Теми інтервʼю: політика та політики, українська журналістика, Майдан, Крим та АТО, а також нова авторська програма «Drozdov».

Time-UA.com: Остапе, який рецепт популярного, цікавого та незаангажованого журналіста зі своєю точкою зору ти використовуєш?

Остап Дроздов: Дякую за комплімент! Ніяких рецептів не існує. Треба просто бути собою. І не боятися, що інколи твоя позиція розходиться з думкою більшості. Взагалі я вважаю, що найважче зараз — не розчинитися в колективізмі. Я чітко відчуваю, як люди спокушаються бути членами більшості, аби менше думати й менше сумніватися. Це мене дуже непокоїть, адже саме меншість (якісна і прогресивна) рухає світ уперед. І коли я бачу, як на хвилях кон’юнктури люди перефарбовуються і вмить стають великими патріотами і навпаки — в цьому є велике лицемірство. Тому для мене більш цінною є та людина, яка незважаючи ні на що залишається собою і не поспішає грати за правилами натовпу.

— У журналістиці ти вже давно…

— З 1997 року — на постійній основі. А в тележурналістиці — з 2007 року.

— Як зʼявилася твоя програма «Прямим текстом»?

— Я придумав її для державного Львівського телебачення 7 років тому. На той час це було рівнозначне революції. Вперше на екрані з’явився журналіст у джинсах і без краватки, який розмовляє аж ніяк не літературною мовою, дозволяє собі «отсєбятину», поводиться розкуто в кадрі — словом, робить усе наперекір усталеним стереотипам на той час. Я пригадую, як після перших ефірів збиралася так звана художня рада і півтори години лементувала — як це так, журналіст у джинсах веде програму і поводиться в студії, ніби в себе вдома. Я завдячую тодішньому гендиректору Ярославу Климовичу за те, що він мене «прикривав». Якби не він, мене би «з’їли» всі ці заслужені-перезаслужені працівники в костюмах, які навіть комп’ютера не вміли увімкнути і зачитували питання з листочка. До речі, вони взагалі не могли зрозуміти — як на прямий ефір із відомим гостем журналіст іде без списку запитань. А я що тоді, що зараз сідаю на розмову без ніяких заготовок.

— І як би ти назвав жанр, в якому ти працюєш?

— Суб’єктивна журналістика. Мене мало цікавлять факти та події, бо вони живуть кілька годин. Мене цікавлять глибокі пояснення та глибокі тенденції, які стоять за тим, що відбувається. Якщо коротко — мене цікавить глибина як така. У людях, у подіях, у політиці.

— Здебільшого ти працюєш з політиками. Які риси політиків можна відзначити, виокремити та підкреслити?

— Намагання сподобатися — це та риса, яка об’єднує всіх політиків. І тут нема різниці між «старими» і «новими» політиками. Всі вони намагаються «малювати» себе перед глядачем, перед виборцем. Моє ж завдання — поставити їх у такі умови, де вони проявляли б свою сутність. Це може статися лише на території емоцій та первинних реакцій. Саме тому я постійно затягую своїх гостей на територію відвертості — і там уже неможливо нікого ввести в оману. Глядач інтуїтивно відчуває, де фальш, а де органічність. Є ще один прийом: політик оголює своє нутро тоді, коли ти ставиш перед ним дзеркало. Усе те, що він закидає опонентам, я бумерангом застосовую проти нього самого — і, як правило, маски одразу спадають. Я пригадую, як свободівка Ірина Сех в одному з ефірів почала обзивати опонента «пральною машиною Януковича». На що я її запитав: а що ви б відповіли, якби я вас назвав «пральною машиною Тягнибока»? Запала найдовша пауза в моїй журналістській кар’єрі, яка гнітюче тривала півхвилини. Це було привселюдне фіаско політика, нездатного на швидку реакцію. Вони, політики, дуже часто і справді не здатні подивитися в дзеркало й опинитися в шкурі свого опонента. Хоча для мене всі політики фундаментально однакові.

— Чим усі вони однакові?

— Тим, що вони дуже безболісно оперують брехнею і використовують напівтіні. У них стерта моральна межа правди й неправди. У них усе підпорядковано принципу «це мусить правильно звучати». У більшості політиків на хімічному рівні відсутні докори сумління за свої подвійні стандарти. На жаль, люди ще не навчилися це розпізнавати. І тому виходить так, що про реформи говорять ті, на збагачення яких працює вся ця корумпована система. Про мораль говорять ті, хто щоп’ятниці їздить у сауну зі своїми секретарками. Про Європу говорять ті, хто на ділі є махровим гомофобом і нетерпимим до іншої точки зору. Про Росію говорять діячі, які всі свої капітали тримають у Лондоні. А про любов до України говорять ті, хто сидить на бюджетних потоках. Вони, політики, не зміняться. Я не бачу критичної маси нових політиків, які б могли (і головне — хотіли) зламати це замкнуте коло гри на публіку. Навпаки — зараз до парламенту прийшли яксамраз ті нові, які дуже полюбляють грати на публіку.

— Відбулися позачергові вибори. Які твої враження?

— Це перші вибори після Революції. Я прямо скажу: це були найцинічніші вибори за всю історію України. Потрачено мільярди гривень — у той час, коли наші солдати не мають теплих чобіт та светрів. На телевізійну рекламу були витрачені фантастичні бюджети — тоді як пенсіонери по 5 гривень скидаються на армію. Це навіть не абсурд — це злочин. У парламент поприходило багато тих, хто відверто піарився на війні. Після Майдану планка очікувань була непомірно висока. Політики не змогли її задовольнити, тому що Майдан змінив людей, але не змінив політиків. Навпаки — Майдан навчив політиків прикидатися патріотом і виїжджати на голому популізмі. Звісно, в порівнянні з попереднім парламентом будь-який наступний виглядатиме прямо-таки ангельським. Але це — омана. Всі старі касири — при справах. Далі будуть «договорняки», квотні принципи, куми-свати-брати-синочки. Далі будуть призначатися не за професійним критерієм, а за відданістю партії. Парламент перекреслить усі надбання, які суспільство ціною крові здобуло за останній рік.

— Чи буде оновлення?

— Для людського ока — так. Засадничо — ні. Я бачу сутичку двох субстанцій. Так звана «нова кров» зустрілася зі «старою». Мені дуже цікаво буде спостерігати за антагонізмом у новому парламенті, де під одним куполом зійшлися старі динозаври, яких я називаю касирами, і нові депутати. Касири значно сильніші, досвідченіші та професійніші. Прогнозую, вони віртуозно нейтралізують вискочок. Новий парламент має 4 власників. Мільярдер Порошенко під своє крило зібрав усіх «слухняних» депутатів, на кожного з яких є свій компромат, і це гарантує фракційну дисципліну. Мільярдер Коломойський присутній у парламенті у вигляді частини «Народного Фронту», «Самопомочі» та позафракційних. Мільярдер Льовочкін керуватиме всією парламентською опозицією і матиме необмежені ресурси для нищівної критики. Мільйонер Яценюк під своїм крилом має найбільш досвідчених у політичній корупції діячів. Усі інші — в наймах у цих кількох людей. Відбудеться проста річ: касири будуть прикриватися так званими новими, аби займатися своїми старими справами. І ці нові своєю присутністю легітимізують старі схеми і стануть вигідною декорацією — мовляв, у нас демократія й оновлення. Я підозрюю, що «свіжа кров» скурвиться ще швидше, ніж стара. Касири далі будуть контролювати тендери, держзакупівлі, держзамовлення та платні голосування в парламенті, а нові будуть задовольнятися тим, за чим вони, власне, і прийшли в парламент — популярністю, славою та щоденними ефірами на телебаченні. Боюся, що їм буде цього достатньо. Буде все по-старому. Посади отримають ті, хто за рахунок посад і живе. Доступ до бюджету матиме обмежене коло перевірених людей. І ніхто в цій країні не ризикне сказати, що все це — тупик.

— Яким ти бачиш майбутнє для України через місяць, півроку, рік?

— Наша ситуація — непрогнозована. Всередині країни останнє слово — за народом. Якщо він проковтне повернення тих, то мав би сидіти в тюрмі — то ми виростимо собі нового дракона на місці старого. Народ мусить вимагати реформ. Парламент і породжений ним уряд мусить піти на першочергові кардинальні реформи: відкриті списки, скасування мажоритарки, повний перегляд бюджетного кодексу, інвестиційний клімат і онлайн-публічність усіх фінансових дій влади. Якщо цього не буде — я не заздрю народним депутатам. Сміттєві контейнери ще будуть видаватись їм апартаментами.

— Як ти вважаєш: новий парламент зможе повернути Крим та зупинити кровопролиття на Сході?

— Крим втрачений безповоротно. І тут себе не треба дурити. Будьмо чесні: українці підсвідомо вже давно з цим змирились. Я належу до тих, хто втрату Криму сприйняв із деяким полегшенням: нарешті Україна позбулася п’ятої колони, яка завжди нам підсовувала або недобитих комуністів, або ідіотів типу Колєсніченко чи Миримський. Крим ніколи не буде українським по свої суті. Дещо важчі процеси  відбуваються з Донбасом. Я багато про це пишу, багатьом це не подобається— але я вважаю, що розбомблений Донбас — це баласт, це гиря на українській шиї. Як показали останні вибори, Донбас завжди продукуватиме Антимайдан. Він завжди буде латентно прихильним до Путіна. Донбас на рефлекторному рівні відкидає Європу як таку. Це — внутрішня трагедія України, яку вона відмовляється переосмислити. Я не вважаю, що заради принципу треба покласти сотні тисяч життів за регіон, який неможливо навернути до українства. З вашого дозволу я не буду продовжувати цю тему, бо вона безкінечна. Скажу лише так: Донбас завжди буде стоп-краном, який зупинятиме рух України вперед. Що з цим робити — хай кожен сам думає.

— Давай повернемося до теми журналістики. Чи є персони, які для тебе особливо цікаві?

— Немає нецікавих людей — є нецікава їх подача. У кожному гостеві я знаходжу щось цікаве, яке я хочу розкрити. Але мене більше ваблять неполітичні фігури. Я всіляко стараюся, аби в телевізор потрапляли ті люди, чий світогляд є значно ширший. Це письменники, публіцисти, блогери, артисти. Я часто їх запрошую, бо в порівнянні з ними політики починають відкрито програвати. Це дуже потрібно суспільству — бачити цю явну різницю. Таких людей важко запрошувати, бо вони зневажають телебачення. І я їх цілком розумію. Та попри все — переконую приходити, щоб використовувати телевізійний майданчик для озвучення своїх глибоких думок.

— Які теми, окрім політики, тебе цікавлять?

— А мене політика як така мало цікавить. Мене цікавлять люди в політиці. Те, як себе проявляє людина, отримавши владу. Це для мене щось схоже на антропологічне дослідження на тему, що робить із людьми влада і гроші. Це дуже захопливо. А поза тим — я повністю розчинений у мистецтві. Без нього мене б не існувало взагалі. Здам секрет: на кожний місяць я маю чіткий графік відвідин культурних закладів. Два рази в місяць я буваю у Львівській Опері, два рази в місяць — у Театрі Заньковецької, два рази в місяць — у Львівській Філармонії і один раз у місяць — у Театрі Курбаса. Тобто щотижня, а то й частіше я торкаюся до мистецтва, бо без цього можна було б чокнутися. Також мене постійно супроводжує музика (джаз, соул, диско-фанк), яка постійно звучить і вдома, і в машині.

— Розкажи про своє хард-ток-шоу «Drozdov».

— Буду відвертий — я не зразу сприйняв ідею саме такої назви моєї київської програми. Але телеканал мене переконав, що моя впізнаваність і досвід дозволяє брендувати програму своїм прізвищем. Я з цією думкою переспав і наважився на це. Хоча й досі хвилююся, аби це не виглядало надто нарцисично і самозакохано. Телеканалу видніше, і тут я йому повністю довірився. Чесно скажу, що я з останніх сил противився переїзду до Києва. Це не моє місто. Але з точки зору професії набагато простіше та легше витягнути гостя у київську студію, ніж до Львова. Саме цим і продиктований вихід програми «Drozdov» із Києва. Якщо вже про це зайшла мова — я скептично ставлюся до намагань регіональних ЗМІ стати київськими. Прекрасний телепродукт можна робити і зі Львова, з другої столиці України. Якби я керував телеканалом, я б саме так і робив — протиставляв телеканал усім центральним гламурним каналам і позиціював би його як якісну, свіжу альтернативу. Ну, а наразі мене влаштовує те, що у вівторок вранці я їду до Києва на прямий ефір програми «Drozdov», а в середу я вже у рідному Львові.

— Перед першою програмою ти відписав у Facebook свої побоювання стосовно можливості втратити «львівськість». Чому саме у тебе виникли такі побоювання?

— Це природне побоювання. Моя сутність, мій основний капітал — це моя львівськість. Глядачі з інших міст дивляться і мене, і ZIK саме через цей колорит. І я дуже остерігаюся, аби Київ не зробив мене ніяким. Бо знаю десятки випадків, коли мої талановиті колеги, щойно переїхавши до Києва, стали місцевим третім сортом. Мене це категорично не влаштовує. Треба зберігати себе. Зараз Київ для мене — це лише локація мого прямого ефіру і не більше. Сам дух програми, сам журналістський принцип — це львівськість у чистому вигляді. Я чув думки на свою адресу — мовляв, заради того, аби завоювати більшу аудиторію включно зі Сходом треба стати більш типовим і сприйнятливим для всіх. На це я відповідаю: хай поцілують себе в дупу. Хай я помиляюся і залишуся повним самодуром, але я не збираюся переходити на російську мову тільки для того, щоби східняки вважали мене своїм. І змінювати свою риторику теж не буду. Вже який я є — такий є.

— А зараз, після 7-ї програми в тебе ще є ці побоювання?

— Наразі — ні. Хоча перші спостереження можу сказати. Київська пластикова журналістика розбестила політиків. У моїй львівській студії були всі топ-політики країни, і все завжди дуже добре. А от у Києві всі ці завсідники центральних ток-шоу норовливі і поводять себе, як голлівудські зірки. Двох політиків, яких запрошував на ефір, я вже послав у відомому напрямку саме за ці понти. Київська журналістика, яка заробляє гроші в основному на цих зіркових політиках, зробила величезний злочин перед професією. Вона відівчила політиків почувати себе слугами народу. У Львові такого пієтету перед політиками нема — і в київській студії Drozdov теж цього не буде.

Денис Носов, Time.ua