detector.media
13.01.2009 15:59
Замурували, демони!
Замурували, демони!
Спроба систематизації українського телегумору.
Гумор на новорічному телебаченні – давно утрамбована тема. Кожного разу, як згадаєш про цей «продажний сміх», так і хочеться тричі грюкнути, тричі стукнути, тричі сплюнути: та най їх шлях трафить… І тут же шукаєш стару веселу комедію або гортаєш давні веселі сторінки, з яких ніякі хронотопи не вивітрять справжнього комізму (можу навіть список літератури додати...).
 
А з іншого боку – саме буття наше стало «гучнішим», «веселішим»… І, звісно, – трагікомічнішим. У будь-якому разі – порівняно з телевізором, який сміється без причини і який працює лише під замовні формати.
 
Ага, святковий «формат»? Значить, хронічний Галкін. Або пришелепкуватий «Палкін». Або інша знайома нам потвора чи розважлива ватага. Їх слухають. Над ними сміються. У них високі «надої» і ще вищі гонорари.
 
Але хіба часто останнім часом відчували в тому гуморі енергію бадьорості, невимушеності, нечванливого драйву?
 
Це вже – хто як… Як на мій суб’єктивний смак – у нинішньому телегуморі біситься лише енергія «корпоративу».
 
Тобто готові нас смішити-веселити-розважати, якщо телекерманичі їм дуже дорого заплатять. А як занадто дорого – то й язики висунуть, й очі повилуплюють, й штани приспустять… І, звісно, за солоним словом в кишеню не полізуть. Бо ж це гумор – за підвищеним тарифом. Бо ж суто художня Муза Сатири почала нидіти вже тоді, коли суспільні болячки «їм», вибраним, дозволили лаяти-хаяти – відкрито, за чітко обумовленими фінансовими гарантіями.
 
Гостроязикі сміливці далекої епохи застою (ще хтось пам’ятає Сову, Тарапуньку чи Литвинова з «Вишневих усмішок»?) вправно володіли «мовою Езопа». Могли натякнути – а било струмом. Сьогоднішні й «Езопа» будуть римувати з відомим російським іменником – «…опа». Сам Жванецький колись бідкався: є, мовляв, гумор для «голови», а є – для «шлунка». Зараз класика активно хочеться доповнити: є гумор, який вже нижче «шлунка»... І він сьогодні – найбільш дорогий.
 
…Отож коли помандруємо у цій веселій темі шляхом умовних «класифікацій», споглядаючи радісних телевізійних телепнів, відразу й переконаємось: удосконалювати Жванецького у цій комерційній темі можна без кінця – і до самого краю…
 
Під різновид «колгоспного гумору» в Україні, наприклад, вдало підпадає дует «кроликів» – Володимира Данильця і Володимира Мойсеєнка. У старожилів гумористичного продмагу жанру є чітко визначений адресат – колгоспні трударі, яким радісно на душі, коли в сотий раз на «1+1» чують –«…это не ценный мех, а три, четыре…». І п’ять, і шість… і т. д. – у геометричній прогресії. Злиття «кроликів» з Петросяном (а потім їхня драматична розлука) нічого не змінило в еволюції цього вже не зовсім модного дуету. Грають, як і раніше, в незлих колгоспних «клоунів». Тож і дай їм Боже корпоративів – у часи суцільної кризи: може, саме колгоспники з часом і будуть гречкою чи свіжиною їм віддячувати?
 
Відділ «бридкого гумору» в Україні також освоєно його прекрасними представниками. Себто українською «колоною» російського Comedy Club. «Ганяють» з каналу на канал. Та вони не вгавають. Несуть і далі нісенітниці про місцевих світських куріпок. Або ж жартують над тим, що смішно лише їм самим. Власне, прабатьки цього давнього напрямку – клуби stand up – колись були розвагою для середніх верств американців. Зібравшись гуртом, заливали пивом гіркоту життя та глузували над демократичними «ідеологемами» «великої Америки». Ті не соромились нічого! У них навіть лайка fuck була дитячим жартом. Правда, не зовсім впевнений, чи транслювали тоді в «демократичній Америці» саме «такий» stand up-жанр – на популярних каналах? Та ще й в зручний для сімейного перегляду час… Як у нас…? Отже, не впевнений – тому й не зарікаюсь. Лише суб’єктивно натякну: на жаль, немає серед українських «клабівців» (чи то «Ангел», чи інші «демони») справжніх харизматичних лицедіїв! Таких, як «їхні» – Харламов, Мартіросян, Батрутдінов. У яких кожне слово – як бритва, а імпровіз – як блискавка. Ті ж хлопці вже давно вийшли з шинелі «клабу» і стали самостійними артистичними «елементами» – хоча й в одній телевізійній таблиці…
 
Мимохідь у нашій «систематизації» про «люмпенський гумор». Те народне щастя (нещастя), яке донедавна несла у світ кітч-примара Вєрка Сердючка. Бо ж останнім часом її рейтинги на ТРК «Україна» стали нижчими за рейтинги самого гаранта… І ситуація патова. Народ відвертає своє лукаве обличчя від образу, який ще вчора захоплював. Проб-лема ж конкретної маски в тому, що вчасно Чехова не читала. Антон Павлович ніби про неї зауважував: втрата ґрунту під ногами призводить до загибелі… У даному випадку – загибелі маски. Полтавський ґрунт під її підошвами замінив лискучий паркет на Хрещатику. А приміський вокзальний лемент став а-ля гламурним транс-клаб-музоном. І роз’їхались тії ніженьки на дорогому паркеті… Ні вашим – ні нашим! Тепер – і для народу чужа, і для «гламур-тужур» – як байстрючка. Адже не всмокчеш з «тусовки» того народного соку, який і живив її клоунаду стільки років... Що «далі буде» – мені особисто відомо.
 
На жаль, не можу знайти (отже, й хочу порадитись) вдалу віньєтку для ідентифікації постКВНного виду гумору, який нині став в Україні найприбутковішим! Це – веселощі з «95 кварталу». І конкретно з обійстя Володі Зеленського.
 
«Інтер» викидає шалені гроші за цю передачу. На українському телебаченні – це найдорожчий проект. Їхні «хохми» частіше гуляють в народі, ніж жарти з фірми «отця Федора» (тобто з Comedy Club). Навіть у свято квартальне шоу поставили лоб-в-лоб з новорічними вітаннями Президента… Така вже їм честь!
У «квартального» гумору, до речі, багато фанатів. Та й сам вожак веселої зграї – містер Зеленський – чоловічок артистичний, талановитий. І чимось нагадує злого троля, який аж із Кривого Рогу залетів у далеке трикляте-тридесяте царство, щоб без міри глумитися над ним же, й інколи – нами…
 
І, до речі, магістральне в цьому гуморі – саме «глумитися» (звісно, якщо дозволяють!). Ні дистанції, ні гальм, ні такту – перед державними вождями, навіть перед символами – ніяковісінької. Усе – запанібрата, ніби під «дурника». Головних героїв для свого комерційного агіттеатру вони, звісно, недовго шукали й не маскували під грим чи псевдоніми. Кулаком – у лобешник! Тимошенко – так Тимошенко. Ющенко – так Ющенко. Янукович – так взагалі «наш герой». Перетягують «канат», пересолюють, переперчують? Звісно! А як же інакше? Деякі жарти майже «на грані» особистих образ. Навіть на сайті у них «висить» щось подібне: сер Елтон Джон дуже образився на Україну, тому що він не перший гей, який зібрав на Майдані мільйон шанувальників…
 
А в новорічному випуску дістали не тільки Ющенка, а вже й самого Господа Бога. Усе посміювались – «хіхікалі».
 
«Квартал» і Зеленський, можливо, самі того не бажаючи, спровокували інфляцію політичної сатири. Хто ж тепер із них – з політнебожителів – отямиться, образиться, обуриться, коли щосуботи високооплачувані «блазні» спочатку лизнуть, а потім куснуть… Трішки куснуть – а потім знову лизнуть… Тому що цей їхній гумор – ось, здається, нарешті, знайшов – це «холуйський гумор». Підтриманий «згори». Дорого проплачений. І вони, талановиті веселуни, чудово знають в обличчя своїх хазяїв і замовників. Розважають їх на заміських корпоративах. А ті – повсякчас у їхньому залі. І камера постійно вихоплює сальні знайомі обличчя. Заливаються від реготу. Шалено аплодують навіть найобразливішим витівкам. «Холуйський гумор» не образить нікого – бо ж він також «на службі». На службі у Часу, який уже давно сплутав блазнів і володарів… У суботу – «95 квартал» з лукавими тролями про комічне буття в одному «дурдомі». У п’ятницю – «666 квартал» вже з реальними демонами у тому ж приміщенні, де не вистачає кадила.
 
І часом уже й не відрізнити одних від інших! Не відділити їхніх облич, їхніх «жартів»… Тому й пригадується в новорічні дні гайдаєвський Іван Васильович, заблокований в ліфті: «Замурували, демони!»… Й одні, і другі (демони) – показились в обох «кварталах». От тільки у «ліфті» – на мій жаль превеликий – «крест животворящий» поки що нічим не допоможе. 
 
Журнал «Главред»
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY