Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка виповнюється 60 років. У його стінах виховано вже декілька поколінь українських журналістів. До деяких випускників Інституту (раніше – факультету) журналістики КНУ «Детектор медіа» звернулась із проханням:

– Пригадайте, будь ласка, конкретний випадок чи яскраву історію у вашій професійній кар’єрі, коли вам дуже придалися отримані в Інституті журналістики знання та вміння.

Віталій Шевченко, голова Національної ради з питань телебачення та радіомовлення:

– Хочеться розказати дві пам’ятні історії.

Історія перша. Мені дуже запам’ятався вступ на факультет журналістики. Коли я вибирав іноземну мову – німецьку, англійську чи французьку – мені було байдуже, яку з них вибирати. Я пішов на німецьку, впевнений, що в мене є потрібна шпаргалка. У мене було десять шпаргалок, і якась із цих теорій мусила б попастися. Але вийшло трохи інакше: довелося відповідати на тему «Моя країна», користуючись шпаргалкою «Моє місто». Я поперекручував те, що було написано, і вийшло приблизно таке: я живу не в Києві, а відповідно в Україні, моя країна красива й зелена. Далі було речення, яке мало свідчити про мою широку ерудицію: я розповідав про те, що в моїй країні жили й працювали... Зупинили мене приблизно тоді, коли я називав Максима Рильського. Мене вигнали, але потім запросили назад і сказали, що, враховуючи рідкісне зухвальство, мені поставили якійсь мінімальний бал, якого мені вистачило для вступу.

Історія друга. Один із наших викладачів змусив нас писати творчу роботу, поклавши на стіл скульптуру Володимира Ілліча. Ми мусили написати щось журналістське про цю скульптуру. В творчому плані це завдання було дуже складним, але я зрозумів, що таке справжня журналістика: це з нічого зробити щось (сміється. – «ТК»). Коли в усіх містах і селах почали валити ці скульптури, мені щоразу згадувались викладачі університету, які думали, що пропагують щось розумне і вічне.

Ця друга історія стала доволі важливою для мене в подальшому житті. Вона показала, що є речі, які журналіст має розуміти інакше, ніж проста людина. Дивлячись на якісь звичні, повсякденні речі, журналіст має розказати про них так, щоб це було комусь цікаво.

Ольга Таукач, головний редактор журналу «Політика і час»:

- Відсотків на вісімдесят я можу завдячувати своїм знанням, і тільки на двадцять – старшим товаришам, до яких я прийшла на свою першу роботу. Не можу не згадати Аллу Петрівну Коваль, пана Хмелика… Думаю, я та мій курс – одні з небагатьох щасливчиків, які застали лекції педагога, на які приходили студенти з інших курсів та навіть факультетів із квітами, а лекції завершувались оплесками. Можна перераховувати й інших педагогів. Головне, чого навчив нас факультет журналістики зразка 1984-1989 років – це, по-перше, думати, осмислювати події, які відбуваються, по-друге – шукати інформацію.

У нас було дуже невимушене студентське життя, і кожен день був насичений пригодами. Було багато кумедних речей. Вже не пам’ятаю прізвища викладача і предмет, який він читав, але лекція в нього була просто фантастична. Він кожні два речення перепитував: «Це так чи не так?» - і той, хто частіше кивав головою, мав вищу оцінку.

Андрій Кокотюха, письменник, сценарист:

– Я закінчував факультет журналістики 15 років тому, тоді нам давали зовсім інші знання, ніж зараз: політекономія, марксистсько-ленінська філософія тощо. Але від нас і не вимагали демонстрації практичних знань із цих дисциплін. А практичні знання кожен здобував на практиці, яка була в кожного своя. Набути професійних якостей можна було не на лекціях, а в процесі написання текстів.

Але якщо говорити все-таки про знання, набуті в університеті, то в плані побудови тексту мені дуже допомогла наша стара школа. Я й досі намагаюсь не повторювати одне слово в кількох реченнях, намагаюсь робити речення максимально короткими.

Я вже 15 років займаюся цієї професією, і мені зазначають, що мої тексти написані професійно, не лише у доборі матеріалу та інформаційному наповненні, а й у побудові речень – речення повинні легко читатися і сприйматися. Ця легкість письма частково взята на першому, другому та третьому курсах факультету журналістики.

Журналіст живе від проекту до проекту, журналістика одна з найнестабільніших професій. Коли в мене не було постійної роботи, я зайшов у редакцію однієї газети. Там мені сказали: «Як добре, що ти зайшов, бо ти можеш за 15 хвилин написати текст. Ось тобі текст, він написаний якимось дилетантом дуже погано. Ми йому вже заплатили гонорар, але треба цей текст за 15-20 хвилин переробити. Ми платитимемо тобі гривню за хвилину роботи, але ти не маєш редагувати довше 20 хвилин». Це було років 10 тому, і гривня за хвилину роботи був непоганий заробіток. Текст складав 8 сторінок, з нього треба було зробити одну. При цьому треба було не втратити зміст тексту, його суть і зробити так, щоб він легко читався і щоб ще й автор не образився. Я за 20 хвилин все переписав. Ось такий випадок практичного застосування моїх знань.

Олександр Ткаченко, медіаменеджер:

– Сам факт, що нас практично щодня вчили чогось, багато про що говорить. У нас були досить непогані вчителі й абсолютно все, чого нас вчили, не пройшло даремно. Мені запам’ятався випадок, коли ми проводили перший ефір на навчальному телебаченні в університеті. І мені випала роль виконувати роль режисера цього дійства. Очевидно, від сильного хвилювання я постійно підвищував голос на журналістів. В якості гостя студії у нас була відома ведуча Тетяна Цимбал. Пам’ятаю, тоді вона спитала: «Чого він так кричить?». А коли їй відповіли, що я режисер, сказала: «Ну тоді хай кричить. Це життя».

Микола Махінчук, перший заступник головного редактора «Урядового кур’єра»:

– Більшість із нас прийшли до університету з дуже слабенькими знаннями української мови – і ті, хто жив у місті, і ті, хто приїхав з села, говорили здебільшого суржиком. Спочатку стилістику у нас викладав Олександр Пономарів. Він давав нам теоретичні, більш заглиблені знання, як це потрібно філологам. На старших курсах йому на зміну прийшла Тетяна Єрмоленко. Вона показала нам вищий клас, як на практиці можна застосовувати усі барви української літературної мови. Лекцій вона майже не читала, на кожній парі ми брали кілька статей та детально їх розбирали. Часто це були наші власні статті, котрі друкувалися в «Молодій гвардії» та «Київській правді». Всі разом ми обговорювали, наприклад, яке слово або вираз було доцільніше використати, щоб зробити матеріал яскравішим. Пані Тетяна давала такі добрі материнські поради, що нам навіть соромно було в її присутності якесь слово вимовити неправильно.

Але навчання відбувалося не тільки на лекціях. Там ми отримали тільки тридцять відсотків знань, все інше – в університетських коридорах та студентському гуртожитку на вулиці Ломоносова. Там ми збиралися, дискутували, знаходили відповіді на різні питання.

Знаєте, як це відбувається, на перший курс ми всі приходили геніями. До другого ставали просто майстрами, а вже потім на п’ятому – сіренькими професіоналами. Університет дає основу, але тільки попрацювавши десять-п’ятнадцять років можна стати справжнім професіоналом.

Ігор Пелих, телеведучий, керівник продакшн-студії «Роги і копита ТБ»:

– Оскільки я був студентом-заочником, то й ситуація в мене була трошки інакша. Наприклад, з більшістю літератури, котру треба було прочитати за програмою, я ознайомився ще раніше. Отож, мав можливість розширити свої знання та ознайомитися з іншими творами тих самих авторів. До того ж університет допомагає дізнатися та зацікавитися таким, за що людина сама ніколи в житті не взялася би та не зацікавилася. Наприклад, мій словниковий запас значно збагатився цитатами та афоризмами, котрі я почув саме під час навчання. Крім того, за всі роки навчання мене найбільше вразив предмет «Історія цивілізацій». Я поки що не використовував цю тематику в своїх програмах, але пам’ятаю, що так емоційно переповідав ці лекції друзям, що їх чула вся кафешка, в якій ми сиділи.

Анжеліка Рудницька, телеведуча та співачка:

– Я журналіст у другому поколінні, тому мій перший ефір відбувся, коли мені був один рік. Батьки працювали на радіо, тож їм довелося взяти мене з собою. Поки новини читав тато, я тихенько лежала на дивані та мовчала, але варто було вступити мамі, як я почала кричати. Так і вийшло, що мої слова пішли в ефір. Вже пізніше, десь із 12-ти років, їздила з батьком на різноманітні репортажі, інтерв’ю.

За часів навчання я отримали більш ґрунтовні знання, познайомилася з багатьма цікавими людьми. Наприклад, з Людмилою Павлівною Скоропадською, котра є онукою останнього українського гетьмана, з Патріархом Мстиславом. Зустріч із ним так сильно на мене вплинула, що я навіть похрестилася, хоча була вже в досить дорослому віці.

Крім того, в студентські роки я вже не просто ходила на навчальну практику, а працювала. На перших курсах – у газеті, потім на телебаченні. Там мені допомогло вміння спілкуватися з людьми, котре дав університет. Крім того, наші викладачі – це дуже яскраві особистості, котрі нас вчили бути безкомпромісними, що часом не допомагало, а навіть заважало. Пам’ятаю, як я приходила на практику, з усім своїм юнацьким максималізмом починала всіх вчити, що це так не роблять, що все це застаріло. Уявляю, якби зараз до мене прийшов хтось зі студентів та сказав таке (сміється. – «ТК»). Хоча розумію, що без цієї наполегливості мені було б важко чогось досягти.

Ще запам’яталися заняття з телемайстерності, котрі у нас викладала Тамара Володимирівна Щербатюк. Там ми обговорювали досить багато помилок, які роблять на телебаченні. Наприклад, не можна казати: «Хочу вам розповісти». Адже глядач, можливо, не хоче вас слухати. Як казала Тамара Володимирівна, хочеш сказати – кажи, не хочеш – мовчи. З тих пір я досить уважно ставлюся до різноманітних «ляпів». Якщо щось таке чую – не можу стриматися та намагаюся одразу виправити.

Олег Панюта, ведучий каналу «1+1»:

– В першу чергу дуже допомогло те, що свого часу всім нам прищеплював знання Анатолій Москаленко, Людина з великою літери. Він кожен матеріал на лекції міг подати незвичайно, з прикладами, так, щоб це було всім цікаво, умів роз’яснити складні речі простою мовою. Коли я прийшов на свою першу роботу редактором в медіацентр «Нова мова», то найбільше мені знадобилися навички професійно обробляти інформацію. Адже саме в університеті мене навчили вмінню з великого шматку тексту вичленити п’ять-шість рядків. Крім того, дуже часто не вистачає того духу братерства у спілкуванні з колегами, котрий був у нас під час навчання. Я б дуже хотів, щоб кожного ранку колишні випускники згадували, як нас вчили професійно ставитися до справи, вчили перевіряти достовірність фактів та дотримуватися принципу «не нашкодь».

Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:

– Освіта в Інституті журналістики стала гарною підвалиною для моєї подальшої кар’єри. В роки мого навчання була тільки одна спеціалізація – «газетна журналістика». Тоді тільки починалася підготовка спеціалістів для радіо, та й то ще не було окремого відділення. На практиці найбільше згодилися знання з літературного редагування, стилістики, верстки і жанрових особливостей. Щоправда, на своїй першій роботі в місцевій багатотиражці ми використовували всього три жанри: інформація, кореспонденція, репортаж. Адже видання було невеличке – три сторіночки формату А3.

Костянтин Грубич, автор і ведучий програм студії «1+1»:

– Найголовніше те, що нам не заважали. Наприклад, студенти могли практикуватися паралельно з навчанням. Адже журналістика – це досить специфічний факультет. Щоб стати професіоналом із цієї спеціальності, мало просто вивчити предмет, як, наприклад, на математичному. Я сам пішов працювати на третьому курсі, коли повернувся з армії. Це було досить прогресивно для того часу. Дякую за це покійному Анатолію Москаленку, котрий запровадив такі правила. Взагалі, Інститут журналістики, тоді ще факультет, був найбільш прогресивним для того часу. Він запроваджував багато такого, що здавалося нереальним для радянського часу. Все, що потім перейняли інші державні навчальні заклади, починалося саме тут. Тоді дивно було бачити, щоб ведучий у кадрі на телебаченні одночасно був і студентом. Адже в той період навіть відділ кадрів не мав права брати студентів на повний робочій день.

Микола Княжицький, генеральний директор компанії «Медіадім»:

– Я дуже вдячний університету, не було б його – не було б і мене. Адже там дуже гарно давали як базові, так і загальні знання. Найбільше мені запам’яталася ситуація, котра сталася на нашому навчальному телебаченні. Тоді ми готували програму, а потім транслювали по телевізорах, що стояли по всьому університету. На початку програми я разом із ще одним ведучим виходили, сідали на диван і вже тоді починали говорити. Під час розбору польотів наша викладач Тамара Щербатюк спитала в нас: «А навіщо?». Тоді я вперше поставив собі це питання: «А навіщо ці зайві рухи потрібні глядачу?». З того часу я неодноразово ставив його і перед собою, і перед своїми журналістами. Перш ніж щось зробити, треба подумати, що цим хочеш сказати людям, чи потрібно це взагалі глядачу.

Я пам’ятаю всіх своїх викладачів, адже всі вони намагалися допомогти студентам. Причому робили це безкорисливо. Завдяки Тамарі Щербатюк я отримав свою першу роботу на Державному телебаченні. Тоді було дуже важко влаштуватися кудись без прописки. Спочатку я працював там позаштатником, а потім отримав роботу у відділі інформації. Тоді працювати та вчитися одночасно дозволяли одиницям, і я дуже вдячний Анатолію Москаленку, що я опинився серед них.