Чути нарікання про відсутність преси, радіо, телебачення українською мовою, що не дозволяє україномовним мешканцям певних регіонів задовольняти свої інформаційні й духовні потреби, доводиться часто. Пояснюють таку ситуацію по-різному - від неплатоспроможності україномовної аудиторії до відсутності великої різниці між мовами, що дозволяє тим, хто говорить українською, споживати російськомовний продукт. Але є на карті України регіон, де все навпаки. «Детектор медіа» дослідила вакуум, що існує на місці російськомовних медіа у місті з понад стотисячною потенційною аудиторією.
Від часів убивства композитора Ігоря Білозора, який поплатився життям за зауваження, зроблене в кав'ярні шанувальникам російського блатняка, міжнаціональні конфлікти у Львові існували лише в міфологічній уяві мешканців чужих країн та віддалених регіонів. Навіть анекдоти про москалів та галичан-русофобів утратили популярність.
Російське населення очищеного від поляків та євреїв міста після Другої світової війни зростало й формувалося паралельно з українським. Фундаментальна праця вікі-енциклопедистів, стаття «Русские во Львовской области», дає загальне уявлення про внесок, зроблений Львовом у російську та російськомовну радянську культуру, науку, політику та історію: він чималий. Як і скрізь у радянських республіках, російські переселенці не поспішали асимілюватися з місцевим населенням, натомість вихідці з навколишніх галицьких сіл радо переходили на російську, яка допомагала підніматися соціальною, професійною та партійною драбиною. Тож Львів 50-х радянських десятиліть був значною мірою російськомовним, і досі в центральних районах міста є вулиці, де майже не чути української - ті, де селилися приїжджі з Росії, Східної України та інших республік СРСР, а тепер продовжують жити їхні нащадки. Відсоток російськомовних знижувався з розбудовою міста, коли переселенців-«совітів» розбавляли мешканці сільської Галичини, а у 80-ті до урбанізації додався націонал-патріотичний чинник.
Консул Російської Федерації у Львові Євген Гузєєв оцінює кількість етнічних росіян у місті в 90 тисяч (населення міста - понад 750 тисяч). Абсолютна більшість росіян користується в побуті російською мовою, хоча частина на роботі, навчанні, в громадських місцях переходить на українську. Слід ураховувати також представників інших національностей (передусім українців), які надають перевагу російській, а також двомовних і тих, хто називає своєю рідною мовою українську з патріотичних міркувань. Кінцеву цифру можна сміливо зіставляти з кількістю населення невеликих обласних центрів України. Соціальне розшарування залишається помітним, однак маргіналами росіян не назвеш - серед них багато освічених, впливових, забезпечених людей.
«Як би там не підтасовували статистику праві шовіністи, у Львові близько 21% громадян говорять російською мовою, - пише блогер Влад Гапанович. - І ця російськомовна меншина так влаштована, що всяк її член здатен жити у стилі "свій до свого по своє", так що при певному бажанні може забезпечити собі життя у віртуальному російськомовному "місті всередині міста". Кількість перетинів із потенційно небезпечними людьми зводиться до мінімуму. Ізолюючи себе від ворожих настроїв етнонаціональної більшості Львова, велика частина наших російськомовних співмешканців так і живе».
Але часи змінюються. Нещодавно Юрій Михальчишин, один із лідерів політичної сили, що перемогла у Львові, - ВО «Свобода», передав «полум'яний бандерівський привіт» «нащадкам освободітєлєй с гєоргієвскімі лєнточкамі»: «Вони думають, що ми будемо по лісах ховатися, бігати? Це вони бігатимуть від нас вулицями Львова». Це було сказано на мітингу - перед телекамерами чи на диктофон нові господарі Львова засвідчують повагу до всіх національних меншин. Однак вуличні зібрання частіше стають поштовхом до погромів, аніж телевізійні ефіри. Загрозлива порада співвітчизникам-росіянам «чекати, що націоналісти постукаються у двері» нерідко трапляється й у публіцистиці праворадикалів.
Разом із тим, виконавча влада в області та країні - в руках політичної сили, яка зробила захист гуманітарних інтересів російськомовного населення одним із головних своїх гасел. Губернатор Василь Горбаль у Києві відзначився як меценат заходів із «промоції» московського православ'я. У ввіреному Горбалеві регіоні перед ним та його партією мав би відкритися величезний фронт робіт. Натомість тутешня Партія регіонів покладає квіти до пам'ятника Степанові Бандері, а про інтереси російськомовної меншини навіть не заїкається: це непопулярно.
Єдина російськомовна газета, що виходить у Львові та вільно продається на розкладках, - переклад четвергового випуску газети «Високий замок». За радянської влади ця газета називалась «Львовская правда», виходила з 1946 року п'ять разів на тиждень і була органом обласного і міського комітетів Комуністичної партії України, а також місцевих рад. На піку хрущовської відлиги «Львовскую правду» на пару років зробили двомовною, але згодом українську версію прибрали. З цією газетою пов'язані перші кроки в журналістиці нинішнього нардепа-комуніста Олександра Голуба. Кажуть, дописувала для «Львовской правды» й Ірина Фаріон (до її офіційних біографій цей факт не включено). У 1990 році наклад газети становив 118 тисяч примірників, її україномовної «сестри» «Вільної України» - 194 тисячі.
«Коли Україна здобула незалежність, голова Львівської обласної ради В'ячеслав Чорновіл вирішив, що газету треба реформувати, - розповідає головний редактор «Високого замку» Наталія Балюк. - Ідея була видавати "Высокий замок" російською мовою, щоб зберегти читачів "Львовской правды", але зробити газету українською за духом. Він запропонував бути головним редактором Степанові Курпілю, однак той відповів, що газета російською мовою, навіть із такими благородними мотивами, ніколи не буде популярною і впливовою у Львові. Й запропонував зробити україномовну версію». Наклад української версії нової газети обласної ради почав зростати, російської - скорочуватись, і з часом співвідношення стабілізувалося: близько 85-90% читачів обирали українську, 10-15% - російську.
«Цей відсоток поволі зменшується, але я списую це на те, що російський варіант читає старше покоління. Це пенсіонери, які в силу віку вже не хочуть перевчатися, їм комфортніше читати російською мовою. Вони просто природно відходять. А вже молодшому поколінню зручніше читати українською, хоча в родині вони можуть бути російськомовними», - пояснює Наталія Балюк. Із часом російська версія залишилася тільки в тижневика - дублювати щоденну газету для 15% читачів було невигідно. Конкретних цифр головний редактор воліє не називати; практика відірваності декларованих тиражів від реальних загальновідома, тож можна говорити лише про порядок - кілька тисяч примірників «Высокого замка» на весь регіон.
«Ви(ы)сокий замок» - єдина двомовна газета Західної України. Утім, не лише мова, але й контент має значення. За словами Вікторії Бриндзи, керівника аналітичної групи компанії pro.mova, соціологічні дослідження демонструють відчутну різницю між цінностями російськомовних та україномовних львів'ян, як і між цінностями тих, хто народився у Львові, й тих, хто мешкає в місті не так давно. Відмінності між звичаями, побутом та поведінкою галичан і росіян можна бачити неозброєним оком. Натомість Наталія Балюк не визнає різниці між потребами україномовної та російськомовної аудиторії: «Ми такого щодо наших читачів не відчуваємо. Маємо перекладачів, літредактора й коректуру, а окремої редакції для російської версії створювати не плануємо».
Місця на ринку для ще однієї регіональної газети російською мовою головред «Високого замку» не бачить. «Львівський медіаринок дуже щільний, тут усе розподілено, - каже вона. - Якщо буде серйозна маркетингова політика, великі інвестиції для експансії на ринку, можливо, таке видання матиме якийсь відсоток читачів. Адже читач завжди клює на щось нове. Але чи залишиться таке видання на ринку - питання. Я не кажу, що це неможливо, але мені здається, що вивести нову російськомовну газету на ринок було б надзвичайно складно. І це було б не зовсім зрозуміло для львівського читача».
Можна було б припустити, що російськомовні львів'яни справді не хочуть читати російською, однак чомусь це не стосується загальнонаціональної преси. У рейтингу щоденних видань, які найбільше купують у Західній Україні, за лідером - україномовною газетою «Експрес» - ідуть «Факты и комментарии», «Сегодня» та «Комсомольская правда в Украине». Мова, звісно, не є єдиним чинником вибору цих видань, але не останнім. Поспостерігавши за розкладками преси, можна побачити інтерес до журналів «Корреспондент» і «Фокус», газет «Бульвар Гордона» і «Блик», багатьох глянцевих журналів, та й російські версії «Дня» і «Дзеркала тижня» непогано продаються. Отже, люди воліють читати російською про події в країні і світі, але не про життя та новини свого міста?
Із твердженням Наталії Балюк, що російськомовної преси у Львові достатньо, не згоден Ігор Корчевський, голова Російського товариства. Невеличкий будинок Російського культурного центру на вулиці Короленка з бюстом Пушкіна на фасаді прославився далеко за межами Західної України - не так своєю безпосередньою діяльністю, як регулярними провокаціями, які вчиняють проти центру невідомі вандали. То на стінах непристойності понаписують, то вікна поб'ють, то на гіпсового Пушкіна руку підіймуть. Кожен подібний випадок широко висвітлюється засобами масової інформації від Сахаліну до Збруча як приклад кривавої русофобської бандерівщини.
На пожертви членів товариства та спонсорів РКЦ з 1998 року видає «Русский вестник» - газету російських громад і організацій міста та області, яка виходить накладом 500 примірників щомісяця й розповсюджується серед «своїх». Є також щоквартальний журнал «Русская культура Западной Украины» з заявленим тиражем 400, який має статус всеукраїнського. Для порівняння: газета польського культурного товариства Gazeta Lwowska виходить раз на два тижні, має тираж 2000 й продається в частині кіосків; етнічні поляки становлять менше 1% населення Львова - близько 7 тисяч, з них рідною мовою в побуті говорить невелика частина.
«Те, що російськомовна преса взагалі виходить - це наша перемога, ми відстояли це, - каже Ігор Корчевський. - Нам не вистачає не тільки преси. На телебаченні нам зовсім не дають часу. З 29 шкіл із російською мовою викладання лишилося п'ять. Закрили російський драматичний театр, зробили з нього якийсь муніципальний, де заборонили показ російських спектаклів. Як жити людям без театру? Самі розумієте, як це відповідає нашим потребам». Причини ситуації, на його думку, суто політичні. Про «Высокий замок» пан Корчевський каже: «Самі знаєте, яким структурам підвладна ця газета». Знаємо - контроль над виданням зберігає народний депутат України, член фракції «БЮТ-Батьківщина» Степан Курпіль, який разом із норвезькою компанією володіє видавничим домом «Високий замок». Називати газету тимошенківським рупором було б перебільшенням, однак вона має чітку націонал-патріотичну позицію, несимпатичну багатьом росіянам.
Гаразд, якщо з друкованими виданнями зрозуміло, то чому, наприклад, не заснувати власний інтернет-портал із «російським» поглядом на події в місті, або хоча б сайт самого товариства, яке зовсім не представлене в мережі? «А хто користується інтернетом? - відповідає Ігор Корчевський. - Чотири відсотки, і це молодь. Люди середнього віку, надто ж старі, не знають, що це таке». Цікаво, що сайт «Манкурти», своєрідний осередок культурного опору активних львівських росіян, створила й підтримує якраз людина старшого віку.
Всеукраїнські російськомовні видання, за словами Ігоря Корчевського, недоступні за ціною або не задовольняють вимог львівських росіян. Тому культурний центр сам дбає про духовну їжу для своїх членів. «Постійні члени товариства та громад приходять у російський центр. У нас є пристойна бібліотека - близько 9 тисяч томів. Ми передплачуємо газети: "Литературную газету", "Комсомолку", "Российскую газету", тому люди знають, де можна знайти нормальну пресу», - розповідає пан Корчевський.
Ситуацією незадоволений і російський консул у Львові Євген Гузєєв: «Газет немає, за винятком одного випуску "Высокого замка" раз на тиждень, але ж ви знаєте, хто власник цього видання. Немає програм російською мовою на місцевому телебаченні, радіо, немає російської мови в засобах масової інформації». Однак ані видавати свою власну газету, ані допомагати «Русскому вестнику» консульство не наважується, адже це можуть розцінити як втручання у внутрішні справи України.
«Немає людей, які могли б відкрити приватну газету російською мовою, утримувати та видавати її, - пояснює пан Гузєєв. - А місцева влада не має бажання сприяти появі програм російською мовою на місцевому державному телебаченні та радіо». Він сподівається, що обласна державна адміністрація, обласна рада й переобраний мером Львова Андрій Садовий звернуть увагу на потреби російськомовних львів'ян: «Влада повинна підтримувати ЗМІ для тих груп населення, які становлять меншину. Повага більшості до меншини - ознака демократичного суспільства». Боятися погроз ВО «Свобода» або сподіватися з боку більшості в новій міській раді погіршення умов для росіян Євген Гузєєв не поспішає: «Ми повинні оцінити, якою є реальна політика міської ради, де більшість становлять представники партії "Свобода", й обласної ради, де їхня фракція також дуже поважна. Ми маємо побачити, якою буде їхня політика на практиці. Ми знаємо їхню ідеологію, програму, і тепер нам залишається переконатися, чи відповідають їхні практичні кроки тому, що вони декларують, тоді й будемо судити».
Натомість, Ігор Корчевський не сподівається на нову владу, адже та відмовляється вислуховувати росіян. «Щойно у травні 2010 року було призначено нового голову обласної державної адміністрації Василя Горбаля, ми з ним познайомилися, - розповідає він. - Я попросив аудієнції або, принаймні, зустрічі губернатора з російським активом Львова. Але мені вже двічі відповідали на лист, що Горбаля може замінити перший заступник Мирон Янків. Перепрошую, Янків ці питання не вирішує! А сам Горбаль не знаходить часу для зустрічі з нами. Отже, навіть із приходом до влади нового президента ситуація не змінюється!». У те, що щось зміниться на краще, він уже не вірить: «Думаю, покращення ніякого не буде, скоріш за все - навпаки».
Напевно, справді немає трагедії в тому, що російськомовний мешканець Львова, подібно до україномовного мешканця Донецька чи Одеси, не може отримувати якісну та нейтральну інформацію про економічне, соціальне, культурне життя свого міста рідною мовою. Проте це виключає представників російського мовно-культурного «ґетто» з активних політичних і громадських процесів регіону. Російські та київські ЗМІ, на які вони орієнтуються, каталізують їхню антипатію до всього українського (не дарма саме зі Львова походить низка радикальних проросійських політичних проектів і діячів, програмною метою яких є «возз'єднання» України з Росією). З не меншим успіхом нагнітають негатив і місцеві видання російських активістів - дзеркальні близнюки «рухофренських» видань Східної України, які ніби загубились у часі та не містять нічого, крім ідеології. Результат - ворожнеча, яка виникає між людьми, що мирно жили поруч десятиліттями як за «совітів», так і за незалежної України. З приходом до влади у Львові націонал-радикалів ця ворожнеча стала ще більш уособленою.
Напругу можна було б частково розрядити за допомогою державних і комунальних ЗМІ. Російськомовна година на обласному телебаченні та радіо, сторінка в газеті міської ради - нормальний вияв поваги до потреб найбільшої мовно-культурної меншини, ввічливе запрошення до кола, з якого нині росіян виштовхують, змушуючи обирати між асиміляцією та ізоляцією. Та чи потрібно це місцевій владі? Поки що вона більше переймається тим, щоб її діяльність висвітлювали «правильно».
Фото - «Детектор медіа»
