Ось уже впродовж кількох тижнів у нашій редакції стажується журналістка з Берліна (Німеччина) Аннетте Бройнляйн. Це вже другий приїзд Аннетте до України. Щоправда, як журналістка та дослідниця українських реалій вона тут уперше. У дружній бесіді Аннетте розповідає про те, що німецька журналістика невиправдано втратила інтерес до України, а також про ті теми, інтерес до яких і привів її сюди.

- Як, напевно, й більшість дівчат у Німеччині, в юності я дуже любила французьку мову, але 1994 року я, приїхавши до Праги, була в захопленні від побаченого. Це був абсолютно інший світ, про який я практично нічого не знала, мені було цікаво все - як тут живуть люди, про що вони думають, як змінюється їхнє життя. Повернувшись додому, я вирішила вивчати чеську мову, але, на жаль, у той момент це виявилося неможливим, однак кількома місяцями пізніше в нашу школу прийшла вчителька зі Східної Німеччини, яка запропонувала вивчати російську мову. Ну, якщо з чеською не склалося, тоді нехай буде російська, подумала я. Через деякий час я дізналася про програму обміну і таким чином я вперше потрапила до Росії. Це був 1995 рік. Москва мені здалася надзвичайно цікавою: зовсім інший світ, який відрізняється від усього того, що я бачила досі, у тому числі й від Праги. В університеті я вивчала політологію та славістику, згодом - закінчила спеціальну журналістську школу, що дає практичні навички професії. У Німеччині журналісту досить складно знайти собі роботу з достойною зарплатою, після деяких пошуків мені вдалося влаштуватися на суспільне регіональне телебачення Берліна та Бранденбурга. Спочатку я готувала сюжети для регіональної інформаційної програми, а з часом - перейшла в редакцію політичного ток-шоу.

- Коли ти вперше потрапила до України?

- Це було ще в мої студентські роки, якщо не помиляюся, 1999 рік. Тоді я побувала в Криму. Це мій другий приїзд до України. Цього разу мені вдалося побувати ще в чотирьох українських містах. Окрім Києва, це Львів, Чернівці та Одеса.

- А схід?

- На жаль, на схід у мене не вистачає часу, хоча, безумовно, він мені дуже цікавий.

- Коли ти, кілька разів побувавши в Росії, приїхала до України, які особливості кинулися тобі в очі?

- По-перше, Київ мені здається більш європейським містом, ніж Москва. Архітектура тут ближча до нашої. Коли, побувавши в Росії, я приїхала до України, мене вразила одна деталь. Заходячи в метро, я приготувалася, що людина, яка йде переді мною, проходячи крізь ці важкі вхідні двері, відпустить їх, і вони, як це постійно бувало в Росії, полетять мені в обличчя, але людина, яка йшла переді мною, притримала двері. Взагалі, мені здається, люди тут ввічливіші, немає такої боротьби за виживання, як у Москві.

- Спілкуючись зі своїми колегами, читаючи німецьку пресу, дивлячись телебачення, чи відчуваєш ти, що Україна цікава Європі?

- Інтерес до України різко підвищився після помаранчевої революції, але протягом останніх кількох років помітно впав. Останнім часом найбільшу увагу німецьких ЗМІ до України (окрім, звісно, виборів) привернуло запровадження парламентського дрес-коду.

Наскільки мені відомо, в Києві зараз перебуває лише одна журналістка з Німеччини. Вона працює на велике німецьке прес-агентство. Вона єдина, наскільки я знаю, хто заробляє на цьому достатньо, аби забезпечувати себе.

- Тобто на журналістів, які займаються українським питанням, у Німеччині попит не дуже великий?

- Здається, так. Усі кореспонденти сидять у Москві або Варшаві й висвітлюють ситуацію по всьому простору Східної Європи та СНД.

- Але особисто ти вже встигла відчути, наскільки різними можуть бути погляди на одну й ту ж саму проблему або подію з Москви і з Києва?

- Безумовно. Мені доводилося спілкуватися з одним із журналістів, який висвітлює українські події у ЗМІ Німеччини. Він стверджує, що попит на новини з України останнім часом дуже впав. Інтерес виникає лише тоді, коли трапляється якась катастрофа або масштабна подія.

Загальновідомо, що німецький, скажімо так, погляд направлений до Росії. І саме через Москву він заломлюється, коли йдеться про інші країни СНД. Звісно ж, це неправильно, адже кожна країна має свою власну історію, політику. І ось саме це в німецьких ЗМІ відображується не належним чином.

- Ти приїхала до України, аби досліджувати три теми. Гадаю, нашим читачам буде цікаво дізнатися, що саме.

- Одна тема вже опублікована - це Віталій Кличко як політик.

Друга тема стосується сьогоднішньої ситуації із жертвами нацизму в Україні. Не вдаватимуся до подробиць, скажу лише, що мені вдалося поспілкуватися з жінкою, яка 1941 року була примусово відправлена на роботи до Німеччини. Відомо, що якщо після війни цим людям удавалося повернутися додому, тут їх оголошували зрадниками та ворогами народу. Так от, ця жінка й сьогодні боїться розповідати про те, що їй довелося примусово працювати в Німеччині...

Звісно, висвітлюватиму також ситуацію навколо інших груп жертв нацизму: євреїв, колишніх військовополонених.

- Німеччина вже розкаялася у фашизмі, але, схоже, ваше суспільство продовжує осмислювати ХХ століття, і запит на цю тему, як і раніше, є...

- Ця тема завжди затребувана зокрема, й тому, що кожна зустріч з очевидцями тих подій може бути останньою. Ми повинні дізнатися в них якомога більше про той час. Безумовно, в Німеччині ця тема - невичерпна.

- А третя твоя тема?

- Третя тема стосується підтримки людей літнього віку в Україні, й ширше - українського громадянського суспільства. Ця тема в нашій країні теж дуже затребувана. Адже без громадянського суспільства демократія неможлива.

- Як би ти оцінила розвиток громадянського суспільства в Україні?

- Безумовно, воно розвивається. Хоча, наприклад, волонтерська робота ще не дуже поширена, але це теж зрозуміло, адже людям треба заробляти собі на життя.

Те, що мене дуже вразило в українському суспільстві, - це високий рівень заполітизування, на відміну, наприклад, від Німеччини, де багато хто дистанціюються від політики, вважаючи, що не можуть на неї вплинути: мовляв, все одно там, угорі, вони що хочуть, те й роблять.

- До речі, ти згадувала про те, що працюєш у редакції політичного ток-шоу. Знаю, що тобі доводилося бачити український варіант цього формату. Які головні відмінності?

- Ток-шоу, в редакції якого працюю я, - регіональне, у нього своя специфіка. А щодо загальнонаціонального рівня, то найбільша відмінність - тривалість ефіру. У нас це, як правило, не більше години. До того ж дуже чітко розроблена структура програми: у кожного спікера лімітований час, на кожну тему передбачена певна кількість хвилин. Мені здається, що в цьому плані тут свободи більше і більше можливостей розвинути справжню дискусію.

- Перед якими викликами, на твою думку, зіткнулась останнім часом німецька журналістика?

- Щодо друкарської преси, то редакції намагаються економити, й це не дуже позитивно відображається на якості текстів. Ця тенденція переслідує нашу пресу ще з 2001 року. Тоді в Німеччині була газетна криза, внаслідок чого редакціям довелося скоротити штати, зменшити наклад. І ця тенденція продовжує розвиватися. Ще одна проблема друкарської преси, яка, напевно, характерна для видань у багатьох країнах, - це залучення молоді, яка пішла в інтернет. Це теж провокує економічні труднощі. Ця ж проблема характерна, до речі, й для телебачення. Для молоді суспільне телебачення - це дуже серйозно, вони прагнуть розваг.

Саме тому українські ЗМІ, зокрема газета «День», мені цікаві. Адже ви знаходите місце для довгих і глибоких аналітичних матеріалів. Важливо також те, що в Україні, як і колись, є люди, які готові цей серйозний матеріал належним чином сприймати.

Марія Томак, «День»

Фото - Руслан Канюка, «День»