Публікація «Детектор медіаю» 3 серпня новини про звільнення головного редактора Інтернет-видання «Оглядач» Віктора Зубанюка спричинила відкриту полеміку між Віктором та його колишніми колегами. 4 серпня на адресу «ТК» надійшов коментар, підписаний директором «Оглядача» Вадимом Осадчим, а сьогодні – відкрита відповідь Віктора Зубанюка. З огляду на те, що в тексті містяться конкретні звинувачення на адресу Михайла Бродського, «Детектор медіа», залишаючись безсторонньою, заявляє про свою готовність оприлюднити відповідь власника «Оглядача».

З великою втіхою прочитав на сайті «Детектор медіа» нібито коментар нібито директора «Оглядача» Вадима Осадчого нібито з приводу мого звільнення… Особливо ж потішили заголовок та підзаголовок: «Свобода слова чи свобода «джинси». Погляд редакції «Оглядача» на звільнення Віктора Зубанюка». По-перше, тому, що цей нібито коментар, який з'явився через тиждень після факту звільнення і на п’ятий день після оприлюднення «Детектор медіаю» мого досить небагатослівного пояснення причин цього звільнення (зауважу: не я був ініціатором цього телефонного інтерв’ю), справедливіше було б розглядати як коментар до коментаря. Або – дещо гірше: особисте попередження чи погрозу. Мовляв, не плескай зайвого, бо заллємо брудом, не відмиєшся.  

Слава Богу, мене при цьому мимохіть звинуватили лише у «джинсі», а не у канібалізмі чи зґвалтуванні неповнолітніх. І поки що не приписали нібито народженого киянами прізвиська, щось на кшталт «Вітя Джинса». Саме поки що. Бо знаю: з Михайла Юрійовича станеться, він такий. Та й прийом напрацьований. Згадайте «Льоню Космоса». Михайло Юрійович пишаються цим винаходом.  А нещодавно активно почали просувати у маси нове «чорнопіарне» прізвисько: «Юра Мабіла». Навіщо? Так працює ж метод, допомагає дискредитувати опонентів, чого ж не скористатися? І медіа швиденько підхоплюють, і до вуст людських прилипає… Про мораль тут навіть не згадую. Де Бродський, там моралі незатишно. Там діють закон сьогоденної політичної доцільності, грошовий інтерес та якась хвороблива жага до провокацій. Навіть там, де можна зайти через двері, Бродський полізе у вікно. І буде насолоджуватися ефектом. Або – увірветься з голосними звинуваченнями на чужу прес-конференцію. Або – привселюдно обматюкає когось у Київраді, а потім скаржитиметься журналістам, що його «позбавляють права на вільне висловлення думок» і можливості захищати інтереси виборців. Або запустить «качку» у ЗМІ і з задоволенням спостерігатиме, як розкручується скандал на сумнівному компроматі…  

Я далекий від думки, що текст «коментаря», який підписав Вадим Осадчий, належить саме йому. А підзаголовок «Погляд редакції «Оглядача» на звільнення Віктора Зубанюка» – хоч на йоту має якийсь стосунок до справжніх думок людей, які працюють у редакції. 

Переконаний, що ініціатор і натхненник цього опусу – Михайло Юрійович, який чомусь вважає, що «його журналісти» можуть бути лише безумовними виконавцями волі «шефа» та ретрансляторами його будь-яких, навіть найдикіших чи найнепристойніших, думок. 

Сказати простіше: Бродський ставиться до «своїх журналістів», як нещодавно розбагатілі «нові українці», розбещені скаженими грішми та вседозволеністю, – до дешевих повій. Хай вже мене вибачать колеги за порівняння, але факт є факт. Втім, не виключаю, що він так ставиться до всіх, хто на нього працює. Можливо, окрім небагатьох наближених осіб, які навчилися ні в чому з ним не сперечатися (Михайло Юрійович не люблять!) і сліпо виконувати будь яке, навіть найбезглуздіше розпорядження. А потім з повинною головою терпіти розноси й образи за наслідки його виконання… 

Втім, я відхилився. А хотілося надати кілька пояснень до тексту нібито коментаря нібито директора «Оглядача» (зауважу, навіть тут неправда, бо досі такої посади в «ОБОЗ.ua» не існує, а Вадим Осадчий натомість є директором ТОВ зовсім з іншою назвою, яку я не навожу, бо це справи не стосується) . Змушений надавати ці пояснення, адже у даному опусі вбачаю спробу зашкодити моїй професійній репутації, що не можна вибачати і пропускати повз вуха.  

Отже, у нібито коментарі говориться, що я  нібито за кілька тижнів до звільнення вже виставляв на сайт всупереч порадам пана Осадчого якусь публікацію «про корпоративний конфлікт між двома фінансовими угрупуваннями… півторарічної давнини, без жодної інформаційної актуалізації». Так от дуже хотілося би «приз – у студію!»:  назву тексту, про що конкретно була ця стаття, коли саме опублікована «всупереч порадам директора», а найкраще – взагалі надати адресу сторінки, чи хоча б «принт-скрін». Пропоную також читачам «Детектор медіа», які регулярно заходять на «Оглядач», пригадати таку публікацію. Упевнений, не так давно надрукована стаття «про корпоративний конфлікт між двома фінансовими угрупуваннями… півторарічної давнини, без жодної інформаційної актуалізації», аж ніяк не могла пройти повз увагу колег по цеху і не отримати відповідної професійної оцінки. І якщо автор нібито коментаря не надасть такого підтвердження, а так воно й буде, тому що увесь зазначений пасаж – суцільна вигадка, прошу вважати цей закид у мій бік наклепом і брехнею, що розповсюджується з цілком прозорою і цілком гидкою метою у стилі Бродського. 

Далі. «Пройшло декілька тижнів, і Зубанюк розміщає на сторінках Інтернет-видання ще дві статті на тему цього давнього корпоративного конфлікту: він навіть встигнув протягом двох годин поставити дві подачі», – нібито пише у нібито коментарі нібито Вадим Осадчий. Тут, мабуть, настав час таки оприлюднити суть конфлікту.  

Я справді поставив на сайт велику напівпубліцистичну статтю позаштатного автора (тому й розбив на дві подачі, бо завелика за обсягом) під заголовком «Здача» НЗФ: ганебна афера чи ціна зради Майдану?». Цей текст містив у собі цілком певні ознаки журналістського розслідування, був доволі логічним і доказовим, хоча й виглядав дещо надміру емоційним (частково мені вдалося це згладити редагуванням). У статті автор на основі співставлення реальних фактів, а також відштовхуючись від нещодавніх подій (зокрема від офіційної відмови уряду Януковича від апеляцій до вищих судових інстанцій щодо повернення державі Нікопольського заводу феросплавів), доходить до висновку, що НЗФ міг стати об’єктом «стратегчіних торгів» між найбільшими політичними гравцями та бізнесменами країни у боротьбі за позачергові вибори до парламенту. До того ж критикує автор «за здачу НЗФ» практично усіх – від президента Віктора Ющенка до голови ФДМУ Валентини Семенюк, від керівництва регіоналів і до зверхниці БЮТ… Навіть важко уявити собі, хто б міг «замовити» такий текст, якщо сприймати його як «джинсу». Адже тут чітко простежується втілення принципу, який так любить повторювати Михайло Юрійович: «Мочимо усіх!» Втім, не маю на меті детально переповідати тут зміст статті. Головне інше: у ній аж ніяк не йшлося «про корпоративний конфлікт між двома фінансовими угрупуваннями… півторарічної давнини», а вже тим більше – «без жодної інформаційної актуалізації». 

Пан Бродський чомусь побачив у статті інше. Намагання посварити Коломойського, про якого у тексті навіть згадування не було, з Пінчуком, а Бродського… з Коломойським!  Напевне, з точки зору власника ресурсів «ОБОЗ.ua» головний редактор мав неодмінно здогадатися, що тема приватизації НЗФ на «Оглядачі» – табу. У будь-якому контексті, навіть побіжному. І поміж рядків цієї статті – про можливу угоду між провідними політичними силами та великими бізнес-угрупованнями задля досягнення компромісу щодо позачергових виборів – вичитати ще й речі, очевидні лише для Михайла Юрійовича. Каюся, не вичитав.  А якби й вичитав, то все одно сумнівався б, чи варті особисті стосунки між власником «Оглядача» і одним з найбагатших людей країни того, аби заради них позбавляти українську громадськість  знання про існування ще однієї точки зору на можливу ціну, яку змушене сплатити суспільство за компроміс щодо позачергових виборів…  

Так що й тут – брехня. 

Зауважу також, що у цивілізованому світі між власниками медіа та редакційними колективами зазвичай укладаються угоди про редакційну політику, де чітко прописано, що може, а що не може робити головний редактор, чи будь-який журналіст цього видання. А також – жорстко визначені межі втручання власника в інформаційну діяльність ЗМІ, що йому належить. На жаль, в Україні ця практика ще не прижилася. І це  – один з показників рівня її цивілізованості та наближення до справжньої демократії. 

Саме через це пан Бродський, та й не один він з-посеред власників українських ЗМІ, може вільно трактувати межі редакційної політики і, на жаль, безкарно звинуватити будь-кого з минулих чи майбутніх керівників медіа-ресурсів, які йому належать, чи інших журналістів у будь-чому.  

Примітно, що коли я міркував, чи варто відповідати на цей нібито коментар, мої колеги-приятелі радили: не зв’язуйся! Мовляв, у нього й грошей і медіа-можливостей вистачає, він тебе лайном вифарбує, – довго відмиватимешся. А то й ще гірше, знаєш що у нас з непокірними журналістами часом роблять? 

Знаю. І про лайно, і про те, що «роблять».  Та все життя боятися – так у страху й помреш, а без честі й життя не миле. Хіба не так? А бруд має властивість мастити не лише того, кого несправедливо плямують, а й «брудометальників». Хоча, звісно, кожному своє…