«У променях сонця» Віталія Манського: геометрія ідеології
Автобус, який штовхає зо три десятки містян, тимчасом як частина з них перебуває на пасажирських сидіннях. Школярка, яка на прохання розказати вірш, починає славити президента країни Кім Чен Ина. Її ровесники, які карбують крок у строю незгірш учасників військового параду. Діти, які, попри помітну звичку пхеньянців мити й прибирати, ніким не помічені, жадібно порпаються в смітнику. Громадяни, які під час репетиції всенародного свята справно шикуються в колони й відтворюють рухи синхронно, немов хореографи. Чи роботи…
Такі картинки з життя Корейської Народно-Демократичної Республіки, яку неофіційно називають Північною Кореєю, бачимо у фільмі Віталія Манського «У променях сонця». На час відкриття 13-го кінофестивалю Docudays UA ця стрічка вже встигла викликати резонанс у ЗМІ та на європейських кінофестивалях документального кіно. У Росії ж фільм забороняють до показу і, як оголосив Віталій Манський під час прес-брифінгу Docudays UA, він готовий оскаржити це у суді.
«Зін Мі сумує за вами…»
Ключовою для цього фільму є історія його створення. Північна Корея, як розповів кінорежисер під час зустрічі з глядачами, цікавила його давно — як закрита країна. Такий інтерес, до речі, притаманний будь-кому, хто мав досвід знайомства з вихідцями з Кореї. Наприклад, авторка публікації знала викладачку з київського вишу. Одного разу на заняття вона прийшла із синцями й зізналася, що побив її власний чоловік «через ідеологічні принципи».
Цілком природно, що коли Віталію Манському випала нагода зробити фільм про КНДР, він зголосився попри умову, що послуговуватиметься готовим кіносценарієм і виходитиме зі вказівок знімальної групи. «У Кореї мене представили як кінорежисера, який зняв багато фільмів, у тому числі й про Путіна. І вони вирішили: з такою людиною домовлятися можна», — каже пан Манський. Інших даних про нього в «товаришів від кінематографа» не було, оскільки в Кореї не є поширеним інтернет. А ще, вочевидь, дався взнаки мовний бар’єр і відсутність у країні культурного процесу — в останньому впевнений автор стрічки, якому за весь час перебування в країні про митців чути не доводилося. Отож продюсери КНДР радо доручили Віталію Манському зняти фільм, який би розповів про цю країну світові. Його героїнею мала виступити корейська школярка, що зростає в чудовій родині, вступає до піонерської «Дитячої спілки» і готується до великого постановочного свята на честь лідера країни. Після кастингу кінорежисер обрав Зін Мі.
Двічі російська знімальна група їздила у відрядження до Кореї. Відзнятий матеріал, як і було домовлено, надавався кураторам проекту. При цьому оператор фільму щовечора скаржився на погане самопочуття й за ці 20 хвилин перебування у вбиральні він встигав скопіювати частину відео — зокрема й відзнятого таємно. Підозри виникли в кураторів із КНДР лише перед третьою частиною копродукції, коли, вочевидь, мали вестися зйомки політиків. Сама ж Зін Мі, згідно з концепцією, мала виступити «пазлом» всенародного свята.
Виявивши, що операція з фільмом Віталія Манського близька до провалу, з КНДР спрямували до Росії ноту протесту, де в різкій формі йшлося про необхідність заборонити стрічку. Й це прохання задовольнили: представник президента РФ з культурної співпраці Михаїл Швидкой, як розповів кінорежисер, особисто звернувся до організаторів російських кінофестивалів із вимогою не демонструвати стрічки «У променях сонця».
Саме під час роботи над цією кінокартиною Віталій Манський переїхав до Латвії. Згодом до виробництва, окрім Росії й Північної Кореї, долучилися кінокомпанії Чехії, Німеччини, Латвії. Таким чином, як вважає Михаїл Швидкой, кінорежисер захистив себе від можливого позову з боку КНДР. Чи розстріляли кураторів проекту і якою є доля головної героїні фільму школярки Зін Мі, невідомо. Як розповів пан Манський, представники КНДР настирливо запрошують його зустрітися з ними у Пхеньяні й додають, що Зін Мі за ним дуже сумує. «І з цього я роблю висновки, що дівчинка жива», — припускає кінорежисер.
Метод підглядання
Сюжет стрічки не надто відрізняється від офіційної версії фільму. З тією різницею, що Манський фільмує історію про самі зйомки, фокусуючись на закадрових моментах. До прикладу, до відзнятих сцен додає коментарі та настанови кураторів. Загалом це маразматичні інструкції на кшталт того, що Зін Мі має сказати, що вона з задоволенням їсть кімчу, адже така їжа продовжує життя і запобігає раку. Чи працівниці швейної фабрики мають акцентувати, що перевиконали план, тимчасом як графік їхньої діяльності в цеху сягає позначки «30».
З фільму ми дізнаємося, що в зйомках «документальної» стрічки для КНДР постановочне все. Як вказано в титрах, Зін Мі розказала, що її тато журналіст, мама працює в їдальні, а їхня численна родина мешкає в однокімнатній квартирі біля вокзалу. За сценарієм фільму, тато мав бути інженером швейної фабрики, мама — робітницею заводу із виробництва соєвого молока. Зйомки проходять у просторій квартирі, а на їхньому столі насправді їжа з ресторану, яку доставляють куратори.
Окрім фільмування на знімальному майданчику, Манський та оператор вели приховані зйомки. Головні сцени — корейці з автобусом, діти біля смітника — було знято спеціальними об’єктивами зі щілини між портьєрами готельного номера.
Успішні маніпуляції
Тільки в Північній Кореї, мешканці якої навряд чи знали про неабиякий інтерес Віталія Манського до новітніх методів фільмування документального кіно, від режисера могли сподіватися зразкового телефільму. Натомість, узявши за основний метод партизанського фільмування, Віталій Манський намагається збагнути реалії Пхеньяна — принаймні, в масштабах знімальних локацій.
Умови зйомки від початку обумовлені в титрах стрічки: заданий сценарій, суворий контроль з боку кураторів та обмежені можливості фіксації довкілля. До того ж, як акцентує кінорежисер під час розмови з глядачами, сам Пхеньян є моделлю ВДНГ. Це мало не штучно створене місто, в якому діти цілодобово не виходять із приміщення школи, а їхні батьки, як припускає кінорежисер, мешкають у бараках при підприємствах, де працюють.
Усі ці обставини він подає з авторських, а отже суб’єктивних позицій. Окрім коментарів у титрах, у фільмі звучить лірична музика, що дисонує з похмурою дійсністю містян. Найдокументальнішим у цьому фільмі є тривалий епізод зйомок Зін Мі у шкільному класі. Така хроніка-спостереження дає найбільше підстав для висновків щодо реалій героїні фільму. Надалі ж у стрічці подано епізоди, що аргументують скептичний погляд Манського на реалії КНДР.
Замість цієї авторської позиції про Північну Корею мала би оповідати сама операторська робота, — так вважає, наприклад, кінокритик Ігор Грабович, зазначаючи, що «встановлена десь посеред Пхеньяна непорушна камера здійснила б такий самий, а можливо, й більший ефект». А відомий фотограф і засновник фотошколи Віктор Марущенко кадри зі стрічки порівнює з репортажами інформагенств: «Кліше AP і Reuters».
Водночас знімальній групі вдалося вловити тонкі моменти перетікання «народної маси» — колон, шикувань — в індивідуальні портрети. Частина з таких відокремлених персонажів не позбавлені емоцій: розгублена робітниця фабрики після зйомок чергового «дубля», гримаси однокласниці Зін Мі під час уроку; школярка, яка бореться зі сном під час зустрічі із ветераном. Втім, за цими короткими зовнішніми проявами більше нічого й немає. Як не відображено у фільмі й розуміння Віталієм Манським ані суті, ані традицій цієї країни. Вочевидь, такі можливості, як, наприклад, спілкування з вихідцями з КНДР, до уваги не бралися.
Сам кінорежисер вважає, що його фільм не тільки про Північну Корею. Втім, і внесок Віталія Манського у справу розвінчання КНДР наступним поколінням ще доведеться оцінити. І таких аскетичних зйомок виявилося достатньо для резонансу, який стрічка «У променях сонця» викликала на європейських документальних кінофестивалях. Кінорежисер, фільмографія якого налічує три десятки робіт, може собі дозволити й суб’єктивізм, і хуліганство.
Тепер, після перформансу Манського, можливо, технології дійдуть до зйомок у глибині Північної Кореї. Що там діється насправді, не може не цікавити кінодокументалістів країн пострадянського простору. Адже, як слідує і з «У променях сонця», сучасні методи ідеології значно досконаліші за ті, які були в СРСР. А найголовніше, у Північній Кореї лишилася Зін Мі.
