За визначенням Європейського Суду з прав людини, преса покликана виконувати подвійну функцію: по-перше, "грати життєво важливу роль суспільного стража" і, по-друге, "поширювати інформацію, що становить суспільний інтерес". Виключна суспільна важливість цієї подвійної функції преси зумовлює і її особливий статус, який у свою чергу теж вимагає особливого захисту.

Саме культурна традиція визначає як ставлення громадськості до преси, так і сприйняття нею журналістських розслідувань, а також її негативну реакцію на публікації, що стосуються особистого життя громадян. Судові процеси по справах про наклеп чи втручання у особисте життя, безперечно, можуть зашкодити фінансовому стану видання, але їхній потенційний вплив на репутацію ЗМІ може стати не менш стримуючим фактором. У деяких країнах звинувачення у наклепі чи приховуванні інформації, що могла б допомогти у розслідуванні правопорушення, може значно зашкодити репутації газети, а в інших країнах громадськість може розцінювати такий судовий процес як плату за надмірно активне журналістське розслідування.

Економічні фактори також істотно впливають на пресу: у деяких країнах конкуренція і концентрація власності у медійному секторі призвели до зниження загального рівня журналістських стандартів і до скорочення розмаїтості думок, що виражаються, у той час як в інших, особливо там, де редактори більш незалежні від видавців, концентрація не має такого істотного значення. В Іспанії історична близькість диктатури призвела до більш сильного, ніж в інших державах, захисту репутації демократичних установ. У деяких країнах заклопотаність, що викликає поширення ревізіоністських, фашистських і терористичних ідеологій, призвела до більш жорстких обмежень можливості поширення таких ідей.

Взаємовплив різних культурних, історичних і ринкових факторів унеможливлює створення єдиної системи законодавства про пресу для різних країн. Проте не можна недооцінювати суспільну роль закону. Закон є одночасно і результатом, і засобом, що стимулює культурний, політичний і економічний розвиток. Саме тому закон, що добре діє в одній країні, може добре працювати й в інших, особливо, якщо інші суспільні фактори теж були взяті до уваги.

Наш аналіз стосується моделей законодавчих норм найбільш уживаних у різних країнах світу. Країни, про які йдеться, позначені у дужках. Перелік країн не є вичерпним, але він може допомогти читачам більш детально зрозуміти конкретну проблему. Автор дослідження ставив перед собою подвійну мету: по-перше, запропоновані моделі та їхні нестандартні варіанти можуть послужити зразком для застосування у інших країнах. По-друге, у тих випадках, коли певна норма застосовується у всіх чи майже всіх досліджуваних європейських країнах, це стає свідченням еволюції в інтерпретації Статті 10 Європейської Конвенції з прав людини та основних її свобод.

1. КОНСТИТУЦІЙНІ ПОЛОЖЕННЯ

Тільки дві країни з дванадцяти досліджуваних не мають прямої гарантії свободи вираження думок, закріпленої письмово у Конституції, це - Великобританія і Австралія. Незважаючи на те, що законодавці цих країн стверджують, що начебто свобода вираження думок гарантована в їхніх неписаних конституціях, у деяких сферах захист свободи вираження думок у цілому і свободи преси зокрема є слабкішими, ніж у країнах, де існують реальні конституційні гарантії такого права.

З дев'яти країн, у яких свобода вираження думок захищена Конституцією, усі, крім Іспанії, проголошують спеціальний захист преси. Іспанські суди мають на увазі подібний захист. Принаймні в двох країнах (Німеччина, Іспанія) вважається, що представники преси мають більші, ніж хто-небудь, права збирати і поширювати інформацію. Ці права є наслідком особливої ролі преси у формуванні суспільної думки і служінні суспільним інтересам. У деяких країнах на уряд покладений обов'язок підтримувати свободу друкованих ЗМІ і плюралізм думок (на додаток до традиційного ліберального обов'язку утримуватися від втручання), відповідно до положень Конституції (Нідерланди, Швеція), або згідно із судовим тлумаченням (Франція, Німеччина). Конституція Швеції надає найбільш сильний захист свободі друкованих ЗМІ. У конституціях деяких країн (Нідерланди, Іспанія, Швеція) передбачений захист права громадян на одержання необхідної інформації, а суди трьох інших країн (Франція, Німеччина, США) звертаються до положень Конституції для забезпечення такої гарантії. Відповідно до Конституції Нідерландів, "урядові органи повинні дотримувати права громадськості на доступ до інформації" (стаття 110). Конституція Швеції гарантує всім громадянам "у їхніх відносинах з державною службою ... вільне одержання будь-якої інформації, а також можливість ознайомитися з іншими думками". Щодо Конституції України, то стаття 34 гарантує духовну і творчу свободу, не обмежену ніякою обов'язковою ідеологією. Положення статті гарантують доступ до засобів масової інформації політичним партіям, рухам, громадським організаціям, профспілкам, кожній окремій людині. Ніхто не може бути змушений до зміни чи висловлювання своїх поглядів і переконань.

2. РОЗПОДІЛ ПОВНОВАЖЕНЬ МІЖ ЦЕНТРАЛЬНИМ І РЕГІОНАЛЬНИМ УРЯДАМИ

Австралія, Австрія, Канада, Німеччина і Сполучені Штати Америки - країни з федеральним державним устроєм. В Австралії, Канаді і США основні закони, що впливають на пресу, включаючи закони про наклеп і втручання в приватне життя, є законами суб'єктів федерації (хоча в Канаді і США всі закони штатів повинні відповідати основним принципам, сформульованим у федеральних Конституціях). В Австрії федеральний уряд має всі повноваження на рішення питань, пов'язаних із пресою. У Німеччині питання, пов'язані з наклепом і втручанням у приватне життя, регулює федеральний закон, у той час як інші питання, які пов'язані з масовою інформацією, розв'язуються на рівні законодавств земель. У Німеччині існує думка, відповідно до якої всі питання, що стосуються преси, повинні розв'язуватись федеральним урядом, щоб звести до мінімуму складності, що виникають через поділ повноважень. Ця думка стає усе більш розповсюдженою, особливо в зв'язку з загальним прагненням до однаковості законів про ЗМІ у європейському співтоваристві.

Нідерланди, Норвегія, Швеція та Україна - країни з унітарною системою державного устрою. Хоча Франція, Іспанія і Великобританія мають адміністративно-територіальний устрій, усіма повноваженнями, що стосуються преси, володіє центральний уряд.

3. СУДОВА СИСТЕМА

У шести країнах (Австрія, Канада, Франція, Німеччина, Іспанія і США) суди можуть визнати деякі закони неконституційними і, таким чином, недійсними. П"ять з цих країн (Австрія, Франція, Німеччина, Україна й Іспанія) мають окремі конституційні суди. Конституційні суди Австрії і Франції можуть приймати рішення тільки по загальних конституційних проблемах; суди Іспанії і Німеччини можуть також розглядати скарги про порушення Конституції. Суди нижчих інстанцій Австрії, Німеччини та Іспанії можуть призупинити слухання і передати справу на розгляд Конституційного суду, якщо вони дійшли висновку, що закон суперечить Конституції. Суди в Австрії застосовують конституційні положень, принаймні, з початку 80-х років. У США і Канаді всі суди зобов'язані дотримуватись норм Конституції й ігнорувати закони, які вони вважають неконституційними (за винятком того, що в Канаді провінції мають право на часткове скасування визначених конституційних положень). Федеральні Верховні суди обох країн є кінцевими арбітрами під час розгляду питання про відповідність федеральних законів конституціям і кінцевими тлумачами Конституції.

Хоча Норвегія і Швеція не мають окремого конституційного суду, суди на кожнім рівні мають право не застосовувати законодавство, яке вони вважають неконституційним і звертатися до Конституції в прецедентах, що стосуються суперечок між урядом і приватними особами. Проте шведські суди рідко відмовляються від виконання законів, а норвезький Верховний суд вузько тлумачить конституційну гарантію свободи вираження думок.

В Австралії, Нідерландах і Великобританії цілком поважають принцип парламентської переваги. Суди, однак, можуть визнати рішення державних органів, такими що не мають юридичної сили, оголосивши їх неконституційними, і тим самим гарантувати дотримання конституційних прав у суперечках між приватними особами.

В Україні визнати неконституційними діючі Закони може тільки Конституційний Суд України. Однак всі національні суди повинні дотримуватись положень Конституції - Основного Закону країни.

Через очевидну конституційну важливість свободи преси право, що регулює ці питання, у більшості країн будується скоріше на основі прецеденту, ніж на законах.

РЕЄСТРАЦІЙНІ ВИМОГИ

В жодній із одинадцяти досліджуваних країн не потрібно ніякої форми урядового дозволу для створення газети чи іншого періодичного видання. В Австрії періодичні видання не потребують одержання торгової ліцензії, на відміну від видавців книг і власників друкарень. У деяких країнах (Франції, Іспанії, Великобританії та Україні) необхідно зареєструвати друковане видання, але влада не може відмовити в реєстрації. Ці вимоги ніколи не використовувалися як механізми цензури у Франції, протягом принаймні, декількох десятиліть не використовувалися у Великобританії, а з кінця правління Франко не використовуються і в Іспанії. У Франції перед випуском будь-якого щоденного чи періодичного видання повинна бути зареєстрована декларація в канцелярії Державного Прокурора. У ній повинні бути зазначені назва, ініціали й адреси видавця та друкарні. В Іспанії видавець повинний одержати реєстраційний номер, що дається автоматично. У Швеції видавець повинний реєструвати ім'я особи, що є юридично відповідальним за зміст; власник ЗМІ, що цього не робить, особисто несе відповідальність за будь-які порушення, зроблені його виданням.

Закони деяких країн вимагають, щоб газети повідомляли в кожному номері імена й адреси їхніх видавців і працівників редакції (Австралія, Австрія, Україна - крім працівників редакції). У багатьох країнах існує вимога, щоб принаймні один екземпляр кожного випуску газети чи журналу був збережений у Національній бібліотеці чи іншому сховищі. В Франції екземпляри повинні зберігатися у органах місцевої влади, включаючи місцеву прокуратуру чи ратушу. В Україні екземпляри надсилаються до відділу реєстрації єдиного державного реєстру.

РЕГУЛЮВАННЯ ІМПОРТУ І ЕКСПОРТУ ВИДАНЬ

Жодна з досліджуваних країн не накладає обмежень на експорт видань. Французький уряд активно сприяє поширенню французьких видань за кордоном, надаючи невелику фінансову допомогу. Закони про імпорт видань поділяються на надзвичайно ліберальні (Австрія, Нідерланди, Норвегія, Іспанія, Швеція і США, де навіть закони, що накладають ембарго, не застосовуються до інформаційних матеріалів) і обмежувальні (Франція). Австралія, Канада і Великобританія регулюють імпорт друкованих матеріалів, що сприяють поширенню непристойності, насильства, тероризму і проституції. Закони Франції і Німеччини продовжують відображати дух холодної війни. Німеччина усе ще забороняє імпорт видань, навіть не призначених для продажу в країні, що могли б становити загрозу для "вільного демократичного порядку", хоча заборона рідко застосовується. В Франції будь-який письмовий матеріал іноземною мовою чи "іноземного походження", навіть якщо він виданий у Франції французькою компанією, може бути заборонений. Для розповсюдження зарубіжного друкованого засобу масової інформації в Україні необхідно одержати дозвіл відповідного державного органу, якщо порядок розповсюдження не встановлено міжнародним договором. Міжнародними договорами регулюються порядок виготовлення продукції зарубіжних друкованих засобів масової інформації, а також їхнє розповсюдження.

НАКЛЕП

Конституційний захист

Конституції Німеччини, США і Швеції пропонують міри конституційного захисту честі і достоїнства. Конституція Німеччини гарантує такий захист. У Швеції такий захист установлений Законом про свободу преси, що є складовою частиною Конституції. Верховний суд США змінив Конституцію США, запропонувавши непрямий захист.

Конституція України закріплює кожному громадянину право на повагу до його гідності.

З огляду на важливість, що надається в цих країнах праву преси поширювати, а громадськості - одержувати інформацію і знайомитися з різними думками, конституційне право на захист репутації не дає переваг позивачам у справах про наклеп.

Законодавчі положення

Більшість досліджуваних країн забезпечують законодавчий захист права на репутацію й особисту честь. У більшості країн наклеп є злочином, і цивільним правопорушенням. У деяких країнах, де раніш кримінальні справи з таких питань були звичайними, позначилась тенденція до більшого використання цивільного законодавства (наприклад, Австрія та Україна). В інших - цивільні процеси протягом тривалого часу були більш розповсюдженими (Австралія, Канада, Нідерланди, Норвегія). У США кримінальні закони про наклеп перестали застосовуватися в 50-і роки, а в Україні з 01 вересня 2001 року. У Великобританії норми, пов'язані з наклепом, залишаються частиною загального права і фактично не використовуються в останні роки. У Франції, Німеччині і Швеції кримінальний і цивільний процеси можуть проходити одночасно і розглядатися одним складом суддів. Причому в кримінальному процесі підсудний може бути засуджений до-штрафу на користь держави, тоді як у цивільному процесі грошові виплати провадяться на користь потерпілого.

Наклеп, підтверджений фактом

У ряді країн встановлення істини, підтвердженої фактами, забезпечує повний захист від обвинувачень у наклепі (Австрія, Німеччина, Великобританія, США). У Німеччині й Австрії позивач повинен довести, що оприлюднені факти, які заподіяли шкоду, були помилковим. У США також позивач повинний довести хибність тверджень, принаймні коли це торкається суспільного інтересу. У Франції встановлення істини забезпечує захист, крім тих випадків: факти мають термін давнини більше десяти років; коли вони порушують право на приватне життя; коли вони стосуються правопорушення, по якому відбулося рішення про помилування. У Великобританії і Франції відповідач повинен доводити правдивість інформації. Слабість цієї вимоги полягає в тім, що відповідачі-журналісти, як правило, посилаються на конфіденційність джерел інформації. Навіть якщо факти відображені не зовсім правильно, у більшості країн журналіст не буде визнаний винним, якщо йому не удалося перевірити їх належним чином (Австрія, Франція, Німеччина, Нідерланди, США).

У Німеччині позивач повинен довести, що наклепницька публікація була навмисною чи викликана недбалістю. У Франції відповідач повинен довести свою сумлінність, оскільки несумлінність карається. Однак, суди більш схильні трактувати сумнівність на користь преси на відміну від національних судів України. В Австрії і Нідерландах відповідач-преса має доводити сумлінність і суспільний інтерес; у Нідерландах журналісти демонструють високий стандарт сумлінності в більш серйозних правопорушеннях. Норвегія - одна з деяких країн, де від відповідача потрібно, щоб він довів достовірність інформації, крім того, відповідач повинен також довести, що твердження було "зроблене з причин, що заслуговують поваги," і не було "помилковим за формою, у якій воно було зроблене". Норвезька преса сильно критикує слабкий захист суспільного інтересу у своєму законодавстві. У Швеції відповідальний редактор повинний довести, що публікація виправдана (тобто суспільний інтерес до інформації переважує інтерес по захисту порушеної особи) і що автор інформації був щирий, або опублікував її у загальноприйнятій формі. Таким чином, наприклад, публікація інформації щодо незначного податкового шахрайства, зробленого політичним діячем, була б виправданою, хоча публікація подібної інформації відносно приватної особи такою б не була визнана.

Деякі країни вимагають справедливі і точні повідомлення про розгляди справ у судах, парламентські дебати та в інших випадках, зазначених у відповідних нормативних актах (Австралія, Великобританія).

Наклеп, заснований на критичній думці

У США справи не порушуються при відсутності помилкового твердження про факт. У Швеції також судження про цінність не можуть бути наклепницькими, хоча, сформульовані у винятково образливій формі, вони були в рідких випадках кваліфіковані як публічна образа.

В інших країнах правда не є захистом, якщо образа міститься у формі чи твердження в обставинах, у яких це твердження було зроблено (Австрія, Німеччина, Норвегія). У декількох країнах суди мають тенденцію вважати оціночні судження, що мають фактичну основу (наприклад, очевидне перебільшення), фактичними твердженнями, що вимагають доказів чи правдивості, відтак і журналістської обережності.

У деяких країнах суспільний інтерес виправдує публікацію образливих думок (Австрія, Німеччина). Думки в контексті політичних дебатів, особливо висловлені проти політика чи суспільного діяча, є предметом специфічного захисту (Австрія, Франція, Німеччина). Крім того, образливі вирази допускаються, коли вони зроблені у відповідь на персональні випади (Німеччина). В Австралії, Канаді і Великобританії "справедливий коментар" служить захистом, якщо він заснований на сумлінній фактичній основі, що є щирою і викладена в самій публікації, чи на неї посилаються з достатньою ясністю.

Посадові особи, суспільні діячі та інші позивачі

У деяких країнах від позивачів, що є посадовими особами, політичними діячами чи

іншими суспільними діячами, вимагають більш високого стандарту чи доказу (Франція, Нідерланди, Норвегія) з приводу помилкових фактів чи критичних думок. Кілька країн використовують концепцію про "суспільних діячів", хоча їхні окремі ознаки часто визначені не чітко (Нідерланди). В Франції суспільні діячі визначаються як "особи, що виконують суспільну функцію". У категорію таких осіб включають міністрів, членів парламенту, державних службовців, а також будь-яких суспільних діячів чи осіб, що виконують суспільний обов'язок, навіть на тимчасовій основі, як то присяжні.