ПРОЕКТИ
11:30
Понеділок, 12 Березня 2018

Ірина Малихіна, «112 Україна»: Технології спрощують і продукування фейків

Керівниця служби новин каналу «112 Україна» — про передумови створення серії репортажів про підприємців Донеччини та Луганщини «Близький схід», робочий цейтнот новинарів та залучення грантових коштів приватними телеканалами.
Ірина Малихіна, «112 Україна»: Технології спрощують і продукування фейків
Ірина Малихіна, «112 Україна»: Технології спрощують і продукування фейків

Родина переселенців із Донецька, яка заснувала ферму в Мирнограді; власниця міні-ательє в Бахмуті, яка переселилася з Горлівки; волонтери-урбаністи зі Слов’янська — це лише кілька героїв циклу сюжетів про підприємців та громадських активістів Донеччини та Луганщини «Близький схід», які з середини січня двічі на тиждень виходять на телеканалі «112 Україна».

Про передумови створення проекту, робочий цейтнот новинарів та залучення грантових коштів приватними телеканалами «Детектор медіа» поговорив із керівницею служби новин «112 Україна» Іриною Малихіною.

Ірина — добре відома в телевізійних колах професіоналка, хоча й нечасто виступає на публіці або дає інтерв’ю: закінчивши в 1994 році Інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, вона пройшла шлях від репортерки до шеф-редакторки, працюючи на Першому національному, «1+1», «Інтері», СТБ, «Україні», а також у київському бюро Reuters. Службу новин «112 Україна» вона очолила в липні 2014 року.

— Ірино, «Близький схід» — цікавий проект. Мене зворушила його ідея: показати на позитивних прикладах невеликих підприємців зі східного регіону, що на Донбасі може продовжуватися нормальне життя, що ніхто не ставить хрест на тамтешніх людях…

— Ми вже чотири роки знімаємо війну. Зазвичай наші воєнкори готують сюжети про людей на передовій. І це правильно: я переконана, що ніхто не має забувати про військові дії, які в нас тривають. Але при тому глядачі не повинні думати, що на сході є лише суцільна руїна. Там живуть такі самі українці, як і ми. Журналісти, які їхали знімати сюжети для «Близького сходу», запитували: «Що ми маємо показати? Ці люди займаються звичайним бізнесом, як і жителі будь-якого містечка України». Але крім них самих варто показати ще й середовище, в якому вони це роблять. Ці люди живуть за кілька десятків кілометрів від війни, інколи буквально в сірій зоні і при цьому все одно не кидають свій край, не виїжджають: вони навчаються на курсах підприємців, подаються на гранти, пишуть бізнес-плани і будують своє майбутнє. Для мене в цьому є навіть нотка героїзму: якщо ці люди залишаються, то нормальне життя рано чи пізно туди повернеться. І вони, можливо, стануть для когось прикладом.

Телевізійні новини — часто суцільний набір нещасних випадків і політичних скандалів. Ми намагаємося шукати добре та світле в нашому житті, але інколи на це банально бракує ресурсу. І коли потрібно обирати між подією, яка трапилася тепер, і душевною людською історією, то, звісно, ми поїдемо на подію. Тому «Близький схід» — це справжня віддушина для всіх, хто працює над проектом.

— Хто виступив ініціатором створення «Близького сходу» — ви чи USAID?

— Фактично це був момент співпадіння. USAID, досліджуючи влітку в рамках проекту UCBI II інформаційні вподобання населення у східних та південних областях, з’ясувало, що серед найпопулярніших джерел інформації там — телеканал «112 Україна» та портал 112.ua. Тоді ж, улітку, представники USAID приїхали до нас знайомитися, ми провели екскурсію, показали, хто ми і як працюємо. А восени вони нам написали: «У нас є такий грант, чи не хочете ви взяти в ньому участь?» Було кілька форматів на вибір, і ми обрали цей — спеціальні репортажі в новинах. Написали заявку, відправили, затвердили й почали працювати.

Задіяні у проекті журналісти й оператори не поєднують зйомки цих сюжетів із поточними редакційними завданнями. У ці відрядження ми навіть LiveU їм не даємо: вони їдуть і знімають story, а не news.

Крім цифр телепанелі, які приходять до нас як зворотній зв'язок від глядачів, для мене завжди дуже показовою є перша реакція ефірної апаратної. Люди, які працюють на телебаченні, особливо в новинах, як правило, напоказ є дещо циніками, це захисна реакція психіки, профдеформація. І якщо вони емоційно реагують на якийсь сюжет, то для мене це хороший знак. І от на цих сюжетах є жива реакція. Я дуже сподіваюся, що така реакція є і в глядачів, які їх дивляться. Принаймні, коментарів під цими сюжетами на порталі 112.ua і в YouTube багато й вони різні.

— Ваші герої — це жителі тільки неокупованих територій?

— Так. На жаль, після історії з полоном нашої знімальної групи влітку 2014 року і подібних історій із колегами ми не можемо ризикувати й не відправляємо групи на окуповані території. Ми отримуємо матеріали звідти, співпрацюючи з «Громадське. Донбас» та «Радіо Свобода», в яких є місцеві стрингери.

— Як ви шукаєте героїв для сюжетів «Близького сходу»?

— Моніторимо інші ЗМІ: в них бувають згадки про потрібних нам людей. Розіслали листи в Донецьку й Луганську військово-цивільні адміністрації та міжнародні організації й національні агентства, які займаються гуманітарними проектами на Донбасі, маємо зворотній зв'язок. Окремих героїв пропонує USAID, це їхні грантери.

— Чи є в журналістів, які працюють над сюжетами «Близького сходу», коріння в цьому регіоні?

— Зі сходом пов'язаний продюсер проекту Тарас Москалюк. Він родом із Донецька, багато років працював там власкором різних телеканалів. І він добре розуміє специфіку та може одразу підказати журналістам родзинки місцевих локацій.

— Коли телеканал анонсував запуск проекту, то спочатку в прес-релізі було написано, що сюжети виходитимуть по середах і суботах. Але вже з другого тижня показу випуски, які планувалися по середах, були перенесені на вівторки. Чому?

— Перенесли на вівторок, тому що середа в нас — складний день за битвою рейтингів: на конкуруючих каналах є програми, куди перетікає аудиторія. А хочеться, щоб сюжети «Близького сходу» побачили якомога більше глядачів.

— Сюжети «Близького сходу» виходять у рамках випусків новин чи одразу після них?

— Це спеціальні репортажі в рамках випусків новин хронометражем до шести хвилин.

— Скільки загалом сюжетів ви плануєте зняти? І скільки з них уже зняли?

— Це записано в контракті: ми маємо зняти 48 сюжетів за півроку. На цей момент знято 16 сюжетів.

— Скільки ваших журналістів задіяні в цьому проекті?

— Четверо: спеціальні кореспонденти Тетяна Наконечна, Богдан Піленко, Євгеній Куруленко і кореспондентка Дарина Шпортко. Журналісти їздять у відрядження на десять днів, знімають по чотири історії. Це для них досить незвичні умови на фоні нашої вічної інформаційної гонитви, коли протягом дня в однієї людини може бути кілька зйомок на різні теми. Вони використовують квадрокоптер і «приблуду» — так на нашому сленгу називається GoPro-камера, яку чіпляють на штатив, і один оператор може знімати інтерв’ю в двох різних крупностях. Також у процесі роботи над проектом журналісти згадали, як творчо працювати з інтершумом. (Сміється.)

— У кінці проекту ви плануєте випустити документальний фільм. Туди увійдуть усі 48 сюжетів?

— Ні. Ми оберемо з них шість — вісім найцікавіших історій і знімемо їх у розвитку: що змінилося за півроку в житті цих людей? Я дуже сподіваюся, що цей підсумок проекту буде позитивним.

— Яка сума гранту на створення «Близького сходу»?

— Вона порівняно невелика. Це фактично витрати на виробництво.

— У 2014 році вже було видно, як збільшується притік грантових коштів в Україну, але тоді всі мої колеги з великих комерційних ЗМІ говорили, що в них немає шансів отримати жоден грант: грантодавці на той час не хотіли фінансувати компанії, які належать приватним особам. Останнім часом ситуація змінилася — я думаю, через те, що донори побачили, що великі приватні мовники — це дуже впливові канали комунікацій. Вони співпрацюють, зокрема, не тільки з вами, а й із «1+1 медіа» (на телеканалі «1+1» виходить реаліті-шоу «Громада на мільйон» про об’єднані територіальні громади (фінансується USAID через фонд WNISEF), нещодавно в рамках «ТСН» вийшов цикл сюжетів «Мер під прикриттям» (WNISEF). — Авт.).

— Очевидно, вони переконалися, що такі вкладення мають більшу віддачу, бо телебачення утримує першість серед джерел інформації. А лідери — в тому числі й нішеві, як-от «112 Україна» серед інформаційних телеканалів — виробляють якісний контент.

— Як ви думаєте, в комерційних медіа більшатиме грантових проектів чи це все одно разові, точкові історії?

— Я дуже сподіваюся, що для нас «Близький схід» не буде разовою історією, а стане стартовим для подальшої співпраці з USAID та, можливо, іншими донорами. Вважаю, що це хороша тенденція. Якщо журналіст сяде, сформулює грантову заявку, сам її напише — це теж хороший досвід, який може стати в нагоді всім, хто бере участь у цьому процесі.

— Ви створили громадську організацію?

— Ні. Ми подаємо заявки від каналу.

— Кілька місяців тому генпродюсер «112 Україна» Сергій Логунов розповідав мені, що на вашому каналі виходить 18 випусків новин на день. І при цьому в новинах працюють лише 18 журналістів (загалом чисельність співробітників на каналі — близько 450 осіб. — Авт.)...

— Так. І вони працюють не тільки на випуски новин, а й для всього мовлення «112 Україна», а це в середньому 18 годин прямого ефіру щодоби. Це для мене теж було новим професійним досвідом. Я прийшла на канал у липні 2014 року. Тут уже була служба новин. Але вона являла собою окрему редакцію, яка сиділа на окремому поверсі й робила тільки випуски новин. Тоді журналісти на каналі поділялися на стрингерів, які працювали для live, і новинарів. Переді мною поставили завдання, по-перше, збільшити кількість випусків новин до щогодинних, а по-друге, об’єднати дві редакції, щоб люди працювали на весь ефір.

Якраз перед тим наші журналісти пройшли тренінг від Internews — його читали Олександр Макаренко й Ігор Куляс — де їм заклали базові стандарти й навички: для багатьох це була перша робота в журналістиці. А потім ми сказали: хто стримив — будете вчитися писати сюжети; хто писав сюжети — будете вчитися стримити. Тепер вони вміють набагато більше і, як і раніше, не припиняють вчитися.

— Служба новин — це не тільки журналісти, а ще й редактори та інші спеціалісти. Скільки загалом людей у вашому підпорядкуванні?

— Служба новин разом зі мною — 60 людей. Це випускові та другі редактори, аналітики, міжнародники, журналісти.

— Як у вас вибудувано виробництво новин для ефіру та інтернету?

— Ми — ефірники. А інтернетом займається команда сайту 112.uа. Ми цілодобово на зв’язку з його шеф-редактором Віталієм Рабіновичем. Наприклад, «Близький схід» запущений одночасно в ефірі й на сайті та в соцмережах, ми чітко розуміємо спільні завдання.

— Яка у вас норма виробітку для кожного журналіста — скільки сюжетів на місяць, на тиждень?

— Такого немає. Коли людина виїжджає на зйомку, їй, як правило, ставлять кілька завдань: включитися з події, зловити спікерів (бажано на ексклюзив), потім злити відео, з якого редактори зроблять короткі форми для найближчих випусків новин, після чого журналіст приїжджає в редакцію робити, якщо треба, підсумковий сюжет. Бувають події, на яких доводиться практично безперервно працювати більше, ніж зазвичай. При всьому цьому ми намагаємося людей берегти, розуміючи, яке в них навантаження порівняно з іншими каналами. Якщо трапляються перепрацювання, даємо додатковий вихідний.

— Яка у вас система заохочення журналістів? Штрафи, премії?

— До штрафів вдаємося за якісь суттєві помилки чи порушення трудової дисципліни, але на моїй пам’яті це поодинокі випадки. А премії є. За роботу в особливо екстремальних умовах. Скажімо, знімальна група потрапляє під обстріл чи три доби поспіль включається з-під артскладів, які вибухають. Обидва приклади, до речі, про нашого спецкора Євгенія Куруленка. Також обираємо «сюжет місяця» — один найкращий матеріал із регіонів та один — від київської редакції. Оцінюють редактори, переможців — журналістів та операторів — заохочуємо. Є й інша мотивація. Із кращих репортерів виростають і спецкори, й редактори.

— Чи більшає тепер жінок-воєнкорів чи жінок, які виїжджають на небезпечні події?

— На «112 Україна» із чотирьох воєнкорів половина — жінки. На інших телеканалах — подібна ситуація. Журналістика — одна з найбільш гендерно збалансованих професій. Але людина має бути готова до роботи в екстремальних ситуаціях, передусім психологічно.

— Мені розповідали, як влаштований ринок телевізійних режисерів: вони працюють тиждень через тиждень і в них прийнято підробляти на інших каналах. Чи є таке в журналістів-новинарів?

— Ні. Журналісти — такі самі обличчя телеканалу, як і ведучі, тому можуть мати хіба що внутрішнє сумісництво — наприклад, працювати журналістом і редактором. Або писати для нашого сайту. Вся інша творчість не повинна стосуватися інформаційного телебачення. Підробіток на інших телеканалах повністю заборонений і для редакторів. Конкуренція посилюється, умови професійного ринку стають жорсткіші.

Хоча я сама вісім років тому, працюючи редактором, певний час суміщала роботу в новинах на Першому національному й СТБ. Різні були часи — колись у ньюзрумах і палити можна було. Кришили булками на клавіатуру і смалили цигарки. (Сміється.) Змінюються часи й ми разом із ними — й це правильно.

— Якщо продовжити тему порівняння роботи тепер і раніше: ваші журналісти — багатофункціональні, вони і знімають, і монтують. У 1998 році, коли ви працювали в Reuters, там почали запроваджувати систему багатофункціональних журналістів. Це той самий підхід?

— Той самий. Єдине, що на українських телеканалах не вдалося реалізувати попри неодноразові спроби менеджерів — щоб журналіст міг не лише знімати-монтувати, а ще й був водієм. Стрінгери в усьому світі так і працюють. Але з точки зору логістики великої інформаційної служби, мабуть, вигідніше, щоб авто з водієм обслуговувало кілька знімальних груп.

Взагалі, якщо в журналіста є смартфон та інтернет, він уже зробить свою роботу. Приклад — наша колега Юлія Мендель. Тепер вона працює у представництві Світового банку в Україні. Але колись ми шукали, хто б міг повключатися з візиту Президента Порошенка у США, а Юля саме була там на якомусь стажуванні. Уявіть собі: навколо оператори з телекамерами на штативах — і тут така Юля зі смартфоном на селфі-палиці: включалася, стримила — і зміст, і якість картинки та звуку — все було чудово.

— Чи можна сказати, що за останні 20 років робота новинного журналіста ускладнилася, враховуючи, що тепер він має бути мультифункціональним, і що посилилася конкуренція за увагу аудиторії?

— Технологічно наша робота, навпаки, спростилася. Всі новації полегшують доступ до інформації і процес її передачі. Уже ніхто не ходить у бібліотеку Вернадського погортати підшивки. Але з’явилися інші виклики, з якими ми працюємо: мова про верифікацію контенту. Технології спрощують і продукування фейків — саме їх я вважаю найбільшою загрозою для інформаційної журналістики.

— У деяких редакціях буває окрема людина, яка відповідає за перевірку фактів. Чи є у вас подібна практика?

— Ні. У нас за перевірку фактів відповідають самі журналісти й редактори, в допомогу їм — аналітики.

Ми ретельно стежимо за дотриманням стандартів. До речі, мотивуючими для нас є моніторинги «Детектора медіа». Зазвичай ви пишете: «Новини на “112 Україна” залишилися чистими». Дуже рідко фіксуєте порушення, до яких відносите й самопіар. Як правило, це новини, які стосуються нашого телеканалу — наприклад, як було з Нацрадою. Але ми не зловживаємо цим у порівнянні з іншими.

— Що ви відчуваєте, коли читаєте результати чергового дослідження, яке показує, що українці мало довіряють ЗМІ чи стали довіряти ще менше?

— Інколи жартуємо між собою: «Хто ми такі? Продавці повітря». Робимо новини. А наступного дня будуть інші новини. Все забувається. Але в нас є доступ до перших осіб, до першоджерел. У нас є можливість бути присутніми при історичних подіях, фіксувати й осмислювати їх. Щодо глядачів, то вони, з одного боку, критикують. А з іншого — все одно дивляться. Звісно, все так чи інакше переплітатиметься з блогерством і громадянською журналістикою. Але я не думаю, що станеться катастрофа і всі ЗМІ враз стануть незатребуваними. На Заході, за тамтешніми дослідженнями ринку, відчутне повернення до традиційних медіа, де існує перевірка фактажу, відповідальність редакцій.

— Я бачила дуже показове українське дослідження на цю тему. Там було сказано, що інформацію про політичні події із загальноукраїнських телеканалів дізнаються 86 % жителів країни, тоді як довіряють їй лише 42 %. Навіщо їх так багато дивитися, якщо до них немає довіри?

— Це, мабуть, якась форма мазохізму. (Сміється.) Або те саме стосується людей, які кажуть: «У мене вдома навіть телевізора немає, я його не дивлюся». Та дивляться вони його — в інтернеті. Телебачення все одно так чи інакше залишається потужним джерелом інформації. Хоча для молоді його вплив однозначно слабшає.

Фото: Павло Шевчук

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2765
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop