Нещодавно ознайомилася з результатами вивчення громадської думки на Донбасі, здійсненого GfK Ukraine. Відповідаючи на запитання, хто винен у військовому конфлікті на сході України, 30 % мешканців Донецької області назвали центральний уряд України, а ось Росію звинувачують лише 15 % опитуваних. Тих, хто воює проти української армії, вважають винними лише 7 %.
Не скажу, що ці результати дуже вразили мене, бо прожила на Донеччині більшу частину життя й маю уявлення про настрої місцевого населення, особливо жителів індустріальних міст, із давніх радянських часів «заточених» на Москву. Мало що змінилося й за 25 років незалежності України, бо ця територія була віддана в повне розпорядження місцевим політикам. Наслідки відомі.
Але ж нині війна. І маємо турбуватися про захист України не тільки на полях боїв, а й у головах.
А що відбувається на шпальтах друкованих видань області, які виходять на контрольованих Україною територіях?
Ще не реформовані, але правил не дотримуються
На жаль, скласти більш-менш адекватну картину відбиття реальності в місцевій пресі неможливо, бо переважна більшість міських і районних комунальних видань, мабуть, вирішили: раз пішли на роздержавлення, то дотримуватися встановлених державою правил не обов’язково. З нинішнього року припинили надсилати обов’язкові примірники до Національної бібліотеки імені Вернадського редакції газет «Вперед» (Бахмут), «Вісті» (Слов’яськ), «Заря Приазовья» (Нікольське), «Краматорская правда», «Наше слово» (Волноваха) та інші. А «Дружковский рабочий» взагалі не надавав своїх примірників до бібліотеки вже багато років поспіль.
Як розповіла завідувачка відділу формування та використання газетних фондів бібліотеки Наталя Носкіна, вони зверталися до редакцій електронною поштою, телефонували. Відмовка одна: обмаль коштів. Обіцяли все ж таки знайти можливість і надалі поповнювати загальнодержавний архів, але обіцянки дотрималася лише одна редакція. Інші проігнорували нагадування.
«Невже немає ніякої можливості хоча б раз на місяць, та навіть раз на квартал відправляти нам бандероль? — бідкається Наталя Носкіна. — Невже не розуміють редактори свою відповідальність перед історією? Як же наші нащадки будуть вивчати події цих років, не маючи артефактів? Ми маємо в архівах навіть видання буремних 1917–1919 років, то невже нинішнім видавцям доводиться скрутніше?»
Неможливо не погодитися з пані Носкіною, бо, скажімо, регіональній газеті «Донбасс», редакція якої змушена була покинути Донецьк і нині працює завдяки онлайн-зв’язку з кореспондентами, редактор Олександр Бриж забезпечує безперебійний вихід, перебуваючи в Черкасах, і все-таки надсилає обов’язкові примірники. І з Бахмута (в минулому — Артемівськ) безперебійно надходять примірники незалежної газети «События», і з Лиману — приватних «Вестей Лимана», а місцеві комунальні видання чомусь ніяк не сподобляться на нескладну й не таку вже дорогу процедуру. Чому?
Не вважають обов’язковим дотримуватися закону і впевнені, що ніхто їх за це не притягне до відповідальності? Чи мають за краще не виставляти на загал і не залишати в анналах історії те, що пишуть у своїх газетах? Відомі факти, коли в деяких місцевих виданнях таке писали, що можна було б і державну зраду інкримінувати.
Це все припущення, однак факти кричущі, й варто, мабуть, тим державним інституціям, що мають опікуватися ходом роздержавлення преси, поцікавитися й цим аспектом діяльності редакцій.
Газетні береги реального життя
А чи можна скласти адекватну картину реального життя регіону з тих газет, що доступні в НБУ імені Вернадського?
Можна, тільки за умови, якщо перечитаєш не менше 2-3 видань, добре змішаєш і поділиш прочитане щонайменше на два. Ось яскравий приклад — дві газети, що виходять в одному місті, — Краматорську.
«Восточный проект» (засновник — ТОВ «Железнодорожное литье», видавець — ТОВ «Восточный проект») виходить щотижня накладом 10 тисяч примірників. Цей тижневик можна було би назвати повністю аполітичним, якби не частеньке згадування про діяння й позицію нардепа Максима Єфімова (Блок Петра Порошенка).
Газета переповнена інформацією про життя міста й регіону. Різноманітною інформацією, серед якої практично немає місця для АТО, військового протистояння, а якщо й доводиться повідомляти, скажімо, про торгову блокаду, то всі гострі кути теми оминаються з ювелірною точністю. Та й писали про неї у зв’язку з тим, що в Краматорську відбулися два мітинги «за» і «проти» блокади. Аналітики газета намагається уникати. А системні подачі порівняльного аналізу тарифів, зарплат медиків тощо в Україні та в європейських країнах залишають непевне враження.
Цікаво, звісно, що в Краматорську відбуваються конкурси «Супер-мамочка» й «Міні-міс», що й «Восточный проект» то оголошує фотоконкурси про домашніх улюбленців, то пропонує зібрати картинку з газетних вирізок і принести до редакції й отримати в подарунок піцу, але ж життя краматорчан навряд чи обмежується лише побутовими справами й розвагами.
Адже поряд триває справжня війна. Якої на шпальтах газети немає.
Зате війною переповнена газета «Вісті Донбасу» (засновник — обласна військово-цивільна адміністрація, видавець — комунальне підприємство «Регіональна телерадіокомпанія “Регіон Донбас”»). Тижневик виходить накладом 50 тисяч примірників.
Мабуть, некоректно порівнювати ці дві газети, адже «Вісті Донбасу» цілком обґрунтовано можна віднести до пропагандистських видань: перевагу в повідомленнях віддано діям влади (зауважимо, однак, що йдеться не про персоналії, а про проекти, конкретні справи, щоправда, голова адміністрації Павло Жебрівський — постійний герой газетних публікацій).
І все ж коли Андрій Цаплієнко пише у «Вістях Донбасу» про загиблого 23-річного капітана Героя України Андрія Кизила: «Не зрадьте їх, не забувайте», — здається, що він звертається й до журналістів «Восточного проекта».
Кожне видання має свою редакційну політику, визначає свою тематику Скажімо, «Вести Лимана» (засновник — С. В. Катаргін, видавець — «Стройграф») віддає перевагу кримінальній тематиці. Наприклад, у номері за 19 квітня тільки в заголовках сім разів трапляється «поліція», «правоохоронні органи». А про війну, що точиться поряд, про сусіда-агресора й тут — ані слова. Хіба що вряди-годи публікують офіційні повідомлення.
Експерти, фахова спільнота засуджують пропаганду, закликають дотримуватися професійних стандартів, уникати мови ворожнечі. Все правильно. Та постає резонне запитання: а як розцінювати замовчування, оминання гострих тем? І що відповісти видавцеві костянтинівської газети «Провинция» (свого часу це була перша приватна газета в регіоні) Галині Разпутько, яка в діалозі з читачем написала таке: «Когда на карту поставлено само существование Украины, когда на твоей земле идет война, развязанная “братским” соседом, сохранять нейтралитет не получается»?
Ось один із неоднозначних прикладів подібного «нейтралітету». «7Я. Всеукраинский популярный еженедельник» — дайджест, що вже десять років виходить у Маріуполі й розповсюджується по всій Україні. Герої його публікацій — популярні особи різних країн. Тільки не України. Чому? Невже в нашій історії не було таких особистостей, пригоди яких прикрасили би сторінки «7Я»? Чи не написано захопливих текстів? Чи просто журналісти газети не шукають цих текстів? Не ставлять перед собою такого завдання? А пошукали би — збільшили б коло читачів.
До речі, Український інститут національної пам'яті спільно з каналом «UA: Перший» запускають проект «Люди Свободи». Ці люди дуже різні — поети й політики, військові й музиканти, науковці й художники.
Критика та об’єктивність
Показати життя у всій його різноманітності — намагання, достойне похвали. Особливо якщо редакція перебуває у вигнанні. «Донбасс» не втратив зв’язків зі своїми кореспондентами й регулярно публікує «Заметки из прифронтового блокнота» Юрія Хоби.
«Приазовский рабочий» має постійну рубрику «АТО». І через газету (наклад майже 35 тисяч примірників, виходить тричі на тиждень) інформує читачів не тільки про події й проблеми міста, а й про ситуацію на лінії розмежування, що підійшла майже впритул до Маріуполя. Містяни практично щодня чують постріли.
Як у цій ситуації дотримуватися об’єктивності, не роздмухувати панічних настроїв, уселяти впевненість? Велика відповідальність редактора (Микола Токарський) і всього журналістського колективу.
Ця газета, як і «Провинция», як і «Донбасс», не уникає критики місцевої й центральної влади, однак аргументованої й виваженої.
А ось у бахмутських «Событиях» (головред Вадим Мардіян) обрали іншу тональність — сатирично-знущальну, й це теж привертає увагу читача. А що, смішно — підпис під рубрикою «ПолитИТОГ» — «Гена Цыд».
Утім, це деталь. А головне — що критика ділова. У місцевих владців, мабуть, справжня сверблячка від кусючої газети. Важливо, що тут і на шпальтах «Провінції» видали публікації про передачу до суду справ по обвинуваченню в посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України керівників органів місцевого самоврядування, які в 2014 році організовували незаконний референдум.
Критичний настрій і в тижневика «Знамя индустрии» (Костянтинівка). Що й зрозуміло: газета пов’язана з Борисом Колесніковим, прем’єр-міністром тіньового уряду «Опозиційного блоку» і власником місцевої кондитерської компанії «Конті».
Критика, критична налаштованість місцевих газет — чи є вона ознакою об’єктивності? І чому така налаштованість вибіркова? І до «Событий», і до «Знамени индустрии» є серйозне запитання: чому вони, працюючи неподалік порушеного Росією кордону, мовчать про роль сусіда в протистоянні на Донбасі? А тепер повернімося до початку цієї статті: відповідаючи на запитання, хто винен у військовому конфлікті на сході України, 30 % мешканців Донецької області назвали центральний уряд України, а Росію звинувачують лише 15 % опитуваних. Ось вам і результат…
Фото: Віра Черемних
