Герой України – це звучить гордо. Поки не дізнаєшся, що це звання носять, наприклад, Володимир Литвин і Валентин Ландік. А також Олексій Вадатурський, керівник фірми «Нібулон» і один із найбільших замовників джинси – прихованої реклами, замаскованої під новини, – на українському телебаченні.

Вручена днями вітчизняна галузева телепремія «Телетріумф» викликає такі самі відчуття. Серед людей, яким присуджено звання найкращих, є ті, за кого хочеться щиро радіти, хто справді заслужив визнання. Але присутність поруч із ними індивідів, чиї досягнення лежать у площині виконання політичних замовлень та вилизування рук, що годують, ставить цю радість під великий сумнів. Назва премії починає звучати вже не так гордо.

«Заслужили», – подумалось, коли було нагороджено програму «Свобода слова» на ICTV, яка справді у відчутно кращий бік відрізняється від відверто найманських «Великої політики з Євгенієм Кисельовим» на «Інтері» та «Шустер live» на Першому національному. Одначе цей момент справедливості скоригував телеканал «Україна», який транслював церемонію вручення премії – вирізав із телеверсії коротку промову ведучого «Свободи слова» Андрія Куликова:

«Тут на сцені є люди, пофарбовані в синє, червоне і зелене. Кудись зник помаранчевий колір, немає малинового. Для нас усіх це має бути пересторогою, ми не повинні допускати, щоб у нас зникали кольори. Ми не повинні допустити, щоби з нашого телебачення зникали мови, ми не повинні допустити, щоби з нашої спільноти зникали колеги. У нашій програмі працюють люди різних кольорів, я маю на увазі, люди різних політичних переконань, і може тому вона виходить такою, як вона є».

Пояснивши згодом, що ці кілька речень не вписались у темпоритм трансляції. Справді, «Україні», чиє соціальне шоу «Говорить Україна» говорило чомусь російською мовою, справедливі слова про те, що мови зникають із телебачення, припасти до серця не могли.

Білорус Сергій Дорофеєв, що через несвободу ЗМІ на Батьківщині переїхав до Києва й робить якісні «Портрети» на 5 каналі, мав би відчути присмак лукашенківщині в тому, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, в якій переважають ставленики власника найбільшої в країні групи «Інтер», і журі, в якому також чимало наближених до цієї групи, відвалюють двадцять дві з сорока дев'яти нагород номінантам від цієї самої групи. Чи велика радість – бути найкращим інтерв'юером для тих самих людей, для яких найкращими новинами є «Подробности» телеканалу «Інтер»? (Більшість читачів, напевно, телевізор не дивиться, тому нагадаю, що «Подробности» – це новини про те, що Азаров зустрівся з Януковичем, а Янукович з Азаровим).

Люди, які бачили бридкий мультсеріал від «Кварталу 95», у якому Сильна Рука Януковича роздає всім стусани, милий Азаров симпатично калічить мову, а Мустафу Найєма зображено у принизливому образі песика, повинні були б замислитись, дивлячись, як студія Зеленського забирає нагороди в дев'яти номінаціях. Бути серед лайна і не змішуватись із ним – якість корисна, але в більшості випадків ілюзорна.

Коли однаковими статуетками нагороджують людей, які справді працюють за професійними стандартами, викладаються на повну й говорять правду, і тих, хто ще кілька тижнів тому з солодкавою усмішкою розповідав країні про грандіозні рейтинги Наталії Королевської або всесвітню важливість кандидата-мажоритарника Якова Безбаха, постає питання критеріїв оцінки. Якщо брехати на замовлення – за гроші чи з рабської відданості інвестору, – є нормою для сучасної української системи медійних і суспільних координат, тоді справа честі, совісті і професійності – бути поза цією системою.

Звісно, «своє робить», не зважаючи на інших і відповідаючи лише за якість власної ділянки роботи, хоч би які неподобства відбувались навколо, – теж варіант. Та в кінцевому підсумку, залишившись у полоні ілюзії, що ми «робимо телебачення», можна опинитись у коробці від холодильника, ведучи мовлення для псів, голубів і алкоголіків у міському парку.

Отар Довженко, «Блоги. Українська правда»

Фото - «Блоги. Українська правда»