливо, більш ніж привабливо, але в конкретній ситуації культура від цього нічого не виграє.

Ясно, що проти тих, хто розганяє всі ці корупційні кубла, й публікації організовуються, і замовлення, і вони є об'єктом критики і так далі.

"Протести громадськості" у музейній справі - це теж річ суб'єктивна, тому що одні представники громадськості - "проти", а інші - "за". Просто, з огляду на те, що владу треба тільки критикувати, то в деяких засобах масової інформації отримують постійну трибуну тільки ті, хто проти, причому часто з абсолютно дилетантськими розмірковуваннями.

- ЗМІ оприлюднили лист міжнародних музейних організацій ICOM та ICOMOS з критикою на вашу адресу. Я намагалась додзвонитися - телефон київського бюро не відповідав кілька днів. Ви з ними зв'язувалися?

- До мене надійшли повідомлення, що далеко не всі члени керівних органів ICOM та ICOMOS взагалі знали про будь-які засідання, на яких мали ухвалюватися такі відкриті листи. У Міністерстві культури немає ніякого відкритого листа, підписів під оприлюдненим документом також нема, хоч там досить розлогі керівні органи - бюро і президія. Я думаю, що легітимність цих рішень сумнівна і вважаю, що деякі заангажовані люди просто використовують авторитет цих міжнародних інституцій у своїх чи приватних, чи групових інтересах.

- Ще вас звинувачували, що у вас, мовляв, немає зрозумілої стратегії розвитку культури. От можете окреслити, що ви зробили вже - для українського кіно; для української книги; для українського музею; для українських театрів?

- Щодо театрів, то працює група з питань реформування театру, я оперативно змінив її склад і скликав, очолив групу Станіслав Мойсеєв, який, до речі, мав теж критичні висловлювання на перших порах щодо діяльності міністерства. Зараз група працює, перший закон уже схвалений Кабінетом Міністрів. Це закон про контрактно-конкурсну форму в театрах, і взагалі, усіх закладах культури, вона стосується і керівників, і творчого персоналу. Це частина реформи, тому що це забезпечує більшу мобільність театру, можливість збільшення конкуренції всередині, і взагалі, це йде у річищі такої загальної політики пыдвищення конкуренції і більших можливостей для тих, хто дійсно живе творчим життям і прагне змін і вдосконалення. Тобто зараз із кожним творчим працівником буде підписано контракт на 3 роки, а потім уже буде конкурс.

- Закон про спецвнесок, так званий кінозбір, має перспективу бути прийнятим?

- Є два шляхи розвитку ситуації. Перший шлях - польський, там, по суті, в останній момент парламент під тиском громадської думки був змушений за нього проголосувати. Я неодноразово з поляками на цю тему спілкувався, з дуже багатьма і режисерами, і акторами, і чиновниками. Всі вони переповідають, що закон про кінозбір довелося не приймати, а саме "протискувати".

Але в мене і так багато точок напруги, я не хочу їх множити. Тому я вже тричі зустрічався з провайдерами, кінодистриб'юторами і топ-менеджерами телеканалів. Ми дійшли висновку, що треба знайти компромісний варіант, який передбачатиме участь у фінансуванні кіно всіх цих згаданих суб'єктів, але так, щоб ця участь була для них також прийнятною. Ми зараз у пошуку цих рішень. Щотижня я збираю нараду під своїм головуванням, і ми в товариській діловій атмосфері шукаємо цей алгоритм. Думаю, якщо вдасться його знайти, це буде якийсь трохи інакший, видозмінений проект закону, у якому телеканали беруть участь у підтримці українського кіно, але, може, через частки рекламного часу, через якісь інші свої можливості, які вкладаються у спільну справу, спільні проекти. Тобто, і вони фінансують, і держава. Поки що достатньо все схематично. Але тим не менш, уряд не знімає з порядку денного законопроект щодо кінозбору. Бо альтернатива тоді одна - практично дуже малий бюджет, який не вирішує питання в принципі. Нам потрібен прорив і фінансування від 350 і більше мільйонів по року, щоби запустити конвеєр українського кіно, телекіно, в першу чергу. Мають бути різні підходи, уже практично домовилися з кількома режисерами. Я особисто займаюсь цим щодня.

- А ви взаємодієте з режисерами, які вже себе проявили?

- Звісно. Вони були в мене, я навіть і неформальні збирав наради тут, у міністерстві. Був і Володимир Тихий з "Вавилону", і Володимир Філіппов - продюсер проекту, з Мирославом Слабошпицьким я на телефонному зв'язку часто, він підтримує ці починання, Олесь Санін підтримує, Роман Балаян, Олександр Янчук. Ну, всі тут дуже часті гості. Сергій Тримбач як голова Спілки, Ахтем Сейтаблаєв - з усіма провідними людьми я майже в регулярному контакті, я хочу знайти це рішення. Це моя давня мрія, і політична, і менеджерська - знайти механізм підтримки українського кіно, а запустити його можна тільки зараз, через рік уже все, може початися згасання такого інтересу. Гроші та увага перейдуть на соціалку, економіку, як завжди. Про кіно скажуть: потім. І тим часом зайдуть сюди знову російські серіали. Ідея, яку я ще в минулому парламенті штовхав, і зараз вона все-таки пройшла в цьому парламенті, - про заборону бодай мілітарних російських серіалів, працює тільки наполовину, тобто ми вибиваємо частку ринку, а чим заповнюємо, - питання не вирішено. А ідея у тому, щоб заповнити своїм і знайти для цього механізм - ось шукаємо.

- Українська книга. Як приймалося рішення про ліцензування імпорту?

- Я зібрав у книгарні "Є" нараду з видавцями. Ми обговорили в'їзне мито, квотування, ліцензування... Зупинилися на процедурі автоматичного ліцензування. Рішення прийнято міжвідомчою комісією, зараз оформляється, а потім будемо вносити проект урядового рішення і змін до закону. Тобто ліцензування - це ж весь імпорт тоді потрапляє під процедуру автоматичного ліцензування. Це означає, що, якщо нема заперечень, ліцензія отримується автоматично, а 10 днів є на ці заперечення. Умовно кажучи, якісь там паперові "бандитський штафбат", "дисбат", книжки про ФСБ, КГБ - російські, це все проходить експертну комісію, яка повинна все це перевіряти. Виникає питання, хто буде експертною комісією, "а судді хто"? Ну, ніби воно все-таки вирішуване. Найскладніше взагалі переконати суспільство в тому, що це потрібно. Усі погоджуються на захист внутрішнього ринку, але мало хто погоджується з ліцензуванням. Чують слова "ліцензування", "дозвіл", "погодження"  - це зразу регуляторний механізм - ні, давайте, ми якось без цього, а без цього неможливо. Без цього лишаємо вал, який зараз іде як імпорт, у т.ч. і загрозливий з точки зору національної безпеки.

- Є думка, що існувала стала схема, коли кожен дозвіл на кожен об'єкт пам'яткоохоронної спадщини у будь-якому місті України мав пройти в Київ, і за кожен підпис платилися великі гроші.

- Скажу таке. Головним незадоволенням з боку не пам'яткоохоронних структур, а тих, хто звик до "бєспрєдєлу", є те, що ми принципово боремося з будь-якими корупційними схемами в пам'яткоохоронній справі і запропонували закон про децентралізацію дозволів і дерегуляцію, з одного боку, а з іншого боку - посилення відповідальності за пошкодження пам'яток. Ми запропонували повну заборону візуальної реклами на всіх національних пам'ятках. Тобто ми вважаємо, що наші міста повинні бути захищеними, чистими, якщо є історична пам'ятка, її має бути видно, як це є у Варшаві, Кракові чи в Празі, і що будь-які будівельні роботи можуть іти тільки якщо вони не шкодять історичному ареалу. І всі ці питання викликають лють забудовної мафії. А звідти і критика: ворушиш корупційне кубло - з'являються невдоволені.