ПРОЕКТИ
15:00
Середа, 11 Липня 2018

Неможливе можливе, або Чому стається те, чого не повинно бути

Моніторинг журналістських телерозслідувань, 18–24 червня 2018 року.
Неможливе можливе, або Чому стається те, чого не повинно бути
Неможливе можливе, або Чому стається те, чого не повинно бути

«Детектор медіа» публікує десятий текст оновленого проекту моніторингу журналістських розслідувань, який триватиме до кінця 2018 року.

Із методологією моніторингу можна ознайомитися тут. Ваші пропозиції, зауваження, відгуки надсилайте за електронною адресою: info@detector.media.

Оновлений моніторинг «Детектора медіа» охоплює п'ять загальнонаціональних проектів, зокрема: «Гроші» («1+1»), «ЦРУ» («24»), «Наші гроші» («24», «UА: Перший»), «Стоп корупції» (5 канал), і «Схеми» («Радіо Свобода», «UА: Перший»).

Нові учасники замінили проекти «Слідство.Інфо» («Громадське ТБ», «UA: Перший») і «Народна прокуратура» («112»), які, на жаль, припинили виходити в колишньому форматі. Дослідження складається з аналізу якісних показників у формі таблиць і суб'єктивної думки експертів, які у своїх коментарях спираються на чітко визначені параметри оцінки та особисті враження, що ґрунтуються на досвіді та знанні жанру.

Чому? Це «чому» дедалі частіше крутиться в нашому надміру збудженому й перевантаженому мозку, коли ми дивимося й аналізуємо українські телевізійні проекти розслідувань. Не «хто, як, де, коли, скільки, навіщо», а саме «чому». Чому наші розслідувачі роблять те, чого їх вчать не робити на всіх їхніх тренінгах? Чому вони не дотримуються хвалених «стандартів Бі-бі-сі» чи хоча би скомпрометованого останньою президентської кампанією (так-так) «Сі-ен-ен»? Чому вони роблять те, що досвід підказує їм не робити? Чому вони порушують писані й переписані телевізійні та розслідувальні правила, про які люблять розповідати іншим?

Чому? Чому вони випускають сюжети з відвертими ознаками замовності? Чому вводять в оману глядача? Чому вони вважають нормальним під ширмою журналістики нав’язувати свої особисті думки? Чому лінуються шукати для своїх сюжетів жертв і героїв? Чому не пояснюють, кому викрите ними явище шкодить і як дорого воно обходиться конкретному українському громадянинові? Чому, коли їм немає чого показувати, вони завжди показують себе? Чому крадуть чужі кадри? Чому крадуть чужі ідеї й сюжети? Чому телевізійні маніпулятори, які відверто зневажають глядацький плебс і працюють за принципом флюгера, раптом перетворюються на цитованих авторитетів?

Чому? Ми довго думали й нарешті зрозуміли. Відповідь виявилася проста, як непомічене суддею порушення на футбольному полі. Бо їм нічого за це не буде. Нічогісінько. Мабуть, надивившись кілька останніх голлівудських фільмів про бравих писак і телевізійників, вони повірили, що є такими собі воїнами світла, месіями з особливими функціями і роллю. А потім наші тележурзірки обурюються, що фігурантам їхніх розслідувань вдається уникнути відповідальності. А що? Вони теж добре знають, що їм так само нічого не буде. Нічогісінько. У цій країні немає відповідальності. І в журналістів теж. Тому немає чого дивуватися, шановні.

Дата моніторингу: 1824 червня 2018 року

«Гроші», випуск № 15 від 18 червня 2018 року

«Гроші» нагадують акордеон, який то роздувається, то здувається, видаючи різні за якістю звуки. Вони то фонтанують напівсюжетами і промінчиками розслідувальної журналістики, то здуваються до пізнавально-розважального шоу. Цього разу нам під гарячу руку трапився випуск на «здуві». З восьми з половиною матеріалів ми ледве нашкребли три сюжети, які змогли сяк-так оцінити за нашими параметрами. Сумне видовище, скажемо вам. Це при тому, що насправді нам пощастило — щастя тривало не понад годину, як зазвичай, а лише 57 із гачком хвилин. Та повірте, це були важкі хвилини.

На жаль, значно менше нам пощастило зі студіями від ведучого-правдоруба Олександра Дубінського, який пообіцяв у програмі сюжети «про Порошенка на чолі гей-параду» та про те, «як українці печінки у Європу продають». Ані того, ані іншого в «Грошах» не було, але ми вже давно звикли пропускати повз вуха більшість його вкрай безграмотних реплік, оскільки це або повна дурня, або маніпуляція. Утім, це не заважає Дубінському бути в «авторитеті» й таким собі взірцем іронічно-матюкливого підходу на особистих інформресурсах. Ну, добре, хоч у політику поки що не подався. Наразі тільки критикує інших. Та це, як показує досвід, питання часу.

Вибачте, відволіклися. Не по-розслідувальному якось. Це нашим супержурналістам можна тридцять тез в один сюжет запихати, а нам — ні. Більше не будемо.

Отже, до справи. «Гроші».

Одразу зазначимо, що цього разу всі без винятку сюжети плюсівського проекту забули про золоте правило — глядач повинен чітко розрізняти, де факт, а де вимисел. Саме тому позначати реконструкції та інсценування подій потрібно обов’язково. Як і чужі кадри. Це як цитати в науковій роботі. Але ні, «грошики» не на те вчилися. В аналізованому випуску вони не зробили такої позначки жодного разу, хоча використовували прийоми під назвою «реконструкція» і «беремо чужі кадри під виглядом своїх» неодноразово. Біп! Мінус.

Та це тільки початок тривалого шляху додому, до загальноприйнятих та визнаних стандартів і канонів справжньої, професійної, а не «грошівської» мегажурналістики. Ще б і якісні сюжети не завадило почати робити.

Перший матеріал спробував розповісти нам про будівельні подвиги Київського національного університету будівництва й архітектури. Справді цікава тема про житлові об’єкти, що зводить держпідприємство, яке журналісти називають університетським і яке очолювали й очолюють викладачі та їхні діти. Нас запевняють, що то «державна будівельна афера на сотні мільйонів гривень». Ми дуже любимо цю фразу за точність, достовірність і конкретику. А ще більше її люблять окремі колеги плюсівців. Мабуть, теж мріють про «Телетріумф».

Так от, ці самі «сотні мільйонів гривень», якщо вірити сюжету, «осідають у кишенях викладачів». Одна з новобудов наразі заморожена, там тривають розборки про те, кому вона належить. І в ній, і інших об’єктах, зведених «університетським» підприємством, квартири отримують викладачі та їхні родичі. І не отримують соціально незахищені верстви населення.

Про які мільйони йдеться, скільки втратив бюджет і кияни, якою ситуація є наразі — невідомо. Зате відомо, що автор поштовхався з одним із фігурантів розслідування. Коли хтось намагається вирвати мікрофон — це завжди красиво. Коли тому, хто вириває мікрофон, заважають це зробити двоє кремезних хлопців, — ще красивіше. У нас питання: хто це такі? Небайдужі перехожі? Водії? Таксисти? Цікаво.

Бо решта — не дуже.

Добре, що соціальну складову теми розкрито через героїнь — маму та її дочку, що хвора на ДЦП. Вони вже багато років чекають на житло в черзі. Однак намагання охопити занадто багато за такий короткий проміжок часу, відсутність ідентифікації джерел, експертів тощо зробила сюжет слабким. Відповідно, малоефективним.

Далі жахливий жах — Україну заполонили фальшиві купюри! Найчастіше підробляють іноземну валюту, бо та дорожча. Це як? 10 доларів дорожчі за 500 гривень чи що? Вирішили ошелешити статистикою — виявлено, що на 1 000 000 банкнот припадає 3 500 фальшивок. Це ж страх Господній! Розповідь про жертв недобросовісних обмінників і поради фахівців, як відрізнити справжню купюру від підробної. Пізнавально.

Потім ще жахливіший жахливий жах — сюжет за участю (очевидно) популярної співачки Солохи про те, які знімати квартиру в Одесі. Справді, хто б іще міг розкрити цю тему, як не Солоха? Раніше вона вже розповідала про моду на перуки. Іншого фахівця тоді теж довго шукали, але не знайшли. Солоха вже починає нагадувати наших розслідувачів — вона знає все про все й навіть більше. Може вже навіть свою програму запускати — «ЦРУ Схем про Наші Гроші від Стоп Солохи». За назву не дякуйте. Жодних ознак замовності. Як і в матеріалі.

На черзі — ще гірший «здув», який так і не вдалося накачати змістом. Це сюжет про суд над підозрюваним у нападі. Він — батько чотирьох дітей. За ґратами чоловік опинився за позовом жителя Шепетівки, який займався працевлаштуванням людей за кордоном, а насправді нібито обдурював їх, брав із жертв гроші й кидав напризволяще. А багатодітний батько повернувся з-за кордону і вирішив «віддячити» підприємцю.

Що ж зробив журналіст? Поїхав на суд, поговорив із сестрою, задзвонив ділку. Розмова почалася словами: «Це пане Романе»? Це якою, пробачте, мовою? Або «Це пан Роман?», або «Пане Романе»? Інакше не буває. Але в нас безграмотні тільки фігуранти розслідувань, а не журналісти. Журналісту «Грошей» можна називати Шепетівку «Шепітівкою», казати «батька» замість «батько» на білоруський манер, «апєляційний» замість «апеляційний», «дАли» замість «далИ». Про зміст телефонної розмови з головним антигероєм говорити взагалі важко. Він відсутній як явище. По-перше, важко розібрати відповіді співрозмовника, а розшифровки нам не дали. Ми худо-бідно зрозуміли, що журналіст нічого не питав у нього власне про цю справу й напад, а лише вдавав, начебто хоче працевлаштуватися. У результаті нічого цікавого не довідався, що не завадило йому безапеляційно заявити, що розмова була «підозріла».

Лише згодом з’ясується, що щодо цього ділка є кілька відкритих (а може, вже й закритих, нам не кажуть) кримінальних проваджень за заявами потерпілих. І тут ставимо величезний мінус «Грошам»: коли вони розповідали про постраждалих, то показали кримінальні провадження з персональними даними заявників (відповідальність за законом за розголошення? Не хвилюйтеся, не буде, ми ж журналісти, це іншим не можна, а нам можна). З тих проваджень ми бачимо, що заяви датовані ще 2010 роком. Але нам про це не кажуть, так само як і не запитують про долю цих заяв у правоохоронців.

Головним коментатором виступає адвокат багатодітного батька, який заявляє, що є змова іншої сторони з керівництвом поліції. Докази? Гм. А що, треба? Чи важлива тема трудового рабства, шахрайства на ринку працевлаштування за кордоном? Звісно! Однак треба ж її розкрити, а не просто поїхати на суд.

Найкращим був фінал. Журналіст переповів нам свої глибокі відчуття. І це було прекрасно. Ми ледве не розплакалися. Від щастя, що сюжет закінчився.

Та ми рано витерли сльози. Бо якраз понесло ведучого Олександра Дубінського. Оскільки того тижня спіонерити — вибачте, переповісти власними словами й чужими кадрами — яке-небудь серйозне розслідування про корупцію у вищих ешелонах влади (читай: Порошенка) не вдалося, він знайшов гідну себе тему. «Здається, у Порошенка таки знайшли, як гарантувати йому безпеку після виборів. Поки ще Президент, він має очолити колону секс-меншин, які пройдуть Києвом у своєму традиційному марші рівності. Не знаю, чи визнає себе Порошенко після президентства ґеєм», — каже Дубінський. Щоб ви розуміли, то була підводка до сюжету про Марш рівності, який пройшов у Києві 17 червня 2018 року.

На цьому ведучий не зупинився і продовжив «мочити» владу врізкою про тиск на медіа. Таким тиском, на переконання «Грошей», є відключення аналогового телесигналу. В результаті якого «значна частина країни залишиться взагалі без телебачення». Ага. Це нічого, що Україна з 2011 року (до Порошенка, Гонтаревої і Супрун) впроваджує цифрове мовлення і що ще 17 червня 2015 року мала перейти на цифровий стандарт ефірного телемовлення відповідно до міжнародних зобов’язань? Щоправда, перехід три роки поспіль відкладався через низку об’єктивних факторів, які за цей час ніхто не вирішив, зате одразу після заяви Петра Порошенка про потребу вимкнення аналогового мовлення всі різко поспішили його вимикати, нехтуючи об’єктивними обставинами.

Від цифрового телебачення — до іншої страшилки: якщо влада заборонить або регулюватиме рекламу про лікарські засоби, на нас чекає чорний екран!

«Чому саме перед виборами вкрай захотілось обмежити рекламу лікарських засобів у ЗМІ?» — задається питанням Олександр Дубінський. Який же випуск «Грошей» без Уляни Супрун, задаємося питанням ми. І не помиляємося. Бо т. в. о. міністра охорони здоров'я, улюблениця Дубінського тут як тут. Вона, гадюка така, переймається, що нерідко реклама лікарських засобів вводить людей в оману. Тьху на неї! Бо «за оцінками експертів» (хоча насправді, за всіма професійними стандартами, експертами мають бути адвокати, фармацевти, але ніяк не медійні організації чи об'єднання, керівники телеканалів, навіть «Плюсів»), все дуже-дуже погано. І ніби поговорили з Міністерством охорони здоров'я, але загальний здув це не врятувало. Ще одна маніпуляція. Фу.

Після тривалого шаленства ведучого на останній сюжет, важливий і потрібний, виділили останніх кілька хвилин. А це земельні проблеми в селі Щербанка Одеської області. Про ці перипетії ще півроку тому повідомляли місцеві медіа.

Так сталося (чому, толком так і не пояснили), що 7 тис. га місцевих земель опинилися нічийними. Місцеві мешканці могли б розраховувати на ділянки, однак землі роздали організаціям людей з інвалідністю. Одну з таких організацій знайшли журналісти. Кажуть, що за цими організаціями стоїть депутат облради Владислав Фінік. Добре, що коментар у депутата взяли. Той спростував звинувачення. Активісти кажуть, що схема діє по всій Одеській області. Але журналістка обмежилася триманням мікрофона й киванням голови під час розмов із мешканцями й керівницею села, не розбиралася, з іншими мешканцями села не спілкувалась. Документів та експертів ми в сюжеті також не побачили. Що за організації для людей з інвалідністю, що за оборудка, хто винен і чи робиться щось для притягнення до відповідальності винних — туман.

Насамкінець — черговий репортаж про участь представників проекту «Гроші» в роботі «Парку корупції» у столиці. Журналісти проекту вчать громадян проводити власні розслідування і викривати корупціонерів. Слава Богу, почули слово «реєстр», бо спершу стало страшно.

Висновок: у «Плюсів» забагато мінусів.

«Стоп корупції», випуск № 150 від 24 червня 2018 року

«Стоп корупції» продовжує серію сюжетів про харківську бізнесвумен Ольгу Федорову та її мережу «Символ» (останній був у квітні 2018 року). Якщо чесно, ми спочатку зітхнули з полегшенням, бо коли побачили в кадрі журналістку Наталію Мальцеву, то з трепетом чекали чергового сюжету про центр «Відродження» та її духовного лідера й «апостола» Володимира Муняна, якого так любить авторка і проект.

Але ні! Цього разу «Символ» переміг. Особливо потішило перше речення: «Нагадаємо, в чому, власне, справа». Ми знову почули ту саму історію про начебто «наїзд» правоохоронців на мережу бутиків, тільки тепер уже з іншими акцентами. Скоріш за все інформпривід для цікавості програми (не глядачів, бо нам до цього бізнесу якось холодно), що справу (яку — дивіться попередній випуск або додумуйтеся самі) передали з Генпрокуратури до Нацполіції. Нам обіцяли розповісти, хто виконавці «замовлення» і яку відповідальність вони повинні нести, але де там. Окрім відвертих ознак замовності матеріалу, ми помітили метаморфозу гіпотези «Стопкору» про причини тиску на бізнес Федорової. Якщо раніше це був колишній народний депутат, то тепер це великий обіг коштів і доходи.

Ну і далі все було гірше і гірше, аж до прямого намагання журналістів організувати закриту зустріч між адвокатом Федорової та процесуальним прокурором під час спроби взяти інтерв’ю в останнього. Прямим текстом. Ще одне ноу-хау — використання в ролі експерта іншої журналістки проекту, яка працювала над цією темою. Ви знущаєтеся? Ну, і нарешті, після 20 хвилин незрозумілості — одкровення, яке все «пояснює»: «Тож питання залишається відкритим».

А от те, що побіжно втрапило в рубрику «Стопкор в дії», вартувало б уваги від журналістів. Там ішлося про вирубку нібито хворих дерев на Закарпатті. Чим не цікава тема? Чому б не розібратися, знайти приховане? Навіщо бути лише камерою з мікрофоном для активістів руху? І якщо місцеві мешканці аж перекрили дорогу, коли дізналися про приїзд «Стопкору», то це точно потрібна тема, а не ситуація з Федоровою. Але Федоровій присвятили 20 хвилин і зусилля трьох журналістів, а вирубці лісу — 3 хвилини і 0 журналістів. Розуміємо, пріоритети.

Висновок: для ще більшої відкритості можна просто почепити прайси на сайті.

«ЦРУ», випуск від 7 червня 2018 року

Ведуча Тетяна Мартинюк, яка в цій програмі кілька разів із помилками вимовляє слова (ну майже Олександр Дубінський) розпочала поетично: «Чорне море не всміхнеться, або Як дерибанять землі унікального чорноморського узбережжя». Дивіться уважно, каже вона й обіцяє, що ми дізнаємося про те, які корупційні дива трапляються з українськими землями та скільки коштує нам із вами міцна кругова порука можновладців. Ілля Лукаш, агент «ЦРУ», який теж постійно якось дивно вимовляє слова, на щастя, не сидить за компом, роздивляючись морські хвильки, а їде на узбережжя вивчати проблему на місці.

Поки що все добре. Та це лише перше враження. Бо далі, окрім коментарів представників місцевої влади, журналіст по суті лише перезнімає і переказує матеріал журналістів Миколаївського Центру журналістських розслідувань, який ті зробили для проекту «Слідство.Інфо» ще в квітні 2017 року. І рекламує гру цих самих миколаївських розслідувачів «Найди сотку». Гра, до речі, прикольна, рекомендуємо.

«Масштабні схеми земельного дерибану», «тут задіяні ледь не всі ті, хто мали б контролювати». Ми чекаємо й ніяк не дочекаємося розв'язки після затяжного анонсу. Але ні, марно! Так, ми зрозуміли, що площа земель лісового фонду, які розташовані неподалік від моря, — Очаківського лісомисливського господарства — все меншає і меншає. Ті землі віддаються потрібним людям (хто, як, якщо були порушення, суди, то що де і як?). Але обіцяну схему журналіст нам так і не розкриває. Хоча Ілля Лукаш знову фонтанує експертизою з питань біорозмаїття регіону та його економічних можливостей. Ще одним експертом чомусь виступає Андрій Вадатурський, народний депутат від БПП.

Сюжет стає дедалі заплутанішим. Особливо дратує манера спершу давати синхрони людини і лише за хвилину-другу пояснювати його роль у ситуації (або не пояснювати взагалі, самі здогадуйтеся, до чого він чи вона тут). Нарешті журналіст народжує щось схоже на висновок, який збирає з уламків кинутих упродовж сюжету фраз та фактів. Мовляв, правоохоронці потроху повертають ці землі, але якось вибірково, бо частина цих земель належить їм самим. А перевірити, поговорити з ними? Навіщо? А ми, наївні, думали, що сюжет саме про це. Помилялися.

Ще шматочок жиру — в «ЦРУ» дедалі частіше лунає інша улюблена фраза колег-розслідувачів, що «оборудки вартістю в сотні мільйонів гривень». Впізнали? Так і до мільярдів недалеко. Де, хто, кому — неважливо. Зате звучить круто.

Висновок: проект із журналістами широкого профілю.

«Схеми», випуск № 176 від 21 червня 2018 року

«Схеми» й далі виходять із меншим хронометражем. Цього разу вони взялися за тютюновий бізнес, із яким можуть бути пов'язані депутати (чинні й колишні) «Народного фронту». Ми в цьому питання люди нетямущі, тому якби не курили у «Схемах» або якби «добрі люди» їм не підказали, то ніхто б і не здогадався, що на ринку з'явилася нова марка цигарок Pull, які виробляють у Жовтих Водах на Дніпропетровщині. І все б нічого, якби ці цигарки не були супердешевими. Ну, це якщо ви курите і знаєте середню вартість цигарок. Бо нам показують пачку цигарок, кажуть, що вартість цигарок зросла, а ці коштують 17–20 грн. (а середня ціна вища). А якщо відмінісувати вартість акцизу, то вийде прибуток менше 2 грн. на пачці. Як тоді забезпечується життєздатність підприємства, а тим більше хоч якийсь прибуток власників?

Відповідь шукає Максим Савчук. Не знайшовши її в реєстрах, він вирушає на місце. Сигарети випускає таке собі ТОВ «Юнайтед табако». На вхідних дверях заводу, де виробляється цигарки, вивіска жовтоводської міськорганізації «Народного фронту», але поспілкуватися там із кимось не вдається. Із мером поговорили в загальних рисах про підприємство, а от із людьми або поцурались, або ж не захотіли. Що з тих людей візьмеш? Вони ж нічого не знають. Інша річ — депутат Сергій Лещенко, який «чув», що до справи причетні такі-то й такі-то люди. Його слово «чув» не гірше за найміцнішу сталь і дуже серйозний доказ. Ми дуже сподіваємося, що автор використав синхрон колишнього колеги з поваги і як перехід, а не як серйозний елемент розслідування. Але то таке.

Зрештою, тривалі пошуки приводять журналіста «Схем» до відкриття. Виявляється, акцизна марка на пачці цигарок марки Pull не відповідає затвердженим стандартам. Під час перебування знімальної групи «Схеми» у Жовтих Водах сигарети місцевої тютюнової фабрики раптово зникають із продажу, тому журналісти роблять контрольну закупку кілька пачок Pull після від’їзду і віддають на експертизу до Міністерства фінансів України, а також у судову експертизу. І таки виявляють невідповідності і — сенсація — підробки. Частина акцизних марок фальшива! За таке ґрунтовне дослідження доказів — великий і жирний плюс.

Можливо, ми тупенькі, але поясніть нам іще раз: сигарети марки Pull продають тільки в Жовтих Водах чи їх можна спокійно купити, наприклад, у Києві? Можна. Чи пачки з фальшивими акцизними марками є тільки в кіосках у Жовтих Водах? Реально, поясніть, бо ми «не вкурили».

Коли почали детальніше відстежувати власників, вийшли на братів Журил, один із яких фігурував у корупційній справі, коли працював у ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат». Нам показують відео комбінату в снігах (чиє і коли?), а також відео з Youtube (24 канал, до речі) на екрані монітора. Сліди ведуть до народного депутата від «Народного фронту» Олега Кришина і до екс-депутата Миколи Мартиненка.

А далі — те, за що ми постійно сваримо всі проекти: «Схеми» написали запит Мартиненку, але «поки що відповіді немає».

Чого не вистачило? Будь ласка. Який приблизний оборот фірми? Скільки втрачає бюджет? Якщо підприємство сплачує податки в місті — чи це справді велика сума, як каже мер? А якщо б акциз нормально сплачували? Можна коментар когось із фіскальної служби? І так, ми теж чекаємо реакції правоохоронців.

Бо інакше пересічний громадянин-курець може не зрозуміти великого задуму «Схем» і звинуватити у зникненні чи зростанні цін на «найдешевші» й «нормальні» сигарети ще й журналістів.

Висновок: уе, певно, одне з найґрунтовніших розслідувань із точки зору експертизи.

«Наші гроші», випуск № 222 від 18 червня 2018 року

Схоже, Дениса Бігуса корупція вже так дістала, що він мало не лається в ефірі. Накипіло. Але тримає себе в руках і випускає пару в інших форматах.

Цього разу «Наші гроші» продовжили ланцюжок розслідувань українських журналістів про закупівлі на оборонку і Збройні сили. І, треба сказати, цього разу влучили в яблучко і боляче. У сюжеті Лесі йшлося про постачання безпілотників до української армії. Тема настільки цікава, наскільки складна в дослідженні. Адже отримати інформацію в засекреченій сфері армійських закупівель практично неможливо, бо майже вся вона з обмеженим доступом, а якщо й щось отримуєш, то журналісти обережно балансують між суспільною значущістю й національною безпекою. Та цього разу ситуація виявилося настільки сумною й сумнівною, що вагалися, напевно, недовго.

В центрі сюжету — безпілотні літальні апарати (БПЛА) для української армії, які нібито виробляються на Житомирському залізобетонному заводі під крилом одіозного народного депутата Борислава Розенблата. Хоча в «Наших грошах» чомусь переконані, що «уже рік ви не можете забути його ім'я завдяки бурштиновій справі», ми дозволимо собі в цьому засумніватися. Не варто бути такими самовпевненими. Можемо лише підтвердити, що народний депутат Розенблат — частий фігурант журналістських розслідувань.

Та повернімося до суті розслідування. Виявилося, що «неймовірно вдалий» розенблатівський безпілотник одразу втрапив у держзамовлення. І це дивно, тому що про феноменальний мегапродукт вітчизняних виробників нічого не чули ані конкуренти, ані фахівці. Є серйозні питання до його комплектації і якості. Гірше того, з випробуваннями літального апарату перед закупівлею теж нечисто. Інформацію про нього засекретили, а напередодні випробування дуже схожого безпілотника, наданого молдовською фірмою, пройшли невдало. Коротше кажучи, все погано і вкрай підозріло.

Сам Розенблат меле, як то кажуть, багато дурного. Апарати різні, він мало не агент 007, усе не так, усе засекречено, він усе знає, він нічого не знає і так далі. Журналістка ж у відповідь демонструє світлини двох дронів і каже: «Спробуєте знайти відмінності». Але хіба можна робити висновок про техніку на основі неякісних фото? Добре, що потім авторка реабілітується, коли озвучує інформацію, що молдовська фірма, яка невдало випробувала схожий безпілотник, записана на батька одного зі співвласників українського ТОВ «Українські авіаційні системи». А українська фірма замовила деталі й технології для розенблатівського безпілотника. Одним словом, і до комплектації апарату є питання. Скільки це все коштує, спитаєте? Ми теж билися над цим питанням від самого початку і чи не до самого фіналу сюжету, де ведучий нарешті сказав, що ціна за комплект може бути 9 млн грн. Чого було так тягнути? Адже без цієї суми незрозумілим був масштаб схеми.

І останнє. Сюжет сподобався, але це був той випадок, коли нам забракло пафосу. Дуже хотілося почути фразу про значення БПЛА для ведення війни в сучасних умовах. Бо якщо розказане «Нашими грошима» підтвердять правоохоронці (сподіваємося), то це буде класичний приклад бізнесу на крові. Без варіантів.

Висновок: високо злетіли і м’яко приземлилися.

Інформація про експертів:

Автор звіту, експерт із моніторингу журналістських розслідувань Федір Сидорук, медійний експерт, тренер, колишній головний редактор програм розслідувань «Знак оклику» та «Слідство.Інфо». Колишній автор та ведучий проектів «Перший відділ» та «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона». Має досвід телевізійних розслідувань у національних ЗМІ. Співпрацював з телеканалами «1+1», 5-м, ТВі, «Громадське ТБ».

Авторка звіту, експертка з відкритих даних і моніторингу журналістських розслідувань Надія Бабинська (Вірна), медійна експертка, тренерка. Працювала кореспонденткою «Громадського радіо», кореспонденткою відділу нормативної аналітики ІАЦ «Ліга», розслідувачкою в Corruptua. Фундаторка ініціативи #насудзадоступ із допомоги журналістам та активістам в судах. Досвід у журналістиці з 2001 року.

Проект ГО «Детектор медіа» здійснюється за підтримки DANIDA.

Фото: goodsamaritanministries.org

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1270
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Опитування
/
Результати


Чи користуєтеся ви зараз
на будь-якому сайті
push-сповіщеннями?

Так, користуюсь!
Ні, не користуюсь!
Не знаю що таке push-сповіщення
Інше або коментар:


Чи користуєтеся ви зараз
на будь-якому сайті
push-сповіщеннями?

Так, користуюсь!
14.3% (14)
 
Ні, не користуюсь!
52.0% (51)
 
Не знаю що таке push-сповіщення
29.6% (29)
 
Інше або коментар:
4.1% (4)
 
Загалом відповідей: 98
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop