«Маріуполіс»: Маріуполь, у якому триває життя

«Маріуполіс»: Маріуполь, у якому триває життя

12 Квітня 2016
4197
12 Квітня 2016
12:00

«Маріуполіс»: Маріуполь, у якому триває життя

4197
Фільм-закриття кінофестивалю Docudays UA насправді є фільмом-відкриттям України як кінодержави. Стрічку створено у співпраці України, Литви, Німеччини та Франції
«Маріуполіс»: Маріуполь, у якому триває життя
«Маріуполіс»: Маріуполь, у якому триває життя

Якщо дуже любити Docudays UA, цей фестиваль відкриє для вас не лише інструментарій новітньої правозахисної діяльності чи першокласні документальні фільми. Вдивляючись у припливи цього океану брейн-штормів, ви неодмінно знайдете фільм, який захочеться завжди носити з собою. Таким для автора стала стрічка «Маріуполіс» литовського кінорежисера Мантаса Кведарявічюса. Його операторську роботу розділили українські колеги Вадим Ільков і В'ячеслав Цвєтков.

«Маріуполіс» – експериментальне прочитання міста на березі моря. З одного боку, це відсторонений погляд і естетичне замилування крупним планом у стилі Паоло Соррентіно. З іншого – це напівреальна й напівметафорична оповідь «про поетів і шевців», де поеткою в епізоді з ремонтом взуття виступає арт-діячка з Одеси Уте Кільтер.

Творча група цього фільму не обійшла увагою ані війни, ані похмурих настроїв, ані типової для цих місць античної статуї, ані весілля в Маріуполі. Місто зображено цілком реалістично. Та водночас перед нами не Маріуполь, а перфоманс «Маріуполіс», кожен рух якого вкладається в ритмічний візуальний твір про будні – для місцевих мешканців – і сюрреалізм – для прибульців. У фіналі стрічки кадри підготовки містян до святкування Дня перемоги набувають метафоричного сенсу. Та якою буде остаточна версія цього фільму, ще невідомо, розповіли оператори. Про це і про внесок української команди у створення фільму авторка поспілкувалася з операторами стрічки Вадимом Ільковим і В'ячеславом Цвєтковим, а також із продюсеркою Анною Паленчук.

Оператор Вадим Ільков: «Таке враження, що простір у Маріуполі ти наповнив собою»

Вадиме, як фільм сприймали на «Берлінале»?

– Був дуже великий інтерес, і це приємно й важливо. Адже глядачі відзначали не лише те, що тема пов’язана з Україною, а й культурну та естетичну цінність фільму.

Журналісти німецьких видань побачили в фільмі алюзії на події у Вільнюсі 1991 року, коли всупереч офіційній позиції Литви туди вторглися радянські війська. Чи є такий підтекст?

– Та ні. Немає в «Маріуполісі» ані підтекстів, ні алюзій. Мантас раптово прийняв рішення знімати фільм і зібрав творчу групу. Він не планував сюжетів, героїв чи локацій. Це все робилося поступово, покроково. Ми роздивлялися це місто під час зйомок. Були масиви відео, які спочатку здавалися виразними, а потім відпадали. Це був постійний пошук, і він іще триває – на монтажному столі. Яка саме версія фільму буде остаточною, вирішувати Мантасу.

Крім того, європейські кінокритики побачили в «Маріуполісі» риси поетичного кіно. Чи згодні ви з цим?

– Це питання інтерпретації. Чув і протилежні відгуки – що фільм є холодною документалістикою.

Певна міфологізація в сенсі узагальнення робилася свідомо. Від Мантаса було дуже чітке завдання знімати, уникаючи однозначного трактування тієї чи іншої події. Кожен із трьох операторів підхоплював той чи інший рівень особистої присутності в навколишньому. В «Маріуполісі» можна відшукати й поезію – це вже залежить від того, хто що бачить.

Вадим Ільков походить із Донецька. Оператор-постановник документальних та анімаційних стрічок. Минулого року дебютував на Docudays UA як режисер  ̶  із фільмом «Вальс Алчевськ»

Чи легко виконати завдання Мантаса Кведарявічюса?

– Цікаво, він авантюрна людина. Завдання ставив чітко і зрозуміло, але під час зйомок кожен працював окремо. А перед цим ми разом об’їздили всі локації та об’єкти.

Для мене ці пошуки були дуже цікавими: знімаючи довгими кадрами, входиш у медитативний стан. Таке враження, що простір довкола ти наповнив собою, а рухи камери теж стали його частиною.

Визначеною була естетика зйомок. Ми фокусувалися не на поточних подіях, а на відсторонених предметах чи явищах. Наприклад, не розглядали людей як центр композицій, що притаманно документальному кіно. Ми не політизували цю ситуацію, а узагальнювали її до філософського й загальнолюдського значення, відсторонюючись від суто наших політичних та економічних проблем. Нам ішлося не про Путіна чи Януковича, а про загальнолюдські питання. Наш фільм – про поетів і чоботарів, які опинилися в зоні військових дій і намагаються продовжувати жити в таких обставинах. У наше життя приходить війна, а далі вже слідують знаки питання…

Чим Маріуполь зацікавив кінорежисера?

– Маріуполь – дуже сюрреалістичне місто…

Як на ньому позначилася війна?

– Був такий випадок, коли травневий грім на світанку місцеві мешканці сприйняли як початок обстрілу. За мить вони повиходили з будинків із дітьми, аби бігти в укриття.

Під час дискусії щодо фільму на Docudays UA глядачі, які прямолінійно сприйняли картину, вказували на те, що в кадр потрапили не найтиповіші для Маріуполя місця. Це справді так?

– У кожного свій Маріуполь. Але ми шукали радше виразні локації. Наприклад, знімати в центрі нам було не дуже цікаво, хоча там є фактурні будівлі. А старий Маріуполь, наприклад, просто не ліг у цей монтаж. Та й у 90% кадрів увага була на персоналії, на людські долі, на окремі речі.

Наскільки в Маріуполі відчувається слід Греції?

– Греки, які опинилися в місті, є переселенцями з Криму за наказом Катерини II. Вони залишили в Маріуполі грецькі будинки початку XVIII століття. В такому зупинилася й наша знімальна група.

В радянські часи місто змінювалося, а тема кримських греків у архітектурі не підкреслювалася. Навіть не піднімалася, хоча присутність греків і в місті, і в довколишніх селах є помітною. В моєму дитинстві – а сам я з Донецька – люди з грецькіх сіл з-поміж старших селян російську розуміли, але між собою говорили грецькою. А молодше покоління вивчає нову грецьку – здебільшого, щоби переселитися до Греції. Для них за підтримки цієї країни в Маріуполі діяли безкоштовні курси грецької.

У Маріуполі чимало людей мають грецькі прізвища. А старовинність в архітектурі збереглася, лише міська влада ніколи не робила на цьому особливого акценту. Так, у місті чимало грецьких будинків. Але тема номер один для Маріуполя – важка промисловість.

У цьому фільмі, порівняно з «Барзахом» Мантаса Кведарявічюса, багато тиші. Як таке звукове оформлення фільму прочиталося вами?

– Я віддаю перевагу автентичному звуку. Адже будь-яка музика несе навантаження, і використовувати її у фільмі слід дуже обережно – як маніпулятивний прийом.

Звукове оформлення «Маріуполіса» мені подобається. Але ту пісню про ягоду солодкуй гірку на титрах я би не давав (сміється. – ДМ). До речі, частина композицій – наприклад, пісня «Дякую тобі» Вакарчука – звучала під час весілля, яке ми знімали.

Над яким фільмом ви зараз працюєте?

– Поки що веду пошуки теми й героїв.

Оператор В'ячеслав Цвєтков: «Новини чи репортажі з Маріуполя особистісних переживань у мене не викликали»

– В'ячеславе, чому Маріуполь зацікавив Мантаса Кведарявічюса? І чи час зараз знімати в цьому місті мистецький фільм?

– Мантаса цікавлять речі, яких немає в повсякденному житті. Ми побачили місто, де є заводи, повсякденні турботи, війна. Сюди приходить весна. Все разом справляє неймовірне враження…

Є такий стереотип – що це місто під загрозою, що триває війна, що тут гинуть люди і що це треба знімати. Але тут є й життя, на якому мало хто загострює увагу. А воно триває, хоча тепер і по-іншому.

Авторський погляд Мантаса відчувається і в «Маріуполісі», і в фільмі «Барзах». В обох стрічках відбувається дія, яку можна порівняти зі сновидіннями.

Перед зйомками фільму Мантас Кведарявічюс уже бачив стиль картини. На початку роботи його було змінено, та все ж це доволі цікавий етап роботи над фільмом. Розкажіть про нього детальніше.

– У перші дні ми знімали дуже багато, фільмуючи все, що можна було підхопити; шукали героїв. З цього потім викристалізували інший стиль, в якому продовжили знімати.

Окремі глядачі відзначили, що в них було повне враження, що вони дивляться ігровий фільм.

– На першому етапі зйомок ми виробили концепцію, за якою камера має рухатися саме таким способом, фокусуючись на крупному плані чи деталі. Камера переміщується з однієї точки до іншої. Може, через це й виникає ефект кадрованого фільму.

Ми звикли очікувати від документального кіно, що говорять люди. А тут промовляють пейзажі й інші візуальні образи…

– Кінематографічна мова – це мова зображення й руху. Тут ці прийоми розкриті так, що тексту не потрібно.

Для вас це був новий досвід такої непрямої зйомки?

– Напевне, він був поглибленим для мене. В процесі зйомок ми заглиблювалися в цю візуальність, її взаємозв’язки. Це була робота над зображенням.

Що стало для вас найбільшою особливістю?

– Можливість знімати людей зблизька, за будь-якого стану й настрою маріупольців. А що до технічних моментів – це внутрішньокадровий монтаж.

Вячеслав Цвєтков фах оператора опановував у майстерні Тараса Химича (КНУ культури і мистецтв). Співпрацює з об’єднанням «Вавилон’13». Виступив оператором стрічки Володимира Тихого «Наша Надія», де йдеться про Надію Савченко

– У якій атмосфері велися ці зйомки?

– З одного боку, це дуже напружена обстановка. Цим людям є про що розповісти, і вони мають потребу це сказати. Після того, як ти вислухав свого героя, між вами встановлюється зв'язок. По телефону так не поговориш. Мало хто цікавиться життям цих людей. Вони звикли прокидатися, іти на заводи, потім повертатися додому. І в це монотонне життя вривається війна. І попри пережите, попри страх люди тут доволі відкриті до спілкування, до зйомки. Майже не було з цим проблем. Якось я цілий день фільмував у трамваї, і лише один раз мене попросили не знімати.

Коли люди перебувають у таких обставинах, вони відкриваються.

Як вони ставилися до того, що зйомки веде українська група? Які настрої там панують?

– Там є й проукраїнськи налаштовані люди, й інші. Спільні настрої такі, що все в країні відбувається не так, як треба. Важко жити, важко і все.

Як ви обирали місця для зйомки?

– Про частину зйомок домовлялася Ірина (журналістка із Маріуполя Ірина Прудкова. – ДМ), інші ж локації знімальна група обирала самостійно.

Ви розповідали, що не вперше побували в Маріуполі. Як змінилося це місто для вас після зйомок?

– Про Маріуполь я не знав нічого, доки не почалися бойові дії. Новини чи репортажі особистісних переживань у мене не викликали – тобто ти хвилюєшся за людей, але на місто дивишся як на ряд зображень. Коли я туди приїхав, пожив у старому грецькому будинку, де ми зупинилися, я відчув це місто і його тяжкий настрій. В якийсь момент я припинив усміхатися, перебував у суто маріупольському настрої. І це та складова міста, що лишилася зі мною.

Чи розглядаєте для себе роботу в рамках мистецького документального кіно, а не лише співпрацю з «Вавилоном’13»?

– Це першорядна задача – працювати над творчими проектами. І що цікавіші вони, що незвичайніші, що неординарніші, то більше ти можеш взяти від співпраці з їхніми авторами.

Над яким проектом ви працюєте зараз?

– Над зйомками документальної стрічки «Холодний яр» Аліни Горлової. (У 2015-му режисер спільно з TABOR Production отримала Президентський грант на створення цього фільму. – ДМ).

Співпродюсер Анна Паленчук: «Усі попередні зусилля України щодо копродукції не були марними»

Анно, що означає співпрацювати з Мантасом Квадерявічюсом? І чим цей досвід відрізняється від ігрового кіно?

– Роботу над проектом я розпочала відразу після того, як Мантас приїхав для розробки історії для іншого проекту. Оскільки ми з ним одразу знайшли спільну мову, він умовив мене бути продюсером та вирушати з командою в Маріуполь для зйомок. Підготовка зайняла два тижні, що є рекордним терміном, адже дуже часто документальні фільми потребують більшого часу на підготовку. Та оскільки Мантас одразу знайшов героїв, мені залишилось лише вирішити фінансові питання, вмовити команду та розпочати зйомку.

У порівнянні з ігровими стрічками це інший процес. Під час роботи над ігровими фільмами головне – підготовчий період, а у документальних – знімальний. На жаль, ми не могли залучити державне фінансування. Адже на період виробництва фільму конкурсу Держкіно не було. Та й найголовніше для нас було зробити фільм, тож ми й не стали розраховувати на державне фінансування.

Анна Паленчук

Чи було залучено фінансування з України? І хто його надав?

– В Україні ми фінансували фільм власними ресурсами та коштами, яких, до речі, не так багато, як здається на перший погляд. На жаль, Україна є міноритарним партнером у цій копродукції. Тобто в нас найменший відсоток. Якби українським телевізійним каналам було цікаво входити у копродакшн, ми могли би бути головними копродюсерами, але в Україні ще панує думка, що документальне кіно – не найкраща інвестиція. Я сподіваюся, ця тенденція не назавжди.

Мені би хотілося робити гучні документальні та ігрові фільми з залученням багатьох країн, щоб Україна була присутня не тільки на фестивальних майданчиках, а й у кінотеатральному та телевізійному прокаті.

Моя мета – робити резонансні проекти і доводити, що українські фахівці можуть бути рівнозначними партнерами в просторі європейського та міжнародного кінобізнесу.

Для мене «Маріуполіс» – вже третій досвід співпраці з європейськими партнерами, і тільки перший фільм був зроблений за державної підтримки. Всі інші робилися власними силами.

Чи виявили зацікавленість у дистрибуції стрічки «Маріуполіс» представники інших країн в рамках «Берлінале» та інших кіноринків? Як фільм шукатиме свого глядача? Чи є шанси представити кінокартину широкій аудиторії в Україні?

– Після прем`єри на Берлінському міжнародному кінофестивалі безліч кінофестивалів уже попросили «Маріуполіс» для залучення до своїх програм.

Продажем картини займається французька компанія. І я думаю, дуже скоро можна буде говорити про результати. Зараз ми шукаємо партнерів для представлення фільму в Україні.

Із аншлагом відбулася прем`єра на фестивалі Docudays UA 2016. Ми плануємо покази в інших містах, і плануємо показати фільм на одному з найбільших телеканалів України. Сподіваюся, що на українському телебаченні буде все більше українських документальних фільмів.

Щодо ситуації з організацією вашої поїздки на кіноринок: які висновки ви зробили і що можете порадити колегам-продюсерам, які планують представляти фільми на фестивалях класу «А»?

– В продюсуванні фільмів кінофестиваль є останньою ланкою, коли залишається зібрати команду і гідно представити фільм. У нас був важкий етап постпродакшену, адже він відбувався в різних країнах. Ми готували цей фільм для «Берлінале» в дуже короткі терміни. Після того, як оголосили, що ми у програмі, я звернулася до Держкіно та до команди, яка опікувалася стендом на Берлінському кіноринку, з тим, що в нас є команда фільму: оператори, герої, яких треба привезти в Берлін. Адже міжнародній публіці цікаво почути людей, котрі були справжніми свідками історій, про які йдеться у фільмі. Звісно, якби наш фільм створювався з залученням коштів Державного агентства з питань кіно, то резонанс був би більшим.

Але розділяти фільми на державні та недержавні – це є прямий шлях у «совок». Адже участь фільму в кінофестивалі класу «А» є подією національного значення, а гідне представлення українського продукту є прерогативою багатьох, хто має до цього відношення. Через те, що в Україні вироблено не так багато фільмів, які були представлені на найпрестижніших міжнародних кінофестивалях, у нас немає чіткого алгоритму допомоги творчим групам фільмів-учасників. Але я знаю, що після мого публічного виступу на цю тему вДержкіно вже ведеться робота. І я сподіваюся, що іншим продюсерам буде простіше представити свої фільми.

Нам в останню хвилину допоміг фонд «Відродження». І дякувати Богу, семеро людей з нашої команди представили цей фільм на Берлінському міжнародному кінофестивалі.

Які сильні сторони української кіноіндустрії продемонстрував «Маріуполіс»?

– В України є великий потенціал, адже все, що відбувається із нами – це розвиток. І я впевнена, що українські кінопрофесіонали гідно інтегруються в європейський кінопростір. У фільмі «Маріуполіс» двоє українських операторів – Слава Цвєтков та Вадим Ільков, а також наш звукорежисер Андрій Нідзельский, який працював на знімальному майданчику, а потім у Вільнюсі та Берліні продовжив роботу над постпродакшеном фільму.

Шість років тому, коли я працювала над фільмом «Істальгія», було важко знаходити партнерів. На той час українських та російських продюсерів не розрізняли. Поведінка наших російських колег часто шкодила нам, адже вони працювали довше й не за європейськими правилами. Нам було необхідно постійно доводити, що ми як українські партнери працюємо інакше і можемо говорити з європейськими партнерами однією мовою.

А далі відбулася реформа, запровадили прозору систему пітчингів в Держкіно. Це стало знаком для наших європейських коллег стосовно того, що фінансування в Україні здобувається не за системою «кум та сват», а за європейською системою аплікацій та пітчингу.

Сьогодні я бачу, що всі ці зусилля не були марними, що багато колег залучені до копродукції, і ми можемо гідно інтегруватися й надати креативні кадри – чи цікаві теми, чи талановитих режисерів, чи геніальних операторів – і виступати надійними партнерами у міжнародних проектах.

Фото з Фейсбук-сторінки 435 Films Distribution, Ірини Прудкової, Юрія Грегоровича та кадри зі стрічки «Маріуполіс»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4197
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду