detector.media
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
19.04.2018 10:00
Чи треба було заборонити російську «Нелюбов»?
Чи треба було заборонити російську «Нелюбов»?
Вихід в український прокат російського фільму «Нелюбов» Андрія Звягінцева порушує одразу два питання: чи має право під час війни показуватися фільм країни-агресора й чи кіно має стосунок до політики?

Коли ми приймаємо на віру парадигму «кіно є найважливішим із мистецтв», ми однозначно робимо кіно сателітом політики. Втім, ситуація трохи інакша, бо кіно і є політикою, й цю сентенцію, гадаю, обома руками підтримав би Годар, палкий француз-демагог на барикадах протистояння з капіталізмом, сіонізмом та іншими «-ізмами» нашого калічного світу. Росіянин Звягінцев — випадковий, можна сказати, разовий прибічник Годара. Політика зіграла з ним злий жарт — притягла до себе своїм тяжінням супроти його волі. «Ти не цікавишся політикою, — проголошує старий афоризм, — отже політика зацікавиться тобою». Звягінцев не міг інакше, як стати її частиною, як і всі в країні Путлера, вічні заручники ментальності загарбника, роздутого его панрашизму й месіанства. Та навіть у часи, коли «Старший брат пильнує за тобою», трапляється якийсь такий Сміт, здатний у проміжку між п'ятихвилинками ненависті второпати реальність.

«Нелюбов» — не про політику, радше про її наслідки, жахливі наслідки жахливої радянської й пострадянської політики, і зважаючи на те, що події відбуваються в Росії, — фільму про Росію, як би хто не хотів це видавати за узагальнення, за антиутопію чи ще якийсь бздур. 1984-й наступив, реалізувався в одній окремо взятій країні, де немає головного — любові до дитини.

Двоє розлучаються. Хочуть продати квартиру, щоб роз’їхатися. Але в кожного все одно є коханець / коханка. Невільний — невинний — свідок-жертва цих обставин — їхній син, для якого розлучення батьків — мов ножем по серцю. Та батьки на це не зважають. Особливо в розлученні лютує дружина, весь час намагаючись більш болюче допекти колишньому чоловікові. Син натомість мовчить, цілковито закритий у мушлі болю й відчаю. Мати ще більше казиться, кричить на нього, шарпає його, розбавляючи навпіл ненависть із байдужістю. Та одного разу хлопчик не повертається зі школи. Здавалося б, у біді мусять усі об’єднатися, але де там — гризня триває, й доходить до абсурду, коли у фіналі герої в різних квартирах дивляться одну й ту ж програму з відомим пропагандистом Кремля Кисельовим і чують, як «на востоке украіни разразилась полномасштабная война»...

Попри таке враження, це не абсурд. І про це з усієї сили беземоційності стверджує Звягінцев, це — реальність, російська реальність, у якій царює егоїзм, нелюдська зацикленість на собі й повна відчуженість від інших. І таке проявляють усі: дитину шукають, а коханцям-коханкам головних героїв важливо, коли ж їхні «неблаговерные» прийдуть додому; бабусі зниклого хлопця теж усе до фені, їй потрібна повага, «каво я раділа?», «нікакова сочуствія»... Може, це одиничний випадок, думатимуть глядачі, та ні, каже режисер, і показує, як той самий батько, в якого народився вже новий син, саджає малого до дитячої загорожі, бо телевізор заважає дивитися. А мама зі своїм новим коханцем, сидячи перед тим самим телевізором, загрузла у своєму ґаджеті. Мовчки. Для тих, хто в танку, Звягінцев начіпляє на цю маму спортивну кофту з написом Russia, зайвий раз вказуючи, де це відбувається й до якої країни мають стосунок ці люди.

Відповідаючи за багатьма ознаками «чорнусі», як пострадянському жанру 90-х, «Нелюбов» тим не менше ним не є. У цій соціальній драмі міститься філософія Савонароли, тільки без звинувачень конкретних осіб, чим був знаний апологет чистого, всеохопного християнства. Виконана в холодних металево-синіх кольорах, «Нелюбов» усім своїм виглядом і всіма своїми деталями говорить, кричить, плаче про жах збайдужіння. Недаремно на початку фільму камера довго показує лише дерева, ніби як те, що залишиться після зникнення людей, без почуттів, позбавлене руху. У корінні в нього заплуталась біло-червона стрічка; такою огороджують небезпечні місця. І місця злочину. Хлопчик нею бавиться, закидає у верхів’я, й вона залишається висіти, мов труп повішеного, мов нагадування, мов попередження.

Єдиною позитивною силою у фільмі виступає волонтерська організація, що за відсутності уваги міліції — а міліції теж на все плювати, — береться за пошуки хлопчика з гідною заздрості наполегливістю, розклеюючи оголошення, перевіряючи всі під’їзди, лікарні, морги, опитуючи сусідів та комунальні служби. Не знаю, чи справді таке є «за поребриком», але волонтери мають багатомірний зміст: спершу це сила, яка відтіняє байдужість і слугує потужним контрастом для глядача, показуючи хто правий, а хто — ні; потім ця сила демонструє злагодженість і позитив об’єднавчого моменту людей, жодним чином матеріально не зацікавлених у пошуках; і нарешті, як мені здається, згадка про волонтерів — це спосіб Звягінцева зняти капелюха перед українськими волонтерами, безкорисливими людьми, які допомагали на Майдані, а невдовзі врятували тисячі й тисячі на сході України. Цілком імовірно, така інтерпретація занадто ідеалістична. Бо ж не забуваймо: йдеться про російський фільм. Менше з тим, вона має право на існування, зважаючи й на те, що «за поребриком» «Нелюбов» неодноразово називали «антиросійським», хотіли навіть заборонити. Як, до речі, й у нас (наявність моментів із передачі Кисельова було достатньо). Та дозвіл, у даному випадку, дасть більший ефект, аніж заборона. Бо «Нелюбов» покликана не ощасливлювати, не тішити. Цей фільм дивитися важко, незручно, не дуже й хочеться. Його дивитися просто треба, як їсти часник, як би він не пік і як би від нього не смерділо з рота. «Нелюбов» — це камера Бухенвальда, й на ній написано: дивіться, що буде, якщо не буде любові.

Фото: кадр із фільму

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY