detector.media
Борис Бахтєєв
для «Детектора медіа»
15.07.2017 13:30
«Свобода слова»: це, звісно, не Шустер, але…
«Свобода слова»: це, звісно, не Шустер, але…
І нині структура ток-шоу вибудовується таким чином, щоб називати проблеми (і це в найкращому разі), натякати на проблеми, але не розбирати їх і не розбиратися в них.

Досить давно не переглядав «великоформатних» ток-шоу. Й от — «Свобода слова» 10 липня на ICTV. Останній перед канікулами випуск. Ще за часів, коли ведучим був Андрій Куликов, «Свобода слова» виглядала чи не найінтелігентнішим із-поміж усіх подібних ток-шоу. Чи не найспокійнішим і найменш скандальним. Вадим Карп’як, навіть зовні й за манерами схожий на Куликова, зберігає ту саму інтелігентну атмосферу.

Втім, ця інтелігентна атмосфера ще більше підкреслює генетичні вади самого жанру, зокрема й головну з них — російською мовою це зветься «кто во что горазд». Цього разу тема випуску була такою: «Недоторканність і реформи: останній робочий тиждень перед літньою перервою» (мається на увазі: Верховної Ради). Із тим самим успіхом цю тему можна було би сформулювати так: «Про все на світі», бо вона надавала політикам — гостям студії — блискучу можливість зупинятися на якомусь одному милому серцю аспекті й просто ігнорувати все, що було мовлено іншими промовцями. У вступному слові ведучому вдалося ще й розширити цю й без того неозору тему, включивши до обговорення прогнози щодо того, що депутати встигнуть, що не встигнуть і які проблеми будуть актуальними для Верховної Ради восени. Додаймо до того, що традиційне запитання для аудиторії стосувалося того, чи підтримує вона ідею вступу України до НАТО.

А ще додаймо, що, запрошуючи гостей студії до мікрофона, ведучий ставив їм різні запитання — кожному своє. І зрозуміймо: навіть натяку на дискусію, на розглядання бодай однієї теми з різних поглядів і під різними ракурсами, від самого початку не могло й бути. Іванні Климпуш-Цинцадзе було поставлено запитання про інтеграцію до НАТО та ЄС, Олексієві Гончаренку (БПП) — про зняття недоторканності, Олегові Березюку («Самопоміч») — про пенсійну реформу (щоправда, він зачепив і питання зняття депутатської недоторканності — в тому ключі, що все це є профанацією, потрібні вироки, можна було зрозуміти, ніби особисто генпрокурор і мав би виносити ці вироки)…

Сергій Соболєв («Батьківщина») отримав запитання про медичну та пенсійну реформи й про партійні пріоритети. Олександр Вілкул («Опозиційний блок») удостоївся запитання про звинувачення Державної фіскальної служби на його адресу й про наявність або відсутність в Україні політичних переслідувань — як то кажуть, «і щуку кинули у річку»: невже хтось гадав, що Вілкул не використає теми буцімто страшних політичних переслідувань із максимальною користю для себе та своєї політичної сили? Звісно ж, використав: із його слів випливало, що подання про зняття депутатської недоторканності мають суто репресивний характер і незабаром за ґратами опиниться мало не весь «Опоблок». При цьому глядачі, що не стежили за темою уважно, могли зрозуміти так, ніби Борислав Розенблат — теж опоблоківець, бо Вілкул пророкував, що реально знімуть недоторканність лише з нього та Добкіна. (Чи не було тут розігрування теми буцімто антисемітизму — то теж запитання.)

Анатолія Гриценка ведучий запитав про дострокові вибори й про те, чи готова до них його партія. Гриценко, як і Соболєв, казали нібито слушні, нібито виважені речі, багато з яких насправді були дискусійними. От тільки дискутувати не було кому.

«Галопом по Європах» — така от вийшла ефірна «євроінтеграція». І — стійкий присмак безупинного самопіару, для якого було створено всі можливості. І… коли Гриценко називав корупціонерів — корупціонерів узагалі, збиральний образ корупціонерів — «усі ці розенблати» та «всякі розенблати», чи коректно це було, чи виважено — хай навіть сам він ніякого подвійного сенсу у свої слова й не вкладав?

І зовсім уже на десерт були бліц-запитання ведучого до експертів (теж до кожного різні) під час такого собі антракту посередині програми.

Єдина аналогія, що напрошувалася, — це сама Верховна Рада, де вже традиційним стало вести мову про все одразу й ані про що конкретно.

Рельєфною була й інша вада жанру: нерівноцінність ролей експертів і політиків, коли експерти фактично перетворюються на звичайних інтерв’юерів, що по завершенні монологу чергового політика лише ставлять стислі запитання й майже не висловлюють власних думок. Ну хіба що зовсім уже наприкінці програми експерти — знову ж таки, дуже стисло — висловлюють підсумкові враження й думки. За умов, коли великохронометражні монологи політиків присвячено різним темам, підсумувати всі їх, та ще й змістовно, просто неможливо. Отже, окрім того, що політики самі не сперечаються одне з одним, бо захоплені власними монологами, то ще й експерти позбавлені можливості давати експертну оцінку тим монологам — принаймні, повноцінну оцінку.

А це надає політикам абсолютну можливість користуватися їхнім звичним «статусним» привілеєм — із мудрим виглядом і з такими ж мудрими інтонаціями казати дурниці. Або відверто лити воду. А то й відверто брехати. Або ж — у пом’якшеному варіанті — просто щосили прагнути бути оригінальними, не схожими на всіх решту. Так було й цього разу.

Отже, формат не передбачав дискусії. Запитання експертів (і політиків одне до одного) по завершенні кожного монологу… Зрозуміло: зловити політиків на неправді, завеликій категоричності, зсуванні акцентів у такому режимі неможливо. Тим паче що експерти віддавали перевагу додатковим запитанням, які не стосувалися монологів політиків, а виходили поза межі зачеплених ними тем та аспектів. Єдиним винятком став надто вже кричущий випадок, коли Вілкул переплутав (а чи «переплутав» у лапках) «Райанейр» із «Візейром» і почав стверджувати, що буцімто ще за часів Януковича «Райанейр» виконував до України силу-силенну рейсів, а за нової влади його з країни виштовхнули. Навіть після того, як його плутанина стала очевидною, він не здався й іще щось намагався доводити. Мусимо знову підкреслити: за такого формату політики отримують усі можливості для недобросовісної агітації й відвертої самореклами.

І — один приклад нерозкритої теми. Чимало з-поміж гостей зазначали: за корупційні діяння так досі й немає вироків, ніхто не поніс реальної відповідальності. Так, в Україні відсутня судова влада в її засадничому розумінні. Так, судді є корумпованими, політично ангажованими. Але… У Нідерландах от уже три роки розслідують катастрофу літака Амстердам — Куала-Лумпур, збитого над Донеччиною. До суду так досі й не дійшло. То що ж із цього випливає? Нідерландські слідчі органи та суди є корумпованими? Некомпетентними? Політично ангажованими? Ні, з цього випливає зовсім інша річ: слідство — це така справа, де ретельність і юридична доказовість мають безумовний пріоритет над швидкістю. Тим паче, що, як у нашому разі, корупційні злочини взагалі є важкими для доведення — ані безсторонніх свідків, ані відбитків пальців, ані слідів взуття та недопалків. У суспільстві й без того досить сильними є настрої «саджати» — хоч винних, хоч невинних, аби лише якомога більше. То чи варто відповідальним політикам підігрівати ці настрої?

Дотична проблема. Гончаренко казав, що Розенблата виключили з фракції — мовляв, хай доводить свою невинуватість у суді, та коли над людиною висять такі звинувачення… А припустімо на мить (і це стосується не персонально Розенблата, а загального підходу), що звинувачення є хибними або кимось підтасованими. Пригадується, як за радянських часів будь-кого, на кого заводили справу, одразу виключали з партії, з комсомолу — ще не лише до суду, який, можливо, винесе виправдальний вирок, а й до слідства, яке, можливо, не знайде складу злочину. То хіба ж у даному разі ми спостерігаємо не те саме? Хіба ж голосувати за зняття недоторканності з депутата, який залишається членом фракції, фракція не змогла би? То це вже щось зовсім інше, ніж модерний демократичний спосіб дій.

Але окрім побіжного зауваження одного з експертів, що не треба перебирати на себе роль суду (Гончаренко тут само запевнив, що він і не перебирає), ніякого акцентування проблеми не сталося.

Називати проблеми (і це в найкращому разі), натякати на проблеми, але не розбирати їх і не розбиратися в них — оце і є, як виглядає, стеля «великоформатних» ток-шоу. Стеля, вище якої вони не можуть стрибнути за визначенням. І чомусь здається, що стелю цю вибудували не випадково.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY