ПРОЕКТИ
12:00
Четвер, 13 Липня 2017

«Щоби боротися з корупцією, ЗМІ мають перестати бути корумпованими»

Єгор Соболєв, Віталій Шабунін, Тетяна Попова, Роман Головенко, Денис Бігус, Дарина Шевченко та Борис Давиденко — в опитуванні «Детектора медіа» про роль антикорупційних розслідувань та їхні шанси результативно впливати на владу й суспільство в Україні.
«Щоби боротися з корупцією, ЗМІ мають перестати бути корумпованими»
«Щоби боротися з корупцією, ЗМІ мають перестати бути корумпованими»

На українському медіаринку збільшується кількість антикорупційних журналістських розслідувань, як і розслідувальних проектів загалом, та далеко не завжди вони призводять до очікуваних результатів — порушення кримінальних проваджень та покарання корупціонерів.

Серед причин недостатнього впливу антикорупційних розслідувань на політикум і суспільство вітчизняні експерти називають недосконалість судової системи, інформаційну протидію журналістам з боку органів влади, роз’єднаність української медіаспільноти, низьку якість самих розслідувань та апатію суспільства, що після кількох революцій зневірилося й у владі, й у вітчизняних медіа.

Щоби змінити ситуацію, українські ЗМІ мають навести лад, у першу чергу, в стосунках між собою, консолідуватися, напрацювати загальні механізми роботи з владою, — вважають експерти. А крім того, необхідно підвищувати якість розслідувального контенту та намагатися змінювати форму його подачі, робити його доступнішим для пересічного глядача / читача.

Про проблеми та виклики антикорупційної розслідувальної журналістики в Україні «Детектор медіа» поговорив із Єгором Соболєвим, Віталієм Шабуніним, Тетяною Поповою, Романом Головенко, Денисом Бігусом, Дариною Шевченко та Борисом Давиденко. Ми поставили їм такі запитання:

  1. Чому, на вашу думку, за такої кількості антикорупційних розслідувань в Україні ситуація з корупцією змінюється повільно? Чим пояснити недостатній вплив на політикум та суспільство?
  2. Чому, на вашу думку, суспільство все менше довіряє не лише владі й політикам, але й ЗМІ, журналістам?
  3. Чи відіграє роль те, що поряд із незалежними розслідуваннями, які фінансуються переважно грантовим коштом, в Україні багато розслідувальних програм на комерційних каналах, які часто захищають інтереси своїх власників, займаючись чорним піаром?
  4. Що слід змінити в редакційний політиці ЗМІ, в підходах журналістів-розслідувачів, можливо, в законодавчому полі, щоб антикорупційні розслідування впливали на рішення влади і дії правоохоронних органів?
  5. Що мають змінити самі ЗМІ, щоби стати каталізаторами суспільної активності в боротьбі з корупцією в Україні?

Єгор Соболєв, голова комітету ВР з питань запобігання та протії корупції:

1. Причина, яка лежить на поверхні, — в нас немає суду. Більшість розслідувань блокуються або саботуються замовними суддями. Насамперед ідеться про розслідування, які ведуть Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП).

Якщо говорити про глибинні причини, суспільство тільки почало усвідомлювати, що корупція — це найстрашніша хвороба самого суспільства. Ні Порошенка, ні Верховної Ради, ні суддів, а самого суспільства. Українці досі вважають, що «якщо треба, то можна», «звісно, президент не має брати хабарів, але інколи я для полегшення життя можу їх давати». Занадто багато людей думають, що це не їхня війна.

2. Після великих надій, які люди мали після чергової революції, всі стикаються з суворою реальністю, що революція — це не коли президент утік і на вулицях зіткнення, а коли правила змінилися — те, як формується управління державою, як працюють демократичні інститути суспільства на кшталт свободи слова, свободи медіа тощо. Усе це і до революції, і після (як Помаранчевої, так і Революції гідності) було і залишається в руках олігархів, які, в свою чергу, перебувають під великим контролем Росії, і ця ситуація не змінилася. Янукович утік, олігархи домовилися про вибір іншого президента, а телеканали — і далі в їхніх цупких руках, правила виборів і люди, які рахують голоси, — теж їхні. Тому довіра, побудована на надіях, зникає.

3. Україна перебуває між вдома цивілізаціями — східною і західною. Один із наслідків цього — в нас дуже багато імітацій, коли форма одна, а зміст — протилежний. Це наша історична проблема. Начебто маємо вибори, але вибираємо насамперед представників олігархів; начебто маємо свободу медіа, але часто вона під ретельним контролем чи президентської адміністрації чи власника-олігарха. Останнім часом ми отримали новий вид імітації, дуже небезпечний — імітація громадських організацій, зокрема антикорупційних. Така наша доля — суспільство, що розташоване між сходом і заходом. Нам треба навчитися, щоб наші цінності, слова і дії збігалися.

4. Журналістські розслідування вже впливають, і впливають дуже сильно. Я думаю, що журналісти, які добре роблять свою роботу, мають спати спокійно і розуміти, що вони зробили все, що від них залежить. Але тільки розслідувальної журналістики недостатньо, потрібно навчитися вибирати доброчесного президента, доброчесний парламент, потрібно навчитися їх контролювати, потрібно, щоб вони призначили доброчесні суди, і в судах виникла традиція справжньої незалежності. Для того, щоб ми не тільки ідентифікували свої хвороби, але й лікували їх, нам треба пройти величезний шлях від нинішнього стану людини, яка відчуває, що хвора, але не лікується, думає «хай приїде той лікар з Америки (раніше — родич із Росії), якось воно поможе, якось воно буде». Треба усвідомити безвихідь і викинути з нашого життя. Бо не буде «якось», «якось» завжди буде обертатися хворобами, їхнім загостреним переходом в хронічну форму. Треба навчитися лікуватися і вести здоровий спосіб життя, у великому значенні цього слова.

5. Безумовно, треба почати з себе. Не може корумпований політик боротися з корупцією, так само корумповане медіа не може боротися з корупцією. Тепер, опинившись у парламенті, я бачу, наскільки великою є залежність журналістів і наскільки багато хвороб глибоко вкоренилися в самій журналістиці. Коли я був журналістом, переважно спілкувався зі своїми знаменитими колегами, які в цілому добре роблять свою роботу, але коли ти дивишся не на 5–10 друзів-журналістів, які по-справжньому присвятили себе професії і глибоко шанують її цінності, а на загальний рівень роботи новинних служб телеканалів, інтернет-медіа (навіть найкращих), то розумієш: те, що є в парламенті, в судах, є і в багатьох редакціях — корумпованість, залежність, страшна позиція «а що я можу зробити, я лише маленька людина». Все це в результаті дуже підриває рівень професійності, а без неї немає довіри і статусу локомотива, про який ви кажете.

«Хочеш змін — стань ними», — це висловлювання Махатми Ганді, і воно в будь-якому столітті є хорошим дороговказом у більшості справ.

Віталій Шабунін, голова правління Центру протидії корупції:

1. Монополію на кримінальне переслідування та покарання має держава, точніше її правоохоронна та судова системи. До тотальної реформи судової системи (швидше семи років не вийде) або створення антикорупційного суду ми не побачимо вироків та конфіскації в топ-корупційних справах. Зокрема й у справах, у яких НАБУ надає залізобетонні докази. Окремою проблемою залишається переважно негативний вплив антикорупційної прокуратури на слідство.

2. Відсутність медійного ринку не може не впливати на якість та неупередженість медіаконтенту, особливо новинного. Що, в свою чергу, очевидно негативно відбивається на рівні довіри до медіа з боку суспільства. Проте я би розділяв поняття довіри до журналістів і довіри до медіа.

3. Безперечно, це відіграє ту негативну роль, про яку йшлося в попередній відповіді.

4. У законодавчому полі змін точно не потрібно, всі необхідні норми вже існують. Питання виключно в їх імплементації. Ключовою проблемою є небажання судової і прокурорської систем створювати прецеденти покарання топ-корупціонерів. Особливо за результатами кримінальних проваджень, розпочатих на основі журналістських розслідувань. Такі прецеденти є смертельно небезпечними для всієї корупційної системи.

5. ЗМІ грають в умовах існуючого «ринку», тому є повністю залежними від волі власника. Окремі редакції журналістів-розслідувачів, які віддано слідують стандартам, просто не можуть розмістити свій контент на перших каналах. Змінити це може Суспільний мовник, якщо (раптом) він залучить значну частину аудиторії. Що мені видається малоймовірним сценарієм.

Тетяна Попова, голова ГО «Інформаційна безпека», екс-заступниця міністра інформаційної політики України:

1. Перш за все потрібно розуміти, що наша корупційна система походить із Радянського Союзу. Якщо в країнах Балтії і колишнього Варшавського блоку Східної і Центральної Європи вся еліта була змінена 25–30 років тому, то в Україні колишня радянська еліта зі своїми корупційними схемами і системою перейшла в незалежну Україну 25 років тому. І ця система, що вижила, тепер хоче залишитися без змін і утриматися на своєму місці. Існує навіть поняття «спротив системи» — це спротив, на який наражаються люди, що прийшли реформувати країну і старі її ланки. На жаль, саме тому в країнах Балтії через корупцію чиновники одразу залишають своє місце, а в Україні навіть гучне антикорупційне розслідування, яке викликає скандал, ще не означає, що чиновник звільниться і залишить свою посаду. У нас корупціонери ще досі не бояться бути засудженими. Антикорупційний суд, на жаль, ще досі не запрацював.

2. Якщо довіра до журналістів знизилася з 40 % до 32 % за останній рік, то, на жаль, довіра до Верховної Ради зараз становить менш ніж 2 %. Вона навіть нижча, ніж до російських ЗМІ. Довіра до уряду приблизно становить близько 5 %. Це свідчить про те, що журналісти мають у 6,5 % більше довіру, ніж до уряду України, і майже в 20 разів більшу, ніж до Верховної Ради України.

3. Я не думаю, що зниження довіри до журналістів від 40 до 32 % викликане саме кампаніями чорного піару на різних каналах олігархів. Воно викликане цілеспрямованою кампанією з дискредитації журналістів та антикорупціонерів, яка розпочалася минулого року після публікації відомих матеріалів про офшори, а пізніше продовжилася в кампанії з публікації персональних даних журналістів. Це трохи знизило довіру до журналістів , але не суттєво. Уряд і Верховна Рада втратили значно більше.

4. Я не думаю, що потрібно щось змінювати в редакційних політиках. Треба робити зміни у владі, треба створювати Антикорупційний суд, який буде засуджувати корупціонерів. Тому що нині багато справ, які ведуть НАБУ та Антикорупційна прокуратура, просто зупиняється в наших старих нереформованих судах. Проблема ця не має жодного відношення до редакційної політики ЗМІ. Це проблема центральної влади і Верховної Ради України.

5. Медіа мають продовжувати писати і порушувати питання корупції. Ми бачили за результатами останніх досліджень, що майже 85 % населення України вважає найнеобхіднішою одну реформу: антикорупційну! Це те, що об’єднує населення і на окупованих територіях, і по всій території України. Всі хочуть антикорупцію. Позитивно на запитання «Чи толеруєте ви корупцію?» відповіли лише 2 %. Це свідчить про те, що озвучення питання про проблему корупції — вже маленький крок до її вирішення. Якби влада створила незалежний Антикорупційний суд, то це істотно знизило відсоток корупції в Україні.

Роман Головенко, медіаюрист Інститут масової інформації (ІМІ):

1. Ситуація мало змінюється, бо в нашому (і не тільки) суспільстві корупція в багатьох випадках уважається нормою, хоча ми не готові цілком відкрито це визнати, звинувачуючи політиків і чиновників, але водночас завжди є не лише ті, хто бере хабарі, але й ті, хто їх дає.

2. Можливо, тому що деякі журналісти (або колишні журналісти) демонструють дуже вже розкішний спосіб життя. А багато ЗМІ самі вдаються до корупції, поширюючи приховану рекламу (джинсу).

3. Чесно кажучи, розслідувань тепер доволі багато, а випадків притягнення до відповідальності за корупцію за їхніми результатами — не особливо. Можливо, людям просто нецікаво читати ці всі матеріали: мовляв, «знову десь щось вкрали, але ж що дивного, якщо в нас усі крадуть». Незалежно від того, чи це справді розслідування корупції, чи чорний піар проти когось — для мене воно вже виглядає як просто фон: щось нібито вкрали, журналісти це знайшли і показали, а далі нічого, тобто немає сенсу заглиблюватися в тему, бо ці всі історії приблизно з однаковим сумним фіналом.

4. Передусім варто посилити якість кадрів; як у правоохоронних органах, так і у ЗМІ.

5. Проблема корупції у владі перебуває поза площиною ЗМІ, тому це не їхня вина. Єдине що — я би більшу увагу звертав на низовий рівень: там корупція дрібніша, але і боротися з нею легше (щось на кшталт теорії розбитих вікон).

Денис Бігус, автор і ведучий проекту «Наші гроші»:

1. Відсутністю поняття «репутація»; що для політикуму, що для суспільства. Має бути або умовний інститут репутації, або ефективна судова та правоохоронна системи. Умовно кажучи — або совістю, або примусом. За відсутності обох цих важелів розслідування інформують, але цього недостатньо. Взагалі, прозорість без невідворотнього покарання лише збільшує рівень суму в організмі. Це не означає, що вона не потрібна. Потрібна, ще й як. Але поки що вітер дме на вітрила, щогла яких міцно вкопана у берег. Для більшої ефективності треба переставити щоглу на корабель. Або дмухати так, щоб рухати весь берег.

Плюс розслідування, як правило, концентруються на «точкових» проблемах. І, до речі, інколи їх змінюють. Але ви ж питаєте про зміну системи, а це абсолютно інше.

2-3. Частково тому, що більшість глядачів вимагає від програм розслідувань не стільки інформування, скільки вирішення своїх проблем або втілення своїх уявлень про прекрасне. Коротше, не щоб «про негідника розповіли», а щоб «негідника посадили». На жаль, перешкоджає Кримінальний кодекс. Через нереалізовані бажання глядач дещо фруструє й відчуває зневіру. Частково тому, що інформаційний потік перенасичений і втомлює. Парадокс, до речі, у тому, що попри все це якісь ґрунтовні матеріали, де глядачу потрібно самому «зрозуміти і розібратись», все одно не заходять. Тобто, з одного боку, є запит на прості рішення й висновки формату «Вова — упир» (що саме по собі погано), і одночасно втома від таких висновків, бо «а вони всі упирі» (що не лише погано, а й іронічно).

Ну й окрім того наша журналістика в цілому, поза жанрами та категоріями, теж дає неймовірну кількість приводів та підстав їй не довіряти. Причому я тут можу легко узагальнити, попри велику кількість редакцій зі стандартами та екологічним підходом до справи. Тому що глядач / читач узагальнює. І не особливо когось виділяє. Для нього переважно є один загальний масив «журналісти», і в середньому вони всі брешуть і взагалі «продажне лайно». Це ми всередині цеху можемо знати про якісь категорії, сфери, стандарти, особливості тощо. Ззовні для більшості аудиторії цех дуже гомогенізований. Принаймні, мені так здається.

Щодо редакцій саме розслідувань, то проблема з редакціями комерційних каналів частіше в непрофесійності, аніж у захисті інтересів власників. Навіть не так — з назви деяких програм хочеться видерти слово «розслідування» разом із печінкою головного редактора. Просто щоб вони не створювали у глядача ілюзії, що розслідування — це те, що вони продукують. Тут питання не в захисті прав їхнього власника, а в захисті жанру.

4. Саме питання знову ж таки покладає відповідальність за рішення влади на журналістів. Дивіться: журналісти продукують інформацію; ця інформація повинна опрацьовуватися певними механізмами. Державним — виконавча влада, слідчі органи, суд. Суспільним — масові акції, юридична підтримка. У нас проблема не у відсутності якихось законодавчих лакун «як передати інформацію до прокуратури». В нас проблема тупо у відсутності механізмів — куди її передавати. Із того арсеналу, який я легально можу використовувати, — громадська юридична підтримка розслідувань. Тобто не лише спродукувати інформацію, а потім контролювати її проходження ланками держпроцессу. Окей, я йду цим шляхом. У нашій організації тепер є юристи, які підтримують і наші розслідування, і розслідування інших редакцій. Це підвищує ефективність (і значно підвищує, вже зараз зрозуміло), але це не панацея. Бо якщо прокуратура чогось не хоче бачити, то вона й не бачить.

5. Зустрічне питання: що таке «публічна активність у боротьбі з корупцією» у вашому розумінні?

Дарина Шевченко, журналістка, екс-керівниція департаменту розслідувань каналу ZIK:

1. Тут є кілька причин. По-перше, держава зі свого боку веде дуже продуману інформаційну політику протидії і практично будь-яке серйозне розслідування, яке має всі шанси бути гучним і вплинути на суспільство й політикум, топиться в інформаційному шумі, переводиться в альтернативну площину, починають обговорюватися зовсім інші речі замість тих, які було виявлено в розслідуванні. Це робиться за рахунок лідерів думок, часто й самих журналістів. Це стосується навіть невеликих програм-розслідувань: щойно вони натрапляють на якусь важливу інформацію, запускається державна інформаційна протидія, яка просто банально топить це розслідування.

Усім дуже важко боротися з цим, бо, на жаль, український медіасектор не є гуртованим, якби він був об’єднаним, могли би зробити якийсь спільний механізм, щоб якось протистояти цьому, бо в таких умовах протистояти дуже важко — ресурси державної інформаційної машини набагато більші, ніж конкретного розслідувального проекту, яким би класним він не був.

По-друге, більша частина українського суспільства — люди з малих міст і сіл, які звикли покладатися переважно на одне джерело інформації. І найчастіше це не програми «Схеми» чи «Слідство», що працюють незалежно за рахунок грантів або краудфандингу; це великі комерційні телеканали, що відпрацьовують гроші своїх власників і мають досить конкретний напрямок. Ми в Києві це знаємо, але люди в селах і маленьких містах цього не розуміють, сприймають все за чисту монету. Крім того, в людей є купа своїх побутових проблем, і вони мають вирішити спочатку їх, а потім думати про факти, перевірки, аналіз інформації тощо. Набагато простіше — зрозуміти, що цей хороший, а цей поганий, ніж розібратися, як працюють корупційні схеми. Набагато простіше, коли ви вмикаєте телевізор і вам усе «пояснюють».

2. Частково й тому, що влада дуже серйозно веде інформаційну кампанію проти журналістів, і на кожне журналістське розслідування є інспірований владою або іншими силами скандал, що цей журналіст поганий, що це була маніпуляція, він продажний, зраджує свою дружину тощо. Люди, в основному, не розуміються на медіа, не розуміють, що значить «продажний», у них просто кидають ці слова, і їм легше повірити, ніж розбиратися в усіх складних схемах. Усе більше і більше журналістів дискредитуються, продовжують працювати, але їм стає все важче і важче. Крім того, є думка, що всім журналістам зливають інформацію, але ніхто не думає про те, яка титанічна робота насправді ведеться. Людям простіше сприймати звинувачення, і вони їх сприймають. Вони і владі не вірять (бо в нас існує такий спеціальний споконвічний патерн), але водночас влада досягає своє мети, коли каже не вірити журналістам. Тому маємо ситуацію, коли суспільство не вірить нікому, практично саме себе позбавляє можливості отримувати інформацію. Якщо ти не віриш нікому, то просто абстрагуєшся від суспільно-політичного життя і нічого не робиш. А таке апатичне суспільство — це ідеальний ґрунт для будь-якого авторитарного режиму.

3. Незалежна журналістика за західними стандартами, яка не передбачає маніпуляції, власних висновків, підтасовування фактів — для достатньо підготованого глядача. Голі факти — не такі прості, їх потрібно аналізувати. Інша журналістика, маніпулятивана, що відстоює конкретні інтереси і просуває певний меседж, — це інша історія. Такі журналісти запаковують факти, як їм треба, а для більшості пересічних громадян запакований факт є привабливішим. Тому, звісно, це відіграє велику роль. Якщо є складна дорога і проста, то комерційні канали ведуть глядача простою дорогою.

4. Не буду спекулювати про законодавче поле, бо я не юрист. Українська медіаспільнота дуже роз’єднання, журналісти не бачать спільної мети в своїй роботі, мені шкода, що так є. Але мені здається, що якби основні журналістські команди об’єдналися і виробили якусь політику протидії цій інформаційній війні влади проти них, це дало би такий собі фундамент впливу їхніх розслідувань. Якщо їх нічого не буде роз’єднувати, якщо вони будуть консолідовано підтримувати одну думку, це допоможе.

Я вважаю також, що журналістам необхідно працювати над новими форматами сторітелінгу, думати про те, як розказати історію, подати факти таким чином, щоб їх можна було дивитися як серіал, а не щось складне, що хочеться вимкнути. Мені важко сказати, що це можуть бути за формати, кожен має обирати й експериментувати, щоб до цього прийти.

Наразі багато команд розслідувачів серйозно займаються SMM і піаром, працюють над тим, як продати свою роботу глядачеві, переконати його, що це цікаво, розбити продукт на менші привабливіші частини, бо хтось із задоволенням прочитає інфографіку, хтось подивиться тизер, хтось прочитає текст, хтось увімкне загальнонаціональний канал. Мені здається, це дуже позитивний рух. І багато хто вже рухається в цьому напрямку.

5. ЗМІ завжди є каталізатором, незважаючи на те, що їм не довіряють або тиснуть. Так завжди було і буде. Я вважаю, що єдина справжня мета ЗМІ — інформування. Журналісти не мають скочуватися в громадську діяльність, просувати свої розслідування, мітингувати. Але, з іншого боку, якби громадські активісти, що займаються антикорупційною діяльністю в тому числі, активніше підхоплювали роботу розслідувачів і займалися нею далі, було би дуже розумно. Вони вже необмежені ні в яких засобах — можуть брати будь-які розслідування й нести їх до суду.

Борис Давиденко, головний редактор VoxUkraine:

1. Я бачу помилку в самому питанні: це ситуація, коли важлива не кількість, а якість цих розслідувань. Я не маю статистики чи відчуття, що кількість якісних розслідувань збільшується. А щодо загальної кількості можна провести метафору: в Україні ж є гарні порядні і професійні судді, але судова системи не має довіри, бо існує багато і ангажованих непрофесійних суддів. Так, в Україні нині є велика кількість професійних розслідувачів, які роблять справді корисну справу, але ми знаємо, що є і зворотній бік — непрофесійні чи (що гірше) замовні розслідування, чи матеріали з заголовком «розслідування», що і близько не є розслідуванням. Це сильно заважає й нівелює роботу справжніх журналістів-розслідувачів. І це справді проблема, бо ці псевдорозслідувачі часто мають зовсім не шляхетну мету або діють в інтересах власників медіа чи інших власників.

2. Українське суспільство зазнало краху ілюзій, що супроводжується втратою довіри до всіх інститутів влади, в тому числі до ЗМІ як до четвертої влади.

Крім цього, робота значної частини українських медіа, для прикладу, новинних служб на телебаченні, не додає приводів для довіри. Ми розуміємо, що якість новинного контенту на великих телеканалах, які належать великим бізнес-групам, далека від ідеалу і професійних стандартів.

3. Не можна говорити, що тільки ті розслідування, що створюються за рахунок грантів, є якісними. І на комерційних каналах можна знайти гарні приклади журналістської роботи. Грантові кошти не можуть бути ознакою якості. Якщо в Україні і склалися обставини, що незалежні розслідування, які фінансуються за рахунок грантів, є якіснішими, я думаю, це тимчасове явище.

4. Я не можу сказати, що треба змінювати в законодавчому полі, бо не є експертом. Можливо, тим журналістам, які справді роблять якісний продукт, треба кооперуватися, один із одним або з іншими організаціями, й намагатися доводити розслідування до реального результату. Якщо держава не виконує своєї функції, не реагує на ті сигнали, які подають журналісти-розслідувачі, то, можливо, громадським організаціям і самим журналістам треба подумати, як виконувати цю функцію держави і змушувати більше реагувати на результати: писати заяви в Прокуратуру, в НАБУ, подавати позови тощо. Якщо в Україні немає цього зв’язку між державою і ЗМІ, треба його створювати.

5. Я не прихильник такого трохи месіанського ставлення до ролі ЗМІ. Журналісти мають чесно й якісно виконувати свою роботу. Якщо багато журналістів працюють якісно й послідовно протягом довгого часу, це призводить до активізації суспільства, активізації дій правоохоронних органів. Жодне якісне розслідування так просто й безслідно не проходить. Можливо, вони мають не такий прямий та швидкий вплив, як хотілось би, але, без сумніву, мають. Наскільки наслідки цих розслідувань можуть бути відтерміновані в часі — інше питання.

Фото: Олексій Темченко, Роман Закревський, Максим Поліщук, afew.org, zp.ua, presszvanie.ua, Facebook, Independent.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3220
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop