У нас сьогодні часто говорять про інформаційну війну Кремля проти України. Раптом усі і колективно прозріли, неначе вона почалася не раніше, ніж учора. «Флот України» зайняв позицію в інформаційній битві ще з 1992 року, з моменту свого створення, борючись проти трьох десятків видань у місті й АР Крим, які розділялися на патологічно антиукраїнські, агресивно антиукраїнські та помірно антиукраїнські.

«Флот України» за абсолютної нерівності сил протистояв їм напрочуд успішно. І це були змушені визнавати навіть російські опоненти, які називали українську військово-морську газету «найбільш боєздатним кораблем українського флоту» і порівнювали її з «додатковою бригадою морської піхоти на українській стороні». Доказом результативності роботи нашого ЗМІ був і той факт, що його авторові, вашому покірному слузі, ідеологічні супротивники били вікна в севастопольській квартирі та мастили двері людськими екскрементами. Ну, у російських патріотів такий рівень полеміки, пробач їм, Господи...

«Флот України» надзвичайно дратував усю антиукраїнську громадськість регіону  та командування Чорноморського флоту РФ. Його командувач адмірал Масорін написав листа командувачу ВМС України адміралу Єжелю з вимогою «поставити на місце» українських військових журналістів, повідомляючи як приклад, що його газета «Флаг Родины» поводиться «сумирно». Це було суто російське лицемірство (у нинішньому стилі Путіна-Лаврова, які впритул не помічають російських військ на Донбасі). Річ у тім, що більшість антиукраїнських видань Севастополя друкувалися в друкарні Чорноморського флоту РФ, про що чесно повідомлялося на сторінках кожної такої газети. Маючи таку пропагандистську «ескадру», можна було власний друкований орган особливо й не навантажувати і ховатися за його уявною аполітичністю, як тепер Кремль ховається за «ДНР» і «ЛНР».

Масорін надав список заборонених для українських військових журналістів тем : 1) російсько-українські відносини; 2) перебування ЧФ РФ на території України; 3) статус української та російської мов у Криму; 4) події Другої світової війни тощо. Мовляв, пишіть роботи про «онучі» і цим задовольняйтеся. Зрозуміло, це було грубе і зухвале втручання у внутрішні справи України, але за Кучми ще й не таке проходило. Наляканий до смерті адмірал Єжель, який активно дружив з адміралами російського флоту, начеркав на листі Масоріна  резолюцію для колективу «Флоту України»: «Припиніть інсинуації! Наша газета не для цього!». На думку Єжеля, «інсинуаціями» були захист національних інтересів України, відсіч антиукраїнським провокаціям і пропаганда української мови, культури та історії. Адмірал Єжель зробив блискучу кар'єру за Януковича, ставши спочатку міністром оборони, а потім послом у Мінську.

Вкотре флотську газету намагалися знищити за прем'єра Тимошенко (привіт полум'яній патріотці!). Довелося звертатися до народних депутатів, зокрема - до Ярослава Кендзьора. Він допоміг. Спасибі йому за це.

Потім, уже за Януковича, газету немилосердно обмежували й урізали.

«Флот України» висів на волоску, оскільки його можна було закрити одним розчерком пера представника путінської зграї, що засіла в Міністерстві оборони.

Під час трагічних подій лютого-березня 2014 року газета мужньо виконувала свій обов'язок. До редакції приходили емісари з друкованого органу Чорноморського флоту РФ «Флаг Родины» і вмовляли перейти на бік Росії, обіцяючи «золоті гори»: квартири, жирні зарплати, пільги тощо. Ніхто з українських військових журналістів не зрадив. Усі вийшли на материкову Україну і продовжили службу українському народові. На новому місці, в Одесі, практично «з коліс» уже з липня 2014 р. продовжили випуск «Флоту України».

І тут чиновницька зграя «віддячила» офіцерам за вірність Україні - почався черговий погром редакції: скорочення, ліквідації, «оптимізації». Діє та ж сама публіка, яка 23 роки скорочувала Збройні сили України і доскорочувалась до того, що сьогодні Путін почав «скорочувати» Україну. І вже відсотків на п'ять «скоротив»... Із Києва навіть зазвучали заяви про закриття газети «Флот України». Чиновники, які громили українські Збройні сили за Януковича, спокійнісінько сидять на своїх місцях і чхати хотіли на будь-яку люстрацію. Дехто з них за часів власника «золотого батона» отримував нагороди від Володимира Путіна, якими тоді демонстративно пишалися. Сьогодні вони вважають за краще про це мовчати, але своєї діяльності не припинили.

Замість того, щоб в умовах інформаційної війни, яку Україна стабільно програє, допомогти бойовому патріотичному виданню, краще його фінансувати, збільшити наклад, посприяти поширенню на Півдні країни: у Миколаєві, Очакові, Херсоні, Скадовську, Запоріжжі, Дніпропетровську, Бердянську, Маріуполі тощо - газету тупо знищують. Офіцери-журналісти, вийшовши з Криму, залишивши там сім'ї, квартири, налагоджений побут, отримали таке від своїх... Щоправда, виникає запитання: наскільки своїми є подібні «свої»...

Тепер у нас нібито патріотичний парламент, де представлені депутати-військові. Цікаво, вони відстежують процеси очищення силових структур від путінської агентури? Особливі надії в цьому покладаю на народного депутата, полковника Юлія Мамчура, який служив у Севастополі і добре знає ситуацію, а також те, чим закінчується саморуйнування України - як військове, так і ідеологічне.

Не можна перемогти на фронті, маючи гнилий тил. Неможливо перемогти ворога зовнішнього без перемоги над внутрішнім ворогом.

А газету «Флот України» треба рятувати. Чи можна допустити, щоб флагман військової преси було потоплено чиновниками з адміністративної школи Кучми і Януковича?