detector.media
Ірина Шутка
для «Детектора медіа»
14.05.2018 14:50
«До чого це все взагалі?». Чотири години про життя і смерть на Urban Space Radio
«До чого це все взагалі?». Чотири години про життя і смерть на Urban Space Radio
Співведуча радіомарафону «Нуяктобісказати» Анна Шийчук – про те, як говорити на складні теми

Ну як тобі сказати про… смерть? Це незвично, страшно, боляче. Але також може бути терапевтично, цікаво й навіть… смішно. Про смерть, кризи та сенс життя говоритимуть із 18 на 19 травня на Urban Space Radio. Впродовж кількох годин — із 21.00 по 1.00 — у студію до ведучих Анни Шийчук та Юрія Марченка завітають фахівці з різних галузей.

Це вже буде другий радіомарафон із проекту Urban Space Radio «Нуяктобісказати», що має на меті порушувати в публічному й медійному просторі теми, на які ми не любимо говорити, які з різних причин ігноруємо чи табуюємо, але які є невід’ємною й важливою складовою життя кожного з нас. Напередодні ми розпитали Анну Шийчук, психологиню, психотерапевтку, співавторку проекту «Нуяктобісказати» про новий радіомарафон.

«Ми не можемо жити без смерті»

— Анно, в рамках проекту «Нуяктобісказати» в центрі уваги наразі опинився класичний дует — любов і смерть. Та якщо тема першого радіомарафону — любов і секс — була радше приємна для обговорення, то друга — смерть і сенс — складніша й не така приваблива. То чому й навіщо про ці феномени говорити, з погляду психології зокрема?

Ми, команда проекту, вибирали тему, спираючись насамперед на відгуки слухачів першого марафону та їхні побажання щодо питань, які їх цікавлять. Основна концепція марафону — почати говорити про те, про що незручно, не прийнято говорити. Це теми, які порушуються за зачиненими дверима, із дуже близькими людьми і в якісь особливі моменти.

Саме з погляду психології про смерть і сенс життя важливо говорити, бо це — невід’ємна частина життя. Скажу так: ми не можемо жити без смерті, це те, з чим ми стикаємося щодня.

— Це добре видно у весняний період, коли все гарно цвіте — і швидко відцвітає: дуже наочна ілюстрація швидкоплинності і скінченності. І тут смерть постає не як одиночний акт, а як процес, тобто вмирання — перманентні, щоденні зміни, які відбуваються довкола і в нас зокрема. Чому ми (чи принаймні більшість із нас) не любимо чи уникаємо звертати увагу на це?

— Із точки зору психології в людини є чотири базові страхи, серед яких і страх смерті. Мій тато-хімік каже, що сприймає людей як сукупність клітин і речовин, такі собі біосубстанції, і з точки зору біології, біохімії клітини нашого організму справді постійно старіють — ми фактично щомиті рухаємось у напрямку смерті. Коли людина починає про це думати, їй стає тривожно, страшно: незрозуміло, що буде завтра, навіщо щось планувати, якщо кінцевий результат відомий?

Співведучі радіомарафону Юрій Марченко та Анна Шийчук

Вибрати хороше — і втратити хороше

Перший радіомарафон «Нуяктобісказати» мав різні тематичні блоки. Про що будете говорити цього разу?

— Смерть — не єдиний «герой» нашої програми. І тут ми говоритимемо не тільки про втрату людини, а про втрату як ширше поняття, про її переживання загалом. Це, наприклад, втрата планів на майбутнє, доброї професійної можливості, контакту з іншою людиною. Нині світ такий динамічний, ми дуже мобільні. Якщо раніше все було більш-менш стабільно, всі поруч, кожен день схожий на вчорашній, то нині багато сімей, навіть у межах одного покоління, можуть жити на два міста, в різних країнах, наші друзі часто переїжджають за кордон. Це потребує від нас певних трансформацій у стосунках — і тут буває багато втрат. Можна знайти добру роботу — і через це втратити, наприклад, контакт зі сім’єю або друзями. Це вже подвійні переживання: я щось здобуваю — і при цьому щось інше, не менш значне для мене, можу втратити.

Або навіть мушу втратити…

— Власне, чим кращим, комфортнішим стає світ для життя, тим частіше доводиться обирати між хорошим і хорошим, коли й одне, й інше ти любиш та цінуєш. Що більше в людини свободи й варіантів, то більше вона вимушена відмовлятися від чогось близького для неї, бо все не вмістити у 24 години! За таких обставин не можна не переживати це болісно.

Крім тем смерті та втрати, поговоримо і про смисли — сенс життя, покликання, пошук свого місця в житті. Мені здається, що ці дві теми — смерть і сенс — ходять поруч, бо зазвичай людина починає думати про суть свого життя, коли щось втрачає або переживає кризу.

Чекай свою кризу, а потім ще одну

Про кризи. Чи важливо розуміти, що криза не є чимось унікальним у твоєму житті, бо це типове явище (хоча, зрозуміло, кожна людина проживає її по-своєму)?

— Криза — це період, коли частина набутого стилю життя втрачена, старі форми поведінки вже не працюють, а нових ще немає. Тоді й виникає те, що називаємо екзистенційною кризою — кризою втрати смислу: людина починає думати, а «до чого це все взагалі?», «чи воно мені потрібне?» і т. д. Кризи не є унікальні. І в межах людської популяції всі з ними мають справу. Це, звісно, болючий процес, і в нього не хочеться заходити, бо треба приймати нові рішення і здійснювати вибір, але насправді це ознака розвитку людини: те, що є довкола мене, більше не задовольняє моїх потреб, — і я прагну рухатися далі. Також криза не унікальна в межах одного життя: не можна пережити один переламний момент — видихнути й жити спокійно.

Що треба знати про кризи, щоби менше їх боятися і, можливо, легше переживати? Коли науковці «радять» їх чекати?

— Криза може бути зумовлена різними причинами. Загалом науковці виокремлюють нормативні кризи — ті, які майже напевно прийдуть, у дорослому віці приблизно раз на сім років. А ненормативна криза зумовлена чимось непередбачуваним, як-от війна, катастрофа чи катаклізм. Або, скажімо, народження непланованої дитини чи класна пропозиція роботи в іншому місті — це, з одного боку, щастя, але й водночас складний момент, бо сильно, неминуче змінюється життя, і ти можеш хіба що адаптуватися до нових умов.

У дитячому віці ці кризи чітко видно: криза одного року, трьох, семи, одна або дві підліткові. У перші роки життя зміни дуже динамічні: щоразу, коли в дитини з’являється нова форма пізнання життя, нові можливості (ходити, говорити, розуміти свою відокремленість від інших), це означає і кризу, бо є страх невідомості, незнання «що робити з цими можливостями», «що вони можуть дати мені». Діти, звісно, цих моментів не усвідомлюють. Цікаво, що дитячі кризи відбиваються на сім’ї. Неготовність до криз, змін способу життя — це, зокрема, й одна із причин розлучень.

На особистісному рівні можемо говорити про кризу двадцяти, тридцяти, сорока — тобто раз на десять років відбуватимуться трансформації. У кожного це дуже індивідуальний процес. Раніше говорили про кризу середнього віку — 40-річних, нині ж, можна констатувати, чимало людей стають зрілими раніше, усвідомлюють більше. Наприклад, виокремлюють кризу 21–25 років: людина виходить із вишу і, якщо не створила сім’ї та не живе з батьками, починає думати, для чого працює, куди рухається. Кожна криза — це перегляд цінностей: чи те, що я роблю, є цінне, чи ні? А що для мене є цінним? Попередні відповіді не працюють, нових ще нема — тому, зрозуміло, це дуже хвилює.

Менторство і самоосвіта як відповідь

Одне із завдань марафону — порадити практичні методи для подолання криз у житті. Є такі методи: як у складний життєвий період продовжувати робити далі те, що маєш чи вважаєш за доречне?

— Мені дуже подобається фраза засновника позитивної психотерапії Носсрата Пезешкіана: «Ми не можемо додати днів до свого життя, ми можемо додати життя в кожен свій день». І психотерапія дає такі практичні методи, як робити кожен свій день більш усвідомленим. Так, ідучи на роботу зранку, можу запитувати себе: чи робота додає мені життя, чи я в ній живу, чи йду відсидіти-відмучитись і дожити до вечора?

Якщо я правильно розумію, тут важлива готовність переживати кризу, розуміння того, що це неминуча складова життя і що це етап, який мав би минути. Але що робити, коли ти не маєш інструментів і не знаєш, як дати раду в непростій ситуації?

— Якщо раніше екзистенційними питаннями займалися релігія та філософія, то нині певні практичні поради дає й психотерапія. Вона дозволяє ці складні теми приземлити, перевести на доступну, просту мову і дає можливість людині говорити про свої різні переживання. Однак психотерапія — не панацея, вона не всім допомагає. Наприклад, для релігійних людей найкращими наставниками є священики, і їм треба ходити до церкви, а не на терапію. Загалом у кризовий момент важливо мати наставника; його варто шукати там, де це для тебе найприйнятніше. А також важливо займатися самоосвітою: читати книжки, дивитися фільми, ходити на зустрічі, знайомитися з новими людьми, говорити із близькими.

Тобто кожен фактично має знайти свій варіант проживання і подолання кризи.

— Так. Найперше важливо зізнатися собі, що в тебе криза — щось іде не так і треба шукати спосіб взаємодії з цим досвідом. Тут важливо бути чесним.

Також у кризовий період кожен потребує, як я вже сказала, менторства, любові, можливості поговорити з кимось, отримати підтримку і спробувати розібратися в собі. Важливо, коли на етапі кризи тебе підтримують, є безпечна прив’язаність: я можу бути собою, вільно говорити, мене не цькують, не обманюють, не третирують, не сварять. Це має добрий терапевтичний ефект.

Ще успішність подолання кризи відчутно залежить від середовища. Кілька років тому в Німеччині проводили дослідження користі психотерапії для людей. І з’ясували, що терапія безпосередньо допомагає пацієнтам лише на… 3 %. Важать ще бажання одужати й особисті характеристики людини, але аж на 60 % — оточення людини. Воно дуже впливає на якість її життя та проживання складних періодів. Хоча важливо розуміти, що зміна середовища, стилю життя чи підходу до взаємодії з оточенням нерідко є опосередкованим результатом саме психотерапії.

«Мамо, а ти помреш? А я?..»

«Страх смерті» — що це таке? Що нас лякає: невідомість, те, що більше не бачитимеш близьких людей, чи що?..

— Хороше запитання. Мені здається, що якби кожен собі його поставив, стало б не так страшно. Це запитання до кожного: коли, в якому віці ти вперше дізнався або дізналася про смерть? Для багатьох це питання постає, коли помирає хтось із рідних: дитина потрапляє на похорон, бачить багато людей, які плачуть, батьків, які горюють, і вона не розуміє — і самостійно не здатна зрозуміти, — що відбувається. Лише розуміє, що це щось дуже-дуже погане. І тоді спрацьовує умовний рефлекс: коли потім вона чує «смерть», виникає бажання уникати цієї теми.

То як говорити з дітьми про такі речі, щоб не було цього рефлексу уникнення, втечі?

— Інколи батьків вводить у ступор, коли малий каже: що таке смерть? де наш дідусь? А ти помреш? А я помру?.. Якщо про секс батьки не можуть говорити з дітьми через почуття сорому, то про смерть — бо це глибока печаль і складніші за сором, інші за природою почуття. У дітей — чиста свідомість. Вони не знають, що таке погано, страшно, боляче, гірко, в них ще немає розуміння цих почуттів. Тож вони вчаться на досвіді батьків. І якщо, скажімо, дитина запитує маму — і, як це часто трапляється, «попадає» на агресію чи сльози, то починає думати, що це щось дуже недобре, боїться наперед, переживає.

Чому важливо не адресувати чи відмахуватись, а давати дитині словесні відповіді, пояснення?

— Бо для дитини слова мами — це перша вікіпедія, первинна правда про світ, про неї саму, про інших і взагалі про будь-що. Те, що сказала мама й насамперед те, що вона робить, набагато більше важить, ніж те, що пишуть усі книжки планети. Говорити важливо, бо інакше дитина буде здогадуватись і висновки зробить такі, які зможе. У віці до 10 років (до 6-7), коли ще мало усвідомленості, дитина, як визначають психологи, егоцентрична: відколи народилася — весь світ крутиться довкола неї. І це, зрештою, грає з нею злий жарт: коли відбувається щось погане (смерть когось із батьків, розлучення тощо), дитина думає, що вона винна, й потім на цьому ґрунті є багато психосоматичних, тілесних, психічних розладів. У ранньому віці дитина ще не може розуміти, де межі її відповідальності, й завдання батьків — пояснити їй це й повторити, якщо треба, сотню разів. Це єдиний шлях, щоби вона, дорослішаючи, розуміла, як влаштований світ. Загалом спілкування, навчання, можливість передачі соціального досвіду — це той механізм, який дозволив людям як популяції стати вищими від мавп: на щастя, частину досвіду ми не мусимо здобувати своїми ґулями, нам його передають наші попередники.

Трохи доброго сміху до сліз

Крім того, що смерть можна проговорити, з неї ще інколи можна трохи посміятися. Під час першого марафону вистачало гумору.

— Хочу, щоб гумор був у всіх наших програмах. І тут сподіваюся на Юру Марченка. Доброзичливий сміх допомагає зняти драматизм всієї історії, додати життя, приземлити сумну й серйозну тему. Зрозуміло, важливо не переборщити, бо цим уже можна поранити.

Ми, до речі, плануємо ще одного гостя — патологоанатома. У фахівців цієї професії добре почуття гумору — це те, що їх рятує від щоденних переживань, безпосереднього зіткнення з проявами смерті та питаннями: навіщо жити, якщо все отак раптово може закінчитися й ти на це не маєш жодного впливу. Власне, це «не маю впливу» жахає найбільше. Я виходжу на вулицю і сподіваюся, що зі мною все буде гаразд. Я роблю для цього все, що від мене залежить (не курю, їжджу на велосипеді, їм салати і т. д.), але ж не можу впливати на літак, яким лечу, на природні катаклізми, війну і т. д. І тут питання в тому, щоб навчитися витримувати певну міру невідомості, сприймати це як даність, не втрачати надії, — щоб не саморуйнуватися, не божеволіти від цієї напруги. Це критерій зрілості людини.

Яких іще гостей чекаєте на ефірі?

— Буде також екзистенційний психотерапевт Юрій Кравченко. Він займається організаційною психологією, коучингом і зараз розробляє цілий напрям — екзистенційний коучинг, тобто скерування людини, із практичною методологією, у її саморозвитку, в тому, як давати собі раду у кризових ситуаціях і знаходити сенс життя.

Говорячи про сенс життя, багато хто згадує Віктора Франкла. Він визначав три речі, в яких варто шукати смисл: це творчість (ширше твоя справа, робота), любов та страждання. З першими двома все зрозуміло, а от страждання — якось не дуже надихає. Як із цим бути?

— Знаходити сенс у чомусь хорошому просто, а от із неприємними переживаннями справи мати не хочеться. У людини є шість базових емоцій — страх, гнів, огида, сум, радість, цікавість. Перші чотири — «негативні», котрі якраз спричиняють страждання. І ми за замовчуванням не бажаємо шукати в них сенс. Але всі почуття, які є в людини, виконують важливі функції — дають зворотний зв'язок про те, що відбувається навколо. Саме вони нам про щось говорять (або кричать), і тікати від них не варто. Так, сум вказує на те, що я щось втратила і це щось було для мене важливе; огида регулює дистанцію і вказує на те, що я не хочу поруч із собою бачити когось чи займатися чимось; страх корисний, адже береже мене від небезпек та різних дурниць; завдання гніву — допомогти обстоювати свої кордони, коли хтось їх порушує, зневажає. І в цьому є сенс, закладений у неприємних почуттях, переживаннях.

Фото: «Тепле Місто»

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY