Із ним, як і з іншими учасниками ініціативи «Жива бібліотека» на фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, розмовляємо про те, чи важко жити в нашій країні «не таким, як усі» – тим, кого суспільство називає представниками меншин (національних, релігійних, сексуальних тощо) і щодо кого існує ціла низка упереджень.

Чи зустрічаються вони з проявами агресії та дискримінацією на вулиці й удома, чи коректно висвітлюють їхні проблеми вітчизняні медіа та що повинна робити держава, аби знизити градус ненависті та зруйнувати стереотипи – на ці та інші запитання в рамках проекту «Детектора медіа» з подолання мови ворожнечі відповідають мусульманин, африканка, лесбійка й трансгендер, який, до того ж, є внутрішньо переміщеною особою з Донецька.

Хтось із них ніколи не відчуває себе в безпеці на вулиці, щомиті прислухається до розмов перехожих, аби виявити в них мову ворожнечі щодо себе і вчасно вберегти своє здоров’я й життя. Хтось щодня думає про те, що потрібно залишити цю країну, але водночас не приховує: екзотична зовнішність в декого викликає агресію, а в декого – неабияку симпатію, що часто допомагає в повсякденному житті. Хтось щасливий бути собою, але чекає від держави змін на законодавчому рівні, аби стати впевненішим у завтрашньому дні. А хтось вважає, що бути відкритим та чесним із іншими – запорука розуміння й любові з боку суспільства.

Ми публікуємо їхні думки, не акцентуючи на іменах і соціальних статусах. Без купюр.

Мусульманин, 41 рік: «Стільки толерантності, скільки є в Україні, ви не знайдете ні в Росії, ні в Європі»

– Я приїхав з Палестини до України в 1995 році. Як представник релігійної та національної меншин можу сказати, що з мовою ворожнечі та дискримінацією я за всі ці роки не стикався, чесно. Навпаки, друзі та знайомі часто говорять, що я давно вже ваш, що маю залишитися назавжди в цій країні.

Так, я знаю про випадки агресії щодо представників східних національностей, але особисто мене оточують чуйні й порядні люди. І взагалі я переконаний, що український народ достатньо привітний, і в цьому ми дуже схожі. Мені здається, націоналізм чи якісь подібні радикальні речі непритаманні українцям. В Європі на мене би відразу навісили ярлик біженця. У Росії я би теж не відчував себе вільно. Стільки толерантності, скільки є в Україні, ви не знайдете ні в Росії, ні в Європі.

Я намагаюся гідно презентувати свою національність в Україні, бо вірю: якщо залишаю приємне враження, то люди ставляться добре і до моїх співвітчизників. Якби я приїхав до Йорданії, і в мене запитали, якими є українці – я ніколи не став би розповідати про сепаратизм, алкоголь, повій або погану освіту, бо Україна не цим пишається й не це вважає частиною своєї культури. Приїжджаючи до інших країн, я розповідаю про достойних представників: письменників, поетів, художників, учених; про красивий Київ, музеї, оперу тощо. Так само тут розповідаю про достойних представників своєї нації та релігії. А погані й хороші є серед людей будь-якої національності.

До мене дуже часто звертаються журналісти багатьох видань, я неодноразово брав участь у різноманітних ток-шоу на телебаченні. Українські журналісти подобаються мені тим, що завжди намагаються почути від першої особи про якусь подію. Не всі медійники однаково чесні, є такі, що перефразовують слова, можуть зманіпулювати заголовком, але це не загальне явище. Я частіше бачу, як медіа намагаються чітко передати твою думку, звертаються до тебе по коментар, з’ясовують, як ти ставишся до тієї чи іншої ситуації. Це говорить про високий професійний рівень журналістики в Україні.

Звісно, дезінформація теж існує, нам ще є з чим боротися. Але в Україні люди шукають правду, вислуховують думки носіїв інших культур, національностей. Мені здається, це сьогодні широко розповсюджується.

Але я згодний із тим, що в навчальних закладах обов’язково повинні бути уроки з толерантності. У Києві є школа молодих журналістів, мене туди запрошували, щоб обговорювати журналістську діяльність в арабських країнах на прикладі каналу «Аль-Джазіра». Мене запрошували також в загальноосвітню школу, аби я розповів учням 1-2 класів про іслам. Діти весь тиждень знайомилися з ісламською культурою (читали, малювали), а потім я розповів їм про свою релігію, і ніхто не боявся, що я буду закликати їх до ісламу. Мені цей приклад толерантності дуже сподобався – учителі не стали використовувати стереотипні підходи при знайомстві з чужою культурою, бо хотіли, аби діти стали справжніми освіченими людьми і чули носіїв іншої релігії.

У Києві є українська ісламська школа, я запропонував директорці, аби з наступного року ми запросили представників інших релігій – буддизму, християнства. Важливо навчити дітей бути толерантними й освіченими. Суспільству це дуже потрібно, і цей приклад треба широко розповсюджувати.

Африканка, 33 роки: «Українці потроху позбавляються стереотипів, але мені досі інколи хочеться поїхати звідси через жорстокість людей»

– Я живу в Україні з восьми років. І завжди на мене звертали надмірну увагу. Коли я навчалася в школі, часто стикалася з образами. Прикро те, що інколи розумні люди з вищою освітою говорять нісенітниці, використовують стереотипи. Наприклад, у мене була вчителька, яка розповідала на уроці, що діти змішаних рас – дурніші за чистокровних. Що тут скажеш? Звісно, я розповідала про такі випадки мамі, вона ходила сваритися, запитувала, звідки так інформація. Учителька відповідала, що десь прочитала. Гітлер теж свого часу щось десь прочитав, і чим це закінчилося?..

Було багато неприємних ситуацій, особливо в шкільні роки. Тепер я маю дитину й ретельно розпитую щодня, як до неї ставляться люди навколо. Також я проводжу лекції з толерантності в загальноосвітніх школах, бо сама через різне ставлення пройшла, і мені є що сказати.

Останнім часом ситуація змінилася на краще. Хоча й тепер друзі-іноземці дуже дивуються, що часто чують на вулиці «нігер» на свою адресу або щось інше, коли приїжджають до України. А я відповідаю їм, що раніше могли й побити.

Якщо хтось ображає мене на вулиці, називає «негритянкою» або «мулаточкою» (інколи це від нерозуміння, а не від зневаги), я просто не звертаю уваги. Але досі є такі ситуації, коли хочеться плакати й навіть залишити цю країну, бо час іде, а люди змінюються дуже повільно.

Мені також погрожували через те, що маю шкіру іншого кольору. Одного разу в метро «Майдан Незалежності» хлопець (чи расист, чи скінхед – не знаю, хто він) зненацька пообіцяв спустити мене з ескалатора. Довелося тікати.

Я не знаю, звідки беруться ці упередження в людей. Адже найрадикальнішими зараз є підлітки, яким по 16 років, вони не жили в Радянському Союзі, їх уже виховувало нове суспільство. Коли я була школяркою, у моєї вчительки народилася дитина, ми вітали її, раділи. Зараз її сину 18 років, і на його сторінці в соціальній мережі «ВКонтакте» я бачу расистські висловлювання, і стає прикро, що я так раділа його народженню. Тепер він виголошує радикальні заклики вбивати, знищувати людей інших національностей та кольорів шкіри.

Якось я запитала в представників поліції, чому такі сторінки, групи в соціальних мережах ніяк не контролюються владою, будь-хто може вступити до спільноти «Скінхеди Києва». А вони відповіли: якщо є заклики до агресії, це ще нічого не значить. Якби було сказано «Давайте name="_GoBack">вб’ємо завтра о такій-то годині там-то таку-то людину», тоді вони мали би право реагувати.

Але не зважаючи на труднощі, з якими я часто стикаюся, хочу сказати, що багатьом людям подобається екзотична зовнішність, і моя неодноразово допомагала мені в повсякденному й особистому житті.

А щодо ЗМІ, останнім часом зникло акцентування на національностях або расах у статтях із негативним забарвленням. Іноді ще зустрічаю в заголовках «особи кавказької національності скоїли злочин» або «побито темношкірих», але набагато рідше, ніж раніше.

Лесбійка, 26 років: «ЛГБТ-спільноту більше хвилює юридичне врегулювання її проблем, а не ставлення суспільства»

– Насправді, мені здається, що особливого тиску на ЛГБТ-спільноту в нашому суспільстві не існує. Загострюється агресія після прайдів або якихось відкритих акцій. Українське суспільство в принципі змирилося, що існують такі люди, але прайди (в такому вигляді, в якому вони є сьогодні) розбурхують і викликають агресію, бо в них немає чітко сформованої мети, і звичайні люди не розуміють, навіщо це – ЛГБТ ніхто ж не чіпає. Саме після прайдів я боюся взяти свою дівчину за руку на вулиці, але через деякий час, коли пристрасті вщухають, усе стає на своє місце.

За що виступають спільноти? За те, щоби юридично урегулювати питання ЛГБТ. Наприклад, я живу з партнеркою, потрапляю до реанімації, і вона не має права доступу туди, бо юридично мені ніхто. Наприклад, я народжую, і моя партнерка вважається другою мамою, якщо раптом я помру, нашу дитину віддадуть моїм батькам, а якщо їх немає – то в притулок, вона буде безбатченком. Або я, наприклад, вибрала кремацію, щоб мої органи стали донорськими. Мої батьки, припустимо, проти, і якщо я навіть напишу заповіт, вони мають право оскаржити моє рішення, як найближчі родичі, і моя партнерка не зможе вплинути на цю ситуацію. Ми також не можемо ділити майно при розлученні, згідно із законом. І таких моментів безліч. Це єдине питання, яке у нас в державі варто піднімати.

Мені було 19 років, коли зрозуміла, що зі мною щось не так. Я не знала тоді, що існують такі люди – геї та лесбійки, думала, що я неправильна, що маю якісь відхилення. Тому, коли зустріла хорошого хлопця, вийшла за нього заміж. Я виконала суспільну норму, усі навколо були щасливі. Але на другому році подружнього життя зрозуміла, що закохуюся в жінку, розповіла чоловікові, але він не надав цьому значення. Мені ніхто не пояснював, що можна закохатися в людину своєї статі, за допомогою Гугла я знайшла інформацію й зрозуміла, що у світі це явище є прийнятним. Ще рік я помучилася й розлучилася. Чоловікові, звісно, не сказала, з якої причини, бо не хотіла вбивати його самооцінку. Але ми добре спілкуємося, обидва щасливі в нових стосунках.

А от мамі я розповіла. Почала з того, що дуже її люблю й боюся, що вона від мене відвернеться. Мама відповіла, що я її донька, що би там не сталося. Вона не вважає такий образ життя правильним, але я залишаюся її донькою, що би не відбувалося в моїй голові. Зазвичай батьки все відчувають і знають, але їм треба сказати відверто, бо вони уникають усвідомлення цього, не хочуть сприймати це як правду.

Я знаю багато представників ЛГБТ, але ми ж ніколи не афішуємо це, і якщо в розмові я вже не можу уникнути відповіді, то зізнаюся. Люди кажуть, що нічого проти не мають. Та мені абсолютно все одно: проти вони чи ні.

Наше суспільство чомусь думає, що людину можна переконати стати геєм. Мене смішить, коли величезні байкери пишуть в соцмережах, що гомосексуали – це негарно й хай роблять свої брудні справи за зачиненими дверима, аби діти цього не бачили й не стали такими ж. Але правда в тому, що якщо в людині цього немає, вона не стане геєм, як її не зваблюй.

Ще один розповсюджений міф: лесбійка в будь-якій компанії розглядає всіх жінок як потенційних партнерок. Але ж гетеросексуальна дівчина не дивиться на всіх чоловіків у компанії як на потенційних партнерів? Більше того, представники ЛГБТ умовним радаром відчувають, хто гетеро, а хто ні, до кого можна «підкатувати», а до кого не варто. До цього накладається й смак – подобається чи не подобається, і тільки потім можуть зародитися стосунки.

Як навчити наше суспільство толерантності? Якщо ми будемо нашим дітям розповідати про те, що буває мама й тато, а буває тато й тато або мама й мама, то коли вони виростуть, їх не буде шокувати вся ця історія, у них не буде ненависті до ЛГБТ-спільноти. Тому і виховання в сім'ї, і освіта відіграють велику роль в цьому процесі.

Відвертої мови ворожнечі в ЗМІ до ЛГБТ я не відчуваю. І не зустрічала ніяких маніпуляцій, із цим пов’язаних. Почуваю себе вільно, без жодних принижень.

Трансгендер, ВПО, 27 років: «Я постійно прислухаюся до перехожих, стежу, чи є в їхніх словах мова ворожнечі на мою адресу. Від цього залежить моя безпека»

– Я з Донецька, живу в Києві близько трьох років. Якщо говорити про прояви мови ворожнечі щодо внутрішньо переміщених осіб, то дійсно часто чую в маршрутках «оці донецькі…» і далі щось негативне. І якщо людині з Донецька вдалося отримати роботу в Києві, то теж є дорікання: «Прийшли ці донецькі, їх узяли на роботу, а наших не беруть». Особливо гостро це відчувалося під час першої хвилі переселення.

Але й сьогодні у ВПО існує безліч проблем: дуже важко знайти роботу та житло. Проблему ставлення до людей з Донбасу можна простежити на прикладі моєї мами, яка працювала головним біологом на шахті, а тепер продає цигарки в Києві, має зарплатню в три тисячі гривень. І якби не я, куди би вона пішла, де б жила?

Я з цим стикаюся менше, або скоріше – менше звертаю увагу, бо ця проблема в порівнянні з іншою просто блідне. Коли мене хочуть убити на вулиці просто через мою неформальну зовнішність, прописка вже не має значення. І ця агресія не залежить від міста – на мене нападали і в Донецьку, і в Києві.

Я вже звик, що коли йду по вулиці, завжди слухаю, про що люди навколо говорять: я маю стежити, чи немає в їхніх словах мови ворожнечі щодо мене, від цього залежить моя безпека. Я повинен бути готовим до будь-яких варіантів. На мене тут двічі нападали просто тому, що не сподобалася моя зовнішність. А в Європі я спіймав себе на думці, що можу йти по вулиці й не боятися, що всі люди говорять про мене.

Неформальна зовнішність у мене років десять. І я багато в чому себе обмежую в цілях безпеки. Зазвичай, якщо їду на якусь конференцію до Європи, беру з собою такий одяг, який тут ніколи не вдягну. Але я не можу і не хочу обмежувати себе повністю, бо маю лише одне життя. Ці люди є тільки на вулиці, а я в себе є завжди – удома, уві сні, у ванній, у дзеркалі, я завжди з собою.

Коли зрозумів, що є трансгендерною людиною, звісно, копався в собі якийсь час. Бо батьки виховували нас у рамках системи, послуговуючись певними нормами моралі. Більше того, ми теж будемо виховувати наших дітей так (тільки градус неприйняття нового буде знижуватися), бо ми досі живемо в цій системі, мислимо категоріями чоловік-жінка, не вміємо думати й говорити по-іншому. Для того, аби діяти по-іншому, потрібна постійна рефлексія. Це дуже важко. Я знаю по собі.

Бачу лише радикальні методи боротьби зі стереотипністю мислення, бо вся ця ліберальщина, як показує досвід, підлаштовується під систему. Вона дуже гарно вбудовується в капіталізм, який нерозривно пов’язаний із патріархатом. Наприклад, коли в США прийняли закон про одностатеві шлюби, компанії, які виробляють спеціальні тематичні весільні тортики, певну атрибутику, почали заробляти в рази більше. Це явище поставили на конвеєр, на гроші. Здавалося би, цей закон – важливий крок проти системи, проти гетеронормативності, але система дуже швидко переробила все під себе.

Потрібно боротися з цим, будувати окремі спільноти, проводити акції, фрімаркети, нехай вони будуть маленькі, локальні, але будуть. До речі, усвідомлення того, що маленьке нічого не значить – це теж дуже системне мислення.

Раніше я вважав, що в боротьбі зі стереотипним мисленням може допомогти школа. Але нас із дитинства вчать гетеросексуальній моногамній моделі, у кожній книжці саме такий сценарій. Нам це й у фільмах демонструють, пропагують таким чином гетеросексуальні зв’язки, а коли показують інші стосунки, то називають це пропагандою. Але хто буде про це говорити в школах, де вони знайдуть таких учителів?

Щодо законодавства теж є сумніви. У нас усі депутати мають супермаскулінний вигляд, навіть довге волосся ніхто з них не носить. То який закон допоможе? Закони будуть просто написані – й усе.

Медіа можуть допомогти, якщо вони будуть популяризувати якісь прогресивні погляди. Але тут є цікавий момент: зараз ЗМІ почали багато писати про трансгедерних людей, і я доклав до цього зусиль, бо хочеться, аби про нас писали правильно. Бо оця фраза «народився не у своєму тілі й усе життя страждав» – це якийсь жах. Для них шок, що я вирішив здійснити перехід в 20 років, вони кажуть, що я повинен був хотіти цього з дитинства.

Люди почали говорити толерантно, але продовжують бути паталогізуючими, не говорять варіативно, бо бояться: якщо на телебаченні прозвучить думка, що трансгендерність – це вільний вибір, то це і буде гей-пропагандою. А я вважаю, що ЗМІ мають займатися гей-пропагандою, але тут треба враховувати, які це ЗМІ. Якщо вони націлені на велику аудиторію, то нам не допоможуть, а якщо орієнтовані на інформацію, то це ті медіа, які можуть допомогти.

На жаль, я не знаю в Україні таких ЗМІ, які були би мені симпатичні. Навіть те видання, яке співпрацює з моєю організацією, відмовилося писати певні статті, бо їх прочитає 50 людей і їм це невигідно. Мої лекції відвідує дуже мало людей, я готовий навіть для однієї особи розповідати. Але медіа – це про гроші та про кількість відвідувачів.

Я проти толерантності. Мені не потрібно суспільство, яке прагне толерантності. Бо толерантність має на увазі, що є хтось справжній і правильний, а є хтось гірший, другого ґатунку. Так, я апелюю цим терміном, бо в нашій мові не вистачає влучних слів, але я проти нього. Не треба бути до мене толерантним. Сам факт того, що суспільство потребує цього явища, говорить про те, що воно нерівноправне і його треба змінювати. Мені хочеться жити в суспільстві, де не треба нікого приймати, де немає очікувань. А в нас є очікування: якщо в паспорті написали «жінка», значить це жінка, вона буде жіночною, носитиме плаття, житиме з чоловіком… Начіпляють ще тисячі ярликів. А можна просто сказати: це – людина. І апелювати іншими поняттями, не розглядати людей як готові шаблони.

Що порадити молодим людям, які не розуміють, як самих себе прийняти, не знаходять сили боротися, не можуть порозумітися з батьками? Кожна сьома спроба суїциду так чи інакше пов’язана з гендерною ідентичністю або сексуальною орієнтацією. В Україні справи трохи кращі, ніж у Росії – принаймні, у нас немає таких жорстких законів. Дітям я хотів би порадити чекати до 18 і йти з дому, бо коли тобі говорять, що люблять і застосовують при цьому насилля, то це все, що завгодно, але не любов. І не забувати, що найголовніше – власне життя. Батьки, коти, бабусі-дідусі, друзі все одно рано чи пізно підуть. Людина завжди, як би це не було боляче визнавати, залишається наодинці із собою. І вона має піклуватися про себе, про своє здоров’я – фізичне та психічне, не боятися звертатися до спеціалістів. І якщо зараз важко, треба знайти тих, хто тебе підтримає. Мені це допомогло себе не знищити.

В інтернеті існує багато груп, створених задля допомоги таким людям. До того ж, правозахисні організації в Україні працюють дуже добре в цьому напрямку. Ми вже досягли того, що прийнято закон, який дозволяє змінювати гендерний маркер, будучи в шлюбі та маючи дітей, наразі необов’язковою стала стерилізація, до якої раніше примушували при переході в інший гендер, закон також дозволяє отримувати допомогу дітям із 14 років без згоди батьків.

Я вважаю, ЗМІ можуть допомогти, якщо будуть більше писати про права таких підлітків, бо вони не знають, де отримувати цю інформацію.