Відразу застережуся, що говорити, гадаю, треба про ширше поняття — свободу вираження поглядів (так не зовсім вдало переклали freedom of expression). <...> Відразу застережуся, що говорити, гадаю, треба про ширше поняття — свободу вираження поглядів (так не зовсім вдало переклали freedom of expression). Адже можливість висловити те, що думаєш, не боячись, що тобі заткнуть рота чи змусять дотримуватися певної позиції, не має сенсу без можливості розповсюдити висловлене, та й, власне, немислима в інформаційному вакуумі: в сучасному світі погано поінформована людина навряд чи зможе промовити щось нове. Та й спосіб вираження слід розуміти загальніше: не тільки слово, але й пісня, симфонія, картина, статуя, танець, фільм... Іншими словами, свобода слова невіддільна від свободи думок, свободи інформації, свободи творчості. Тому і в міжнародних угодах про права людини йдеться про захист свободи вираження поглядів. Приміром, у статті 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права говориться: 1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів. 2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження, чи іншими способами на свій вибір. 3. Користування передбаченими в п.2 цієї статті правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення. Мета цієї статті — спробувати простежити, як змінювалася ситуація зі свободою вираження поглядів упродовж останніх років. Прорив: 1987–1991 <...> «П’ятирічка гласності» (1987–1991) суттєво розширила коло свободи, завдавши могутнього удару цензурі. Чимало раніше заборонених тем, фактів і подій почали широко обговорюватися, з’явилися недержавні засоби масової інформації, деякі з них, приміром, «Коммерсантъ», цілком успішно конкурували з офіційними ЗМІ. Змінилося й законодавство. Спроби влади й далі маніпулювати через ЗМІ громадською думкою провалилися: казками про ленінські норми партійної демократії та гарний соціалізм суспільство задурити себе не дало. Та багато з тем однаково залишалося табуйованими, а доступ до інформації був як і раніше вкрай обмеженим, бо зберігалася розгалужена система секретності. Відкат «Рожева» демократія: 1991–1994 Розпад СРСР і створення незалежної української держави створили, здавалося б, принципово інакший стан. Компартію було заборонено, ідеологічні рамки усунуто, цензуру поставлено поза законом, чинну систему секретності зруйновано. Виникли нові інформаційні агенції, такі як УНІАР, УНІАН, газети, журнали, почалося формування інформаційного ринку. Ухвалено прогресивні закони про друковані ЗМІ, про інформацію, про державну таємницю. Та нові можливості все одно було змарновано, і коло свободи висловлення поглядів не розширилося, а багато в чому навіть звузилося. Головною причиною цього була, як на мене, слабкість української демократії. Комунізм в Україні не був подоланий. Українське суспільство, послаблене масовими політичними репресіями, розколоте на «східняків» і «західняків» і духово не готове до незалежності, не змогло провести заміну політичних еліт. В Україні не було процесу декомунізації, як у Польщі, Чехії чи Угорщині. Збереглася радянська адміністративно-командна система з усіма притаманними їй внутрішніми суперечностями, колишня номенклатура практично повністю зберегла командні позиції в усіх гілках влади. Почасти це можна пояснити загальною консервативністю українського суспільства й тим, що українцям, з одного боку, притаманні відстороненість від політики й індивідуалізм, а з другого — конформізм, «слухняність». Недаремно понад 60% виборців на виборах президента віддали перевагу не колишньому політв’язневі В’ячеславу Чорноволу, а колишньому завідувачу ідеологічного відділу ЦК КПУ, спокійному і звичному Леонідові Кравчуку. <...> Неготовність суспільства до змін, загальна здезорієнтованість, «руїна в головах» у критичної маси населення обумовили відсутність політичних та економічних реформ і призвели до надзвичайно тяжкої економічної кризи й гіперінфляції. У цій ситуації ринок ЗМІ не міг розвиватися і його фактично не було створено: західних інвестицій не було, медіа-бізнес міг бути тільки збитковим. Це призвело до повної залежності журналістів від власників. Державні ЗМІ могли існувати тільки за рахунок фінансування з бюджету, незалежні — або закритися (як це, наприклад, сталося з «Республікою», однією з найкращих тогочасних газет), або продаватися: знайти приватного інвестора, який утримуватиме ЗМІ в обмін на підтримку його фінансово-політичних інтересів. <...> У постанові уряду від 3 березня 1994 року вперше було опубліковано список дотаційних видань і вилучено з числа пільговиків видання, серед засновників яких були приватні особи та комерційні підприємства й організації. Держава міцно пов’язувала підтримку творчих спілок, преси та видавничої справи з можливістю контролювати їхню діяльність, удаючися до старої політики батога та пряника. Спочатку було скасовано пільги в оподаткуванні прибутку творчих спілок журналістів, фотохудожників, архітекторів, письменників, художників, композиторів та інших. Творча інтелігенція виявилася в умовах інфляції зовсім безпорадною, і її приручили, покривши витрати на забезпечення діяльності творчих спілок і знизивши тарифи для сплати житлово-комунальних послуг. <...> Втім, на теперішній погляд той період видається ще цілком благополучним, недарма роки президентства Кравчука охрестили «рожевою» демократією. Справді, УТ-1 іще можна було дивитися, а державні видання — читати, державний контроль не був таким жорстким, оргвисновки робилися зрідка (згадується хіба що закриття студії «Гарт»). Важливі проблеми справді намагалися розглядати. Приміром, широко обговорювався проект Конституції України: в багатьох аудиторіях, виданнях, на телебаченні, на спеціальних сесіях місцевих Рад, і зрештою його було відхилено як незадовільний. Незалежні видання ще насмілювалися проводити журналістські розслідування, залишилися незалежними деякі регіональні видання, особливо на заході країни. Напади на журналістів іще не стали буденним і звичним явищем. Поразка: 1995–1999 Коли президентом став Леонід Кучма, процес зміцнення контролю над ЗМІ пішов жорсткіше і швидше. Наприкінці 1994 року створено Міністерство у справах преси й інформації, з покладанням на нього обов’язків здійснювати державну реєстрацію друкованих ЗМІ, провадити облік видавництв і видавничих організацій, поліграфічних підприємств і книгорозповсюдження, забезпечувати інформаційну безпеку в пресі, охороняти від розголошення відомості, поширення яких може зашкодити державі, розглядати спірні питання, пов’язані з наданням і використанням інформації, здійснювати контроль за змістом реклами, розглядати призначені для переміщення за кордон матеріали, що можуть містити в собі державну таємницю, запобігати пропаганді насильства, жорстокості, порнографії і багато чого ще. Варто згадати також розпорядження президента від 23 листопада 1995 року «Про координацію роботи прес-служб і інформаційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади», в якому фактично вибудовується вертикаль прес-служб усіх органів виконавчої влади. Обов’язок координувати роботу всіх прес-служб покладено на прес-службу президента, якій доручено забезпечувати проведення щомісячних брифінгів для керівників прес-служб Кабміну, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. <...> Попри появу нових телеканалів і радіостанцій, коло свободи в електронних ЗМІ зменшилося. Незалежні інформаційно-аналітичні програми фактично перестали існувати. Якщо на початку 90-х років українські телеканали транслювали випуски новин CNN та інших західних інформаційних служб, то тепер таких випусків уже не показували, а інформацію про події в країні і світі просіювали відповідно до бажань перших осіб країни. Висловлювати відверто опозиційну думку стало дуже важко: виконавча влада поступово виробила великий арсенал засобів, які можуть примусити опозиціонерів замовкнути, з плином часу він ставав дедалі різноманітнішим. Найпростіший засіб — примусити закрити програму. Так сталося з «Новинами УНІАР» на телеканалі ЮТАР у зв’язку з похороном патріарха Володимира, програмою «Післямова» на телеканалі «1+1». Тому можливість вільно висловлюватися прямо залежала від політичних поглядів, інтересів і можливостей власника каналу, тої фінансово-політичної групи, яка його утримувала. В кожному ЗМІ були (і є) дозволені теми для критики і царини, яких торкатися не вільно. Позаяк усі фінансово-політичні групи залежали від президента, то він має бути поза критикою. Це неписане правило порушувалося в періоди загострення політичної боротьби між президентом і парламентом, між президентом і опозицією (видання, що їх контролював Павло Лазаренко, Євген Марчук, Олександр Мороз) під час парламентських і президентських виборів. Відплатні удари виконавчої влади були жорсткі й сильні: закриття ЗМІ — адміністративним рішенням (у випадку газети «Правда України»), позбавленням ліцензії, перерозподілом частот; жорсткіші правила реєстрації (Міністерство інформації дало розпорядження, яке, порушуючи закон про пресу, забороняло реєстрацію ЗМІ фізичними особами), численні перевірки різних контрольних органів — КРУ (чиї перевірки, взагалі-то кажучи, незаконні щодо недержавних структур), податкової адміністрації, пожежних та інших (причому об’єктом перевірки були не тільки ЗМІ, а й ті бізнес-структури, які їх фінансували), блокування рахунків у банку, відмова типографій друкувати наклади і навіть вилучення готових накладів, відмова «Союздруку» розповсюджувати видання, залякування і навіть побиття журналістів. Одним із потужних і розповсюджених інструментів для тиску стали також судові позови урядових чиновників про захист честі і гідності з безглуздо величезними сумами відшкодування моральних збитків. <...> До найсильніших супротивників влада застосовувала комбінацію різних методів тиску. Так упродовж 1998 року телекомпанію СТБ, одну з найнезалежніших і найоб’єктивніших ЗМІ, спіткало дедалі більше втручання в її роботу й загроза закриття в разі відмови змінити політичну орієнтацію. В лютому та березні працівники СТБ зазнали різних нападів: телеооператора побили, а обладнання та відеокасети вкрали; невідомі в масках напали на комерційного директора телекомпанії та його дружину; президентові правління загрожували по телефону; пограбували квартиру керівника служби новин, укравши відеокасети, комп’ютерні диски й документи. В березні контрольований Кучминим союзником Укркредитбанк подав проти СТБ судовий позов із сумою відшкодування 5 млн. гривень за поширення даних про приватизацію заводу, в якій банк брав участь. 28 травня та 7 червня Укрчастотнагляд зажадав від телекомпанії припинити супутникову передачу програм у регіони. СТБ зігнорувало це розпорядження, яке призвело би до втрати половини глядачів, як незаконне. 26 серпня податкова адміністрація заморозила банківські рахунки СТБ за порушення у сплаті податків. Відтак телекомпанія мусила тимчасово припинити трансляцію політичних програм і вже в жовтні продемонструвала підтримку президента. <...> Після парламентських виборів 1998 року контроль виконавчої влади над ЗМІ зробився ще жорсткішим. До переслідування опозиційних видань стали долучати Службу безпеки. Довелося замінити голову Служби та більшу частину начальників обласних управлінь (мабуть, це було пов’язано з тим, що Володимир Радченко намагався уникнути участі СБУ в політичній боротьбі). Задля посилення контролю (хоча куди вже далі?) було зроблено спробу дальшої монополізації електронних ЗМІ та видавничої сфери. <...> До речі, слід згадати про дуже небезпечну для майбутнього країни тенденцію щораз більшого засекречування, обмеження доступу до інформації. Сьогодні керівник будь-якого органу виконавчої влади може на свій розсуд поставити гриф «для службового користування» на документи, що перебувають у його розпорядженні. Часто застосовується також гриф «не для друку», який унеможливлює доступ до нормативних актів, позначених цим грифом. Треба щонайрішучіше наголосити, що використання цих грифів — незаконне. Докладно обговорити порушені питання в рамках цієї статті неможливо, вони потребують спеціального розгляду. 1998 року нью-йоркський Комітет захисту журналістів зарахував президента України до десятки головних ворогів преси (поставивши його на шосте місце). І хоча, як на мене, президенти Білорусі, Узбекистану, Таджикистану й деяких інших країн куди більші вороги преси, ніж наш президент, оцінку доводиться визнати обгрунтованою: Леонід Кучма несе особисту відповідальність за те різке звуження свободи, що сталося в Україні за роки його президентства. 2000 року Комітет підтвердив свій присуд. <...> За такої ситуації журналісти, на жаль, не змогли вчинити спротив на корпоративному рівні. Поширеним явищем стало підлабузництво до власника годівнички й цькування ворогів годувальника. Замовлені статті стали повсякденністю. У пристойніших виданнях панує самоцензура: деякі питання, мовляв, у шляхетному товаристві обговорювати не заведено. Дехто з журналістів пішов із політичної журналістики в інші галузі, щоб зберегти лице. Варті щонайбільшої поваги ті, хто не побажав зрадити професійну етику й, відмовившись продовжувати розпочатий проект, заходжувався вперто шукати можливості для нового проекту (як-от Володимир Рубан, Олександр Ткаченко, Олександр Кривенко). Хтось залишився й далі опозиційним журналістом (честь їм і хвала!), але необхідність постійно протистояти зовнішньому тискові неминуче призводить до маргіналізації опозиційних видань та їхніх авторів — уникнути цього, по-моєму, просто неможливо. Важко зберігати неупередженість і незалежність, зазнаючи якнайпотужнішого тиску. <...> Природно, що за таких обставин усі спроби створити загальнонаціональну газету, яку читали б у всіх регіонах України, зазнали краху. Як показують результати різних опитувань, люди віддають перевагу місцевій пресі. Що ж до інформації про становище в країні, то, не вірячи підконтрольним ЗМІ й не маючи грошей на передплату, багато хто повернувся до популярних інформаційних джерел радянського періоду: передачам радіо «Свобода», Бі-Бі-Сі та «Голосу Америки». Крок назад, два кроки вперед? (2000 –2001) Після другої перемоги Кучми на президентських виборах ми таки побачили нового президента: анітрохи не соромлячись, він накинув нам референдум нібито з народної, а насправді з власної ініціативи, щоб остаточно придушити опозицію. Інформаційні програми УТ-1 стали типовими п’ятихвилинками ненависті. Інформаційна війна в електронних і друкованих ЗМІ проти першого успішного уряду викликала з глибин історичної пам’яті процеси 20-х років проти шкідників. Майже всіх колишніх любителів свободи слова, здавалося, вже приручено, кожний грає призначену йому роль, а з рештою, схоже, цяцькатися не збиралися, всупереч усім погрозам Ради Європи. Але парадоксально ситуація раптом змінилася на краще. Це сталося завдяки двом чинникам. По-перше, поява непідцензурних мережевих видань заскочила державні органи, покликані контролювати пресу. Створення в 2000 році чималої (для України) кількості новинних сайтів — korrespondent.net, pro_ua, UKROP, for_ua, «Українська правда» тощо — досить-таки істотно пожвавило інформаційний простір України. Мережеві видання відтягнули чимало досвідчених журналістів із друкованих ЗМІ. Багато які випробувані владою засоби контролю тут не спрацьовують. По-друге, зникнення Георгія Гонгадзе та касетний скандал дали сильний імпульс опозиції та змусили президента захищатися. Причетність когось із найвищої політичної еліти до зникнення Гонгадзе та інших злочинів не доведено, але й звинувачення з них громадськість поки що не знімає. Ця похмура й тяжка проблема не може не впливати на дальший перебіг подій. Журналісти відразу скористалися з можливості розширити коло порушуваних тем і зробити обговорення набагато гострішими. До позитиву можна зарахувати також розсекречування в березні 2001 року Службою безпеки України «Зводу відомостей, що становлять державну таємницю», ухвалення Верховною Радою прогресивних змін в інформаційному законодавстві (щоправда, президент наклав на них вето) й постанову Пленуму Верховного Суду України від 25 травня «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», яка рекомендує судам застосовувати Європейську конвенцію захисту прав людини й засадничих свобод. <...> Важко сказати, чи вдасться українським журналістам закріпити досягнуті за останній рік результати. Майбутні парламентські вибори обіцяють нову хвилю переслідувань невгодних політичних сил та їхніх видань, і поки що невідомо, як можна цьому перешкодити. Виконавча влада хоче контролювати й інтернет, це ясно видно у розробленому проекті Інформаційного кодексу. Та найголовніше, щось не видно корпоративної солідарності журналістів і їхнього бажання боротися з порушеннями свободи вираження поглядів на правовому рівні. Чого можна сподіватися? Як розшириться в майбутньому коло української свободи слова, залежить передусім від нас самих. А сьогодні її образ я вбачаю у відважній і безкомпромісній газеті «Політика», яка пережила 20 судових позовів загальною сумою 220 млн. гривень, двічі закрита судом, відроджена тим самим колективом у вигляді газети «Свобода», яку пошта вже встигла відмовитися розповсюджувати, а друкарні — друкувати, й тому вона виходить у вигляді кількох скріплених вручну листочків, але таки виходить, — бита, але не вбита. «Хоч якась є...» www.krytyka.kiev.ua