Ще один український фільм вийшов у прокат 1 березня: «Сотка» Олександра Бєляка. Та цим разом маємо креатуру третього способу виробництва (рахуючи першим фінансування Держкіно, а другим — копродукційний спосіб) — приватне фінансування, незалежне від держави та закордонних партнерів. Що ж ми отримали?
Налаштовуючись на гомеричну комедію, завжди потрібно пам’ятати про життєві розбіжності між бажаним та дійсним — тоді не буде так нестерпно боляче за даремно витрачені години і гроші. Іронія в тому, що фільм «Сотка» саме про гроші й названий саме комедією. Нестерпність виникає фактично відразу, з очікування реалізації заявленого жанру. Мука спраги за смішним жартом тягтиметься безкінечно, бо ні на 5-й хвилині, ні на 10-й, ні на 30-й, ні на першій годині вона так і не буде втамована. Так, жарти є, і доволі багато, але їхню природу осягаєш винятково інтуїтивно, і аж не як через сміх, як належить жартам. А якщо комедія позбавлена веселощів, то що ж це тоді таке?
Доволі актуальний сюжет «Сотки» для українського середовища — коли в більшості людей тотально не вистачає грошей, а корупція в державних органах знову, як за часів Януковича, зливається з бандитськими колами — робить фільм упевнено-глядацьким. Бідний, бо дурний Леопольд (Євген Капорін) на своє щастя Івана-дурня випадково вдягає на себе піджак, який один іноземець віз від італійського мафіозі з російським корінням Марко Річчі (Михайло Богдасаров) до свого родича в Одесу, а піджачок виявляється не простим, а чарівним: у передній кишенці в нього завжди є купюра у сто американських доларів, і є вона весь час, скільки б ти до кишені не пхав руки. Таким чином Леопольд стрімко багатіє, при цьому тринькаючи гроші направо й наліво. Задумуючи при цьому відбити-викупити у свого колишнього однокласника свою колишню любов. Мафія намагається відшукати щасливця в піджаку, і їй врешті, після невмотивовано довгих пошуків, це таки вдається. Та Леопольд порозумнішав — і одружився, і встиг вкласти гроші в IT-компанію та стати дуже багатим.
Піджак із його безкінечним капіталом легко видобуває з пам’яті образ знаменитого «нерозмінного п’ятака» з повісті братів Стругацьких «Понеділок починається в суботу». Але, будучи лише на папері, історії з п’ятаком і загалом сам «Понеділок…» витискали з читача шалений гуркіт сміху і літри сліз. Натомість «Сотка» викликала сльози через приголомшливу нудьгу й відповідне шалене позіхання, що розривало рота в чималої кількості глядачів на прес-показі фільму в столичному кінотеатрі «Оскар», шанобливо відкритого для представлення фільму прокатною компанією B&H. Згадуючи катастрофічний провал минулорічного «Інфоголіка», на якому зал, зібраний із чисельних друзів-знайомих-родичів творців комедії, все ж був цілком задоволений, виявляючи його вдячним сміхом, можна зробити висновок про різну аудиторію зі своїми специфічними смаками (чи їх відсутністю). Та на показі «Сотки» сміху не було взагалі, ніби на екрані розгорталися події важкої драми з вимогою фізичного страждання.
І назвати всі зіграні ролі у фільмі аж такими провальними неправильно. Той-таки Богдасаров виглядав цілком харизматичним бандюком, просто жартів йому у вуста не вклали відповідних. Обидва члени «Кварталу 95», виконавиця ролі начальниці Леопольда, Катерина Кістень, і виконавець ролі чиновника, Олексій Смолка, були на своїх місцях, професійно розкладаючи універсальні образи до меж упізнаваності нашої дійсності. Просто говорити їм не було чого. А їх ще й навіщось переозвучили. І вже повним знущанням із глядача був образ юриста IT-компанії у виконанні Юлії Бєляк, образ, поданий як щось незвичайно важливе й разюче, ніби нам показують одночасно красуню Джину Лоллобриджиду й геніальну акторку Меріл Стріп, чого і близько не було… Єдине добре, почуте у фільмі, виголосив персонаж мера Одеси у виконанні Олександра Пономарьова, й то, це були не слова, а пісні, частково проспівані ним.
Із деталей сценарію, про які доволі важко говорити, зберігаючи позитивне налаштування, впала в очі одна дивовижна річ: річ у тім, що сотенні купюри в піджаку не виникають самі по собі, а як енергія, що не виникає з нічого і не зникає в нікуди, «переходять» від одного власника до іншого. Тобто, з’являючись у піджаку, гроші тим самим зникають в іншому банку-сейфі-кишені. Герой Річі-Богдасарова розказує історію, як його предки, маючи піджак у своїй власності, потрапили до Америки, де спричинили Велику Депресію, потім повернулися до СРСР, який і розвалили. А в якийсь момент фільму той-таки герой, граючись, стріляє собі в підборіддя й, маючи осічку, журиться — «коли ж я нарешті помру», таким чином недвозначно натякає на своє єство Вічного Жида... Що це — намагання пояснити природу багатства Сорроса, Цукерберга і Коломойського? Чи невдалий жарт на «єврейське питання»?
Хай там як, а вдалого «Сотка» має так багато, як у комара сала. І в першу чергу біль розчарування стосується жанрової невідповідності, коли заявлена комедія виявляється мелодрамою з драматичними й етнічно-філософськими роздумами про життя, Всесвіт і взагалі. Втім, одне точно влучне у фільмі таки є: коли герої роздумують, куди би вкласти здобуте з кишені, один підкидає ідею збудувати кінотеатр, на що другий відповідає: збитково. Звісно, якщо показувати таке, як «Сотка», будь-який кінотеатр збанкрутує.
