13 лютого 2007 року «Детектор медіа» оприлюднила інтерв’ю з народним депутатом Оленою Бондаренко щодо її запиту до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення з приводу вимоги цього органу до радіокомпаній надати «змістовний звіт про кількість українських пісень в ефірі». Внизу подавався коментар голови Національної ради Віталія Шевченка  – щоправда, лише на факт депутатського запиту (напевне, з відповідями Олени Бондаренко його не знайомили). А шкода. Бо інтерв’ю надзвичайно цікаве і заслуговує на коментарі.

По-перше, депутатського запиту… не було. І дивно, що пані Бондаренко, відповідаючи на запитання «Детектор медіа», розповідала про суть цього запиту, не уточнивши, що насправді депутатський запит не надходив. Був лист-звернення, без реєстрації занесений помічником-консультантом народного депутата прямо на засідання Національної ради з вимогою (заявленою без отримання слова), що його треба негайно зачитати. До слова: жодного з кількох десятків питань, які розглядалися того дня на засіданні Національної ради за участю кількох десятків запрошених представників телерадіокомпаній з усієї України, це звернення не стосувалося. Як колишній працівник Апарату Верховної Ради, я добре знаю, в чому різниця між зверненням і повноцінним депутатським запитом, який надсилається спікером парламенту, і в чому є відмінність при опрацюванні цих документів.

По-друге, твердження про те, що Національна рада нібито «розіслала всім радіокомпаніям вимогу про надання змістовного звіту про кількість українських пісень в їх ефірі» і що нею вимагалося «окремо по кожній пісні треба зазначити, коли вона транслювалась», – м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Вже тому, що радіокомпаній в Україні – сотні. Нижче я процитую повний текст нацрадівських «непомірних вимог» (так сказано у зверненні), і читач зрозуміє комізм ситуації.

По-третє, мовники, на яких посилається пані Бондаренко (не називаючи їх конкретно), напевне, ввели її в оману, заявляючи: «щоб подати таку звітність, їм довелося б тільки нею і займатися, замість того, щоби працювати». Можна подивитися по факту, що являє собою запрошувана нами інформація, й усміхнутися при заявах, що когось треба було від цього «захищати».

До речі, відповідальним працівникам Національної ради працювати справді не було коли, оскільки вони, реагуючи на звернення народного депутата, писали пояснювальні записки про суть «непомірних вимог» до радіокомпаній. А це у Національній раді стосується керівника контрольно-аналітичного департаменту, трьох начальників управлінь, двадцяти семи регіональних представників і керівників семи регіональних секретаріатів. Зібравши гору рапортів, ми встановили, що ніхто не вимагав від мовників звітів «окремо по кожній пісні» і тому подібного. Майже всі дослівно повторили те, про що йшлося у дорученні заступника голови Національної ради, відповідального за контрольно-аналітичний напрямок роботи (див. нижче).

По-четверте, посилання пані Бондаренко на законодавчу базу також не відповідають дійсності.

«У Конституції чітко сказано: державні органи мають право вимагати тільки те, що передбачено законом, – заявляє пані Бондаренко, – а така звітність (йдеться про запит Національної ради про національний музичний продукт. – В.С.) законом не передбачена». Журналіст запитав у народного депутата про Національну раду: «Хіба вона не має законного права вимагати від ТРО подання такої звітності?». Народний депутат відповів: «У законі «Про Національну раду...» чітко виписані її повноваження. Якщо їй необхідна якась інформація про діяльність телерадіокомпаній, вона має проводити власними силами моніторинг…».

Твердження, м’яко кажучи, невиважені. І ось чому.

У законі «Про Національну раду…» прямо сказано, що цей контрольно-регуляторний орган, зокрема, здійснює «нагляд за дотриманням телерадiоорганiзацiями вимог законодавства України щодо частки вітчизняного продукту у їх програмах (передачах) та щодо вживання мов при здiйсненнi телерадiомовлення» (стаття 13). Ви знаєте десь у світі установу, яка створена для контролю, нагляду і проведення перевірок, але позбавлена права… запитувати документи на тему перевірок? Однакову відповідь на це запитання дадуть усі без винятку контрольні органи, що діють в Україні відповідно до чинного законодавства.

Однак, якщо пані Бондаренко посилається на законодавство, то слід вказати на ще одну чітку норму законодавства: «Представник Нацiональної ради має право отримувати вiд посадових осiб лiцензiатiв документи i пояснення, необхiднi для виконання ним своїх повноважень» (частина десята статті 11 Закону «Про Національну раду…»). Тож таки має право. І учасники перевірок користуються цим правом постійно, протягом 13-ти років існування Національної ради, здійснюючи десятки і сотні перевірок. Це перший випадок, коли хтось засумнівався у безперечних речах.

По-п’яте, у відповідях пані Бондаренко на запитання «Детектор медіа» натрапляємо на речі з розряду «легкої фантастики». «Голова Національної ради, – запевнила вона, – оголосив на засіданні, що ці вимоги – ініціатива місцевих представників, а сама Національна рада не давала розпорядження їх надсилати компаніям. Він пообіцяв провести службове розслідування і повідомити мене про його результати».

Усе сказане й оголошене на засіданнях Національної ради записується на магнітофон і протоколюється, тож легко переконатися, що народний депутат говорить про речі, яких насправді не було. Нічого подібного ніким не говорилося.

Звідси, по-шосте, напрошується певний висновок і про прийнятність заяви Олени Бондаренко про те, що «подавати звітність не треба, публічний виступ голови Національної ради (якого не було! – В.С.) є достатньою підставою для цього». Мовою законодавства це зветься втручанням у законну діяльність державної установи.

А тепер про головне: які ж насправді «непомірні вимоги» висунула Національна рада до радіокомпаній? Варто відтворити повний текст листа Національної ради:

«Керівникам радіоорганізацій.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення просить надати перелік музичних творів українських авторів і виконавців, що звучали в ефірі Вашої радіокомпанії протягом грудня 2006 року та січня 2007 року.

Заступник голови Ігор Курус».

І все. Було б смішно, якби не було сумно. Навіщо надсилався такий лист і навіщо працівники апарату Національної ради, що працюють у регіонах, передавали таке прохання радіокомпаніям? Бо закон вимагає встановлювати обсяг використаного радіокомпаніями національного музичного продукту. Оскільки ж в ефірі про походження пісень нічого не говориться, то Національна рада, по суті, надала змогу самим компаніям ідентифікувати озвучений ними пісенний продукт, щоб зарахувати його компаніям як здобуток – відповідно до законодавчої вимоги щодо «дотриманням телерадiоорганiзацiями вимог законодавства України щодо частки вітчизняного продукту у їх програмах (передачах)».

Голова Національної ради Віталій Шевченко сказав у коментарях «Детектор медіа», що чимало радіокомпаній задоволені таким підходом Національної ради. Підтвердження цьому – засідання Національної ради, що відбулося 14 лютого за участю керівників найбільших в Україні радіокомпаній, що підписали Меморандум про спільні дії, спрямовані на розбудову Національного інформаційного простору.

Під час розгляду цього питання, в якому взяли участь також журналісти-репортери та керівники медійних організацій, головна увага приділялася саме проблемі забезпечення належної, визначеної законодавством, частки вітчизняного музичного продукту. І єдиний пункт, додатково включений у рішення з ініціативи мовників, – це пункт про створення Національною радою разом із радіокомпаніями реєстру такого продукту, яким могли би користуватися всі ТРО. Себто мова йде саме про те, про й писав заступник голови (нині перший заступник голови) Національної ради Ігор Курус у відтвореному вище листі до керівників радіоорганізацій. За що боролися?

Я завжди був і лишаюся переконаним: органи влади мають відрізнятися від усього іншого суспільства тим, що на вулиці сваряться, а у владних коридорах демонструють витримку, виваженість, розсудливий підхід до вирішення будь-якої проблеми. Народні обранці-парламентарі – всім за приклад у цьому…

P.S. У Національній раді є правило: кожен працівник може вільно й без погоджень із начальством висловлювати свої думки щодо своєї роботи та порядків у своїй установі, але, якщо вони суб’єктивні, не вказувати своєї посади. Однак тема розмови в цьому випадку, мабуть, зобов’язує мене назватися повністю, щоб не лишалося сумнівів щодо усвідомлення автором відповідальності за наведені факти та судження: працюю в Національній раді заступником директора департаменту контрольно-аналітичної роботи та начальником управління координації роботи регіональних секретаріатів. «Перемелювати» гори доповідних записок у порядку реагування на звернення народного депутата Олени Бондаренко довелося мені…