Ситуація, що склалася довкола будівництва на кіностудії Довженка, судів-пересудів із «Київміськбудом-1», гучними заявами кінематографістів та парламентського Комітету з питань культури та духовності про «вбивство українського кіно» і розголосом у пресі, спричиненого усіма цими заявами, викликає цілком зрозуміле почуття дежа вю. Це вже було. Про все це – про землю і волю, бодай політичну, яка би мала зупинити бажання окремих чиновників продати окремі ділянки окремої землі, щ абсолютно не цим чиновникам належать, – писали у зв’язку із цією конкретною студією, і з цим конкретним будівництвом і в зв’язку з іншою студією – «Укртелефільмом». А ще у зв’язку із школами, дитячими садками, лікарнями, книгарнями, гуртожитками… І по ідеї, все що треба робити журналістові в цій ситуації, те саме, що й у всіх попередніх  – знову збирати коментарі, давати висловлюватися всім задіяним у справу сторонам, наводити їхні більш чи менш (не)достовірні та однаково демагогічні аргументи, цитувати судові рішення, дивуючись розмаїттю юридичних потрактувань, поки зрештою і сам журналіст, що береться до цієї справи, і його читачі, які вирішать з цією справою ознайомитися, не потонуть у надмірі інформаційного шуму, бо жодна із сторін не скаже всієї правди про те, що відбувається, а буде лише пафосно калькулювати претензії одна до одної, ретельно ховаючи в комір з пишної патетики  своє надмірно прикрашене пухом рильце.

В питанні про будівництво на Довженка маємо все те, що давно стало прикметами часу і що треба розглядати як кілька конкретних справ, опираючись цілком зрозумілому бажанню фігурантів якомога щільніше зав’язати кілька окремих ниточок в один нерозв’язний вузол. Перше питання: землевідовод від Національний кіностудії, що є 100-відостково незаконним і відповідальності конкретних чиновників, що цьому землевідводу сприяли з усіх своїх матеріально зацікавлених сил; друге – судовий розбір цієї справи, що так само вписується в схему «судовий апокаліпсис нау» і до якого теж не менше питань, ніж до самого землевідводу; третє – питання національного кіно і подальшого життя самої студії, якщо таке життя буде можливим після закінчення цієї справи, не забуваючи про те, що не вельми бурхливим воно було і до неї; четверте – цинічного використання преси, як засобу тиску на суд і засобу захисту своїх нехай неправедних, але таких солодких пайок, або тої жилетки, якій можна розповісти, як неправедно розкошують за твій рахунок інші.

Чесно: краще дивитися бокс – так само шкода тих,  кого побили, але хоча би правила зрозумілі. В цій історії правил нема – є тільки прикмети часу.

Коментарі (в дусі «Я їм те, а вони безсовісні…» - теж з тексту еліміновано (набридли), документи – в редакції.

Земля

За документами, які вдалося отримати «ТК», угоду між студією Довженка та «Київміськбудом-1» на будівництво «групи житлових будинків по вул. Довженка в м. Києві на ділянках кіностудії» було підписано 22 вересня 2000 року, а 2001 року з’являється постанова КМ № 1761 «Про занесення пам'яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України», що руйнує плани конкретних людей на надбезбідну старість. Гірше того, до цієї постанови ще є додаток – так званий «ПЕРЕЛІК пам'яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам'яток України», в якому чорним по білому написано, що такою пам’яткою є Комплекс споруд Національної кіностудії імені О. Довженка (Кінофабрика ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління)  1927-1928 рр. (Київ, просп. Перемоги, 34). От після цього і починаються події, що спричинили порахунки між двома організаціями, одна з яких вже не могла виконати взятих на себе зобов’язань, не порушивши закон, а друга не бажала втрачати заплановані мільйони.

За угодою, землевідведення мала здійснити кіностудія, але після кабмінівської постанови, цього не міг би здійснити і Господь Бог, не потрапивши за грати (хоча – три рази соррі: Бог може й не міг би, а дехто із впливових чиновників і по 9 кримінальних справ, відкритих проти себе, закривав одним помахом владної руці). Та на той момент «Київміськбуд-1» вже встиг виділити 3 квартири в рахунок майбутнього будівництва. Як повідомила «ТК» голова профспілки студії Катерина Супрун, квартири було виділено дві – для працівників кіностудії та одну – для заступника міністра культури. Пропонуючи розірвати угоду, розрахуватися за квартири кіностудія чомусь не пропонувала (принаймні, судячи з тих документів, які має редакція), очевидно потрактовуючи це як соціальне житло (усі, хто отримав квартири, роками стояли на квартирних чергах, тож нічого наче незаконного в цьому й не було, але «квартирна законність» в Україні-ХХІ завжди є  прикметою якогось іншого торгу та інших угод). «Київміськбуд-1», підрахувавши не тільки кошторисну вартість квартир, а й так званий «не отриманий прибуток» та помноживши все це на індекс інфляції, виставив кіностудії рахунок на 12,5 млн.грн.

Далі були позови і чутки.

Чутки стосувалися передовсім ролі Миколи Мащенка, колишнього гендиректора кіностідуї, який підписав усі угоди із будівельниками.

Фрагмент листа заслуженого артиста України М. Ільїнського та заслуженого діяча мистецтв О.Муратова, розповсюдженого на прес-конференції з нагоди «справи про будівництво на Довженка»:

«Мащенко, прекрасно знаючи про особливий статус кіностудії, почав обмінювати її територію на квартири для окремих працівників. І, в першу чергу, для себе, для своїх заступників та інших наближених до нього осіб… Його  [Мащенкова] квартира була передана іншому працівнику кіностудії, а взамін він одержав розкішні апартаменти в елітному будинку».

З ПРОТОКОЛУ загальних зборів трудового колективу ДП «НКХФ ім. О. Довженка»:

Общее собрание работников киностудии постановило:

«Поднять вопрос в прокуратуре о правомочности подписания договора бывшим директором Мащенко Н.П. без согласования с трудовым коллективом и Министерством культуры и туризма».

На жаль, сам Микола Мащенко нині нічого не коментує, проте «ТК» завжди готова надати йому слово у будь-який прийнятній для вас, пане Миколо, формі.

Позови

Народна прикмета щодо судових розглядів звучить так: «Дурні дають хабар в першій інстанції, розумні – в апеляції». Це просто прикмета. Чергова прикмета часу, справедливість якої щодо даної ситуації не нам встановлювати.

Суд першої інстанції виграла кіностудія: судді (Господарський суд м. Києва) кваліфікували стосунки фігурантів як кореспондуючі, а відтак не стали покладати на відповідача (тобто кіностудію) матеріальну відповідальність за понесені збитки («всі дії з боку позивача [«Київміськбуду-1»] здійснені ним на виконання зі свого боку умов договору … здійснювались на власний ризик позивача, без будь-яких для того підстав» - Рішення  № 44/639 від 30.05.2006 р.). Висновок сусду – у позові відмовити в повному обсязі.

Натомість Київський Апеляційний Господарський суд трактує неможливість кіностудії провести землевідводні роботи, як «односторонню відмову від зобов’язання», що, як відомо «не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов’язання» і – так би мовити – частково задовольняє позов (сума покладених на кіностудію виплат скорочень на три мільйони гривень і тепер ця сума становить 9, 5 млн. грн. плюс судові збори – близько 37 тис. грн.).

Справу передано до Верховного Господарського суду.

«Загибель українського кіно»

На прес-конференції в УНІАН кінорежисер Володимир Савельєв запропонував всім українцям скинутися на хабар суддям – мовляв, давайте здамо по 25 копійок , «ми дамо їм ці гроші – хай відчепляться від нашої святині». Директор студії кіноактора Валерій Свіщев, пророкував українцям неможливість подальшого існування без кіностудії національних фільмів і закликав пресу бити в набат. Таке враження, ніби самі кінематографісти не здогадуються, що вже досить давно, українці живуть без свого кіно. Так давно, що вже трохи не завжди, бо в перерахунку на світовий запас, вироблений протягом кіностоліття, частки нашого кіно не вистачило би і на бухенвальдську дієту.  На питання «Чи потрібно українській державі українське кіно?» держава вже відповідає 15 років і відповідь її та сама – негативна...

Проте дуже показовим є  невеликий коментар, який надав на прохання «ТК» гендиректор кіностудії Довженка Ігор Ставчанський. Зазначу, що ми попросили прокоментувати причини, що призвели до виникнення даної ситуації, та аргументувати найприйнятніший для кіностудії спосіб  її вирішення (1). А також прокоментувати чутки (2) щодо звернення трудового колективу до генпрокуратури.

Коментар наводимо без редагування та скорочень.

Комментарий официальной позиции ГП «НКХФ им. А.Довженко» в связи с иском ОАО «Трест Киевгорстрой-1 им. Н.П. Загороднего».

1. В 2000 году между Государственным предприятием «Национальная киностудия художественных фильмов им. А.Довженко» и Открытым акционерным обществом «Трест Киевгорстрой-1 им. Н.П. Загороднего» был заключен Договор о строительстве группы жилищных домов по ул. Довженко в г. Киеве, на земельном участке, принадлежащем киностудии. В качестве аванса, Киевгорстрой-1 выделил киностудии 3 однокомнатных квартиры, общей площадью 148 кв.м., на окраине города Киева.

Но, по определённым причинам, строительство так и не началось.

В 2005 году ОАО «Трест Киевгорстрой-1 им. Н.П. Загороднего» обратилось в суд с исковым заявлением к  ГП «Национальная киностудия художественных фильмов им. А.Довженко» о взыскании ущерба.

Однако, киностудия категорически не согласна с решением о взыскании с неё 9,5 млн. грн.  в пользу «Трест Киевгорстрой-1 им. Н.П. Загороднего».

На сегодняшний день существует два способа разрешения данного конфликта: в правовом поле, т.е.  в судебном порядке, или путём проведения переговоров и  заключения Мирового Соглашения, учитывая все интересы Национальной киностудии.

2. Мы не  вправе считать виновным в возникшем конфликте прежнее руководство киностудии  в лице Николая Мащенко.

Слухи о том, что коллектив киностудии обратился в Генеральную прокуратуру с требованием о проверке законности деятельности Мащенко на посту директора, являются необоснованными и не отвечают действительности.

Прохання уточнити, чому саме кіностудія раптом взялася будувати замість того, щоби знімати кіно, і що саме означає словосполучення МИРОВА УГОДА, залишилися без відповіді. Ще одна прикмета часу – якщо не хочуть давати інформацію або видають відверту дезинформацію, це означає, що мовчання вигідне.

«Якщо є наївні люди, які вважають, що можна продати гектари за безцінь… - дивується юрист Тетяна Монтян. - Наскільки мені відомо з Мащенком розплатилися квартирами… Хоча, звичайно, я можу помилятися і йому дали відкупного «борзими щенками» й дохлими каракатицями, або й поготів – він зробив це просто так, бо несподівано поїхав стріхою. От свіжа зовсім інформація: щойно в Дніпровському районі з аукціону продали 4 сотки за 608 тис. грн., причому початкова ціна була, здається, 20 тис.  Можна тільки уявити, скільки бабла отримала би київська міська община, якби ці гектари не роздавалися за хабарі та відкати».

Як сказав на прес-конференції Володимир Савельєв, загальна сума землевідводень від кіностудії за висновками КРУ від 08.03.2003 року становить 103 (сто три) га.

Про роль преси

«Поясніть, мені будь ласка…» - із запитанням про деталі угоди між кіностудією та будівельниками (скільки відсотків житла мала би отримати студія на момент закінчення будівництва? Скільки відсотків уже отримано – бо один будинок таки здано в експлуатацію, вдалося призупинити будівництво лише 2-х інших будинків, хто отримав ті відсотки?) я звернулася до одного з учасників прес-конференції в УНІАН. «Об этом писать не нужно, - сказала людина, яка щойно голосно говорила про «духовне рейдерство» (це не про церковний бізнес, це така метафора – Л.Г.) – Вы главное – пошумите».

До речі, на запитання про судові перспективи справи «Київміськбуд-1» проти кіностудії» Тетяна Монтян відповідає з великою часткою… реалізму в голосі: «активно піаритися», шукати високопоставлених захисників, тоді «судовий розгляд може затягтися на досить тривалий час».

А отже, це не остання стаття, яку я не раджу вам читати. Казала ж, краще бокс по телеку дивитися…