ПРОЕКТИ
10:49
Вівторок, 19 Вересня 2017

ВОНО, або Як телерозслідувачі нарешті знайшли жертв для своїх сюжетів. Моніторинг журналістських телерозслідувань, 4–10 вересня 2017 року

«Детектор медіа» публікує двадцять четвертий текст проекту моніторингу журналістських розслідувань, який триває рік.
ВОНО, або Як телерозслідувачі нарешті знайшли жертв для своїх сюжетів. Моніторинг журналістських телерозслідувань, 4–10 вересня 2017 року
ВОНО, або Як телерозслідувачі нарешті знайшли жертв для своїх сюжетів. Моніторинг журналістських телерозслідувань, 4–10 вересня 2017 року

Із методологією моніторингу можна ознайомитися тут. Ваші пропозиції, зауваження, відгуки надсилайте за електронною адресою: info@detector.media.

Моніторинг «Детектора медіа» охоплює шість проектів, зокрема «Гроші» («1+1»), «Народна прокуратура» («112»), «Наші гроші» («24», «UА: Перший»), «Слідство. Інфо» («Громадське ТБ», «UА: Перший», «24»), «Стоп корупції» (5 канал), «Схеми» («Радіо Свобода», «UА: Перший»). Він складається з аналізу якісних показників у формі таблиці й суб'єктивної думки експертів, які у своїх коментарях спираються на чітко визначені параметри оцінки та особисті враження, що ґрунтуються на досвіді та знанні жанру.

Нарешті повний комплект. Усі шість аналізованих телепроектів знову в ефірі. Ура! Та це не єдина хороша новина. Є й інша. У новому сезоні вони стали цікавішими й різноманітнішими. І це справді приємно — й дивитися, й аналізувати. Та найкраща новина третя — у телерозслідуваннях з'явилися справжні жертви, які потерпають від свавілля, корупції та інших традиційних українських реалій. Живі люди, а не абстрактні «пересічні громадяни», «розкрадені бюджети» та «бідні українці». Різні проекти немов одночасно згадали про «соціалку» (так-так, ту саму, яку вічно ніхто не хоче робити) з її емоціями, специфікою й колоритом. У декого навіть вийшло зробити на цій основі повноцінні розслідування. Інші теж дивували нетиповими для себе влучними пострілами в мішень, а не молоко. Ну а треті... треті продовжили падіння в прірву, навіть не намагаючись намацати рятівний кущик. Натомість хапаючи за ноги сусідів, тягнучи їх униз разом із собою і псуючи загальну картину. 

Дата моніторингу: 4–10 вересня 2017 року.

Клікніть для збільшення

«Слідство. Інфо», випуск № 142 від 6 вересня 2017 року

 

Рідкісним форматом міні-фільму з людським обличчям потішило глядачів «Слідство. Інфо». У своєму спецрозслідуванні Дмитро Гнап запропонував нам поглянути на корупцію й несправедливість очима неповнолітнього борця за справедливість із села Гатного під Києвом Сергія Чагарова. Школяр, який перейнявся долею рідного Гатного й бореться за свої законні права отримувати інформацію і впливати на рішення влади, вже побував у центрі уваги медіа. Багато хто, певно, вже бачив це відео, коли на Чагарова напав депутат Києво-Святошинської райради від президентської партії Олександр Паламарчук.

Та людська пам'ять коротка, і хоча депутат публічно попросив вибачення за свій вчинок і формально вилетів із фракції БПП, проблеми, з якими боровся й за які постраждав хлопець, не зникли. Як показав автор фільму «Недитячі пристрасті», навпаки, вони поглиблюються. Адже хлопець намацав больову точку «жирних» населених пунктів навколо столиці — принцип розподілу й виділення землі. У Гатному найкращий шматок під забудову отримав «Інтергалбуд». Як, на якій підставі, чому, по чому й чи законно — ось що цікавило й цікавить Сергія Чагарова та його однодумців. Про це ми можемо почитати в дописі правдолюба на «Українській правді».

Дмитро Гнап спробував показати Сергія як людину — по-своєму дивну й нетипову, але принципову й симпатичну кожному з нас. Попри відверті погрози і спроби місцевих можновладців залякати хлопця, школяр продовжує боротьбу. Автор вдало розкриває характер головного героя — через розмови з ним самим, його мамою, односельцями, ідейними противниками й навіть уповноваженим із прав дитини Миколою Кулебою. Йому вдається вміло показати ницість іншої сторони. Особливу огиду (так-так, саме огиду) викликає голова сільради Гатного, який каже, що має відео, де школяр перебуває в компанії дорослих, які купили пиво (!!!). Нам очевидно, що саме він є ініціатором кампанії з позбавлення матері Сергія батьківських прав, хоч він і не підтверджує цього — мовляв, усе може бути, але був у відпустці й на лікарняному. Реально гоголівський персонаж.

Одним словом, герої сюжету яскраві й повнотілі.

Що не сподобалося? Заяложений прийом із підходом до охоронців. Це традиційний безпрограшний хід автора, коли журналіст виходить завжди розумний і правильний, а охоронці завжди тупі й неправі. «Чого тут шлагбаум? Не знаю. Я охоронець. Моя справа — охороняти». «Чого не пускаєте? Бо мені наказали. Я охоронець. Моя справа — охороняти». Щось таке ми вже бачили. Неодноразово. Далі що?

Але принципова претензія до загалом класного сюжету інша. Він малоінформативний із погляду глибини дослідження. На жаль, автор не скористався своїми можливостями, щоби прояснити проблему, яка й стала причиною конфлікту між школярем і місцевою владою. Після перегляду залишилося без відповідей кілька ключових запитань.

Питання перше. Наїзди влади на Сергія Чагарова почалися після того, як він поцікавився, скільки село отримує від забудовника за оренду землі під житловим комплексом. Йому відмовилися надавати інформацію, мотивуючи це тим, що він неповнолітній. Чи подав відповідний запит журналіст «Слідства. Інфо»? Чи отримав інформацію? Яка вона?

Питання друге. Противники Сергія Чагарова закидають йому, що він займається громадською діяльністю тоді, коли мав би ходити до школи й займатися навчанням. Чи правда це? Що кажуть про це в його школі? Які в нього оцінки?

Питання третє. За фактом нападу депутата на школяра правоохоронці відкрили кримінальне провадження, потім закрили, а згодом знову відкрили. Чи говорив журналіст із ними, щоби з'ясувати причину такої «послідовності»?

Список подібних запитань можна продовжувати, але... можливо, відповіді на них уже є, просто вони не увійшли в сюжет або з'явилися вже після того, як сюжет було змонтовано.

Висновок: жирний плюс автору за формат і людську історію. Журналістика з людьми, про людей і для людей — найкраща журналістика.

«Схеми», випуск № 141 від 7 вересня 2017 року

 

Аналізованого тижня від традиційного для українських розслідувань формату «декларація — реальність — брехун — але всім байдуже» відійшли й «Схеми». Ми нарешті побачили широко анонсований спецрепортаж Валерії Єгошиної «Захоплені береги Одеси». Рідне місто надихнуло журналістку на створення цілого панно про літню столицю України. На нас чекали чудові зйомки і красива карта майже повністю приватизованого — ой, вибачте, зданого в оренду — одеського узбережжя. Хоча вона, мабуть, була би повнішою з іменами фактичних власників пляжів. На це сил не вистачило, тому на глядача просто вивалили цілий масив інформації про останніх — причому тут змішалися й коні, й люди, чи то пак витяги з реєстрів, свідчення і плітки.

Журналістка з гідною поваги впертістю обійшла кожен закритий пляж і спробувала туди потрапити. У цьому їй із не меншою впертістю заважала охорона. Повага журналістці, що вона викликала поліцію, коли охоронці перешкоджали проходу знімальної групи до пляжу. На відміну від «Недитячих пристрастей» Дмитра Гнапа, тут демонстрація епізодів із «вартовими галактики» виправдана — мужики по-одеському колоритні й дотепні.

Авторка детально розповідає глядачам про більшість власників одеських пляжів, а от із деякими не складається. І тут вона вдається до недозволеного прийому — фрази «одеські ЗМІ пов'язують» (ну це як відео з Youtube). Це про Володимира Галатерника, нібито такого собі «сірого кардинала» одеської політики. І більше ми нічого про цю людину не чуємо. Незрозуміло, які саме «одеські ЗМІ» про нього писали, звідки ця людина взялася і хто вона насправді. У нас великі сумніви, що до неї хтось звертався з цього приводу.

Тому з певного моменту нас не полишало відчуття, що значну частину інформації журналістці надали активісти, а вона лише широкими мазками підтверджує їхні твердження. Так, разом вони йдуть до місцевого прокурора, якого пов'язують з одним із пляжів. Активісти й авторка влаштовують йому допит у стилі «Стопкора». На щастя, фірмова футболка «Схем» є тільки у Валерії Єгошиної, інакше завели б нас далеко.

Висновок авторки — переважна більшість пляжів не дотримується умов співпраці й порушує норми експлуатації прибережної зони або робить ці території закритими й недоступними для широкого загалу одеситів і приїжджих. За це їх треба було би покарати, але цього ніхто не робить. «Розірвати договори можна через суд, але статистика цього сумна». Так дайте статистику! Скільки було позовів і які результати?

А взагалі символічно, що з боку прокуратури цим питанням займається співробітник із прізвищем Радянський.

Ну і про лажу. Попри красиві зйомки, були проколи з монтажем. Наприклад, такий текст: «Вони огородили парканом пляж. Вони трощили паркан, який його огороджував». Очевидно, раніше між цими двома реченнями було ще щось, але його вирізали — чи то по відео, чи то по звуку, й вийшло нелогічно. Уважніше.

До речі, подібні розслідування про власників пляжів в Одесі вже робилися (у 2012-му і 2014-му роках). Бо тема завжди важлива й актуальна.

Висновок: інформативно.

«Наші гроші», випуск № 183 від 4 вересня 2017 року

 

«Наші гроші» вирішили розпочати новий сезон із «чогось колоритного». Ні, це не тільки нова заставка — так-так, ви ж помітили, що картини за ведучим у коридорчику інші? Хитрі усмішка й тон Дениса Бігуса також підказали нам, що мішенню буде хтось до болю знайомий. І ми не помилилися. На нас чекав матеріал про «улюбленого» нардепа «Наших грошей» і за сумісництвом лідера Радикальної партії Олега Ляшка.

Підводка вийшла довга. Нас смішили нарізкою переважно чужого відео. Німим кіно «Ляшко, статки, мама, корови». А потім знову згадали події піврічної давнини про відвідини Ляшком антикорупційної прокуратури, його декларацію. Досліджувала родину нардепа, як висловився ведучий Денис Бігус, провідна ляшкознавиця Надія Бурдєй.

Треба визнати, що журналістка перелопатила величезний масив інформації і зробила велику роботу. Ми почули про все — Лоліту, Росіту, гектари, маму, будинки, машини й так далі й тому подібне. Усе логічно й дохідливо. Але далі щось перемкнулося й авторка почала говорити про речі, які нам стали не зрозумілі — про виділені 14 га землі (де? бо ми вже заплуталися в тих численних ляшківських маєтках-наділах). Потім пішло-поїхало. Коментар експерта про ОСГ (гугліть, що це таке, ми втомилися), «зводна» сестра, спроби взяти коментар у головного радикала тощо.

Хух! Багато всього було. Не знаю, як глядачам, а нам без повторного перегляду допетрати щось було доволі складно.

І знаєте, про що ми в цей час мріяли? Про велике розлоге інтерв'ю Олега Ляшка ведучому «Наших грошей» Денису Бігусу. Словоблуддя проти інформованого сарказму! Погодьтеся, це було би круто.

Висновок: пора робити генеральне інтерв'ю або великий фільм — можна навіть художній. Що там, що там актор буде той самий.

«Народна прокуратура», випуск № 145 від 9 вересня 2017 року

 

Ми хочемо ще раз похвалити «Народну прокуратуру». Проект не стоїть на місці й постійно шукає нові формати й нові способи подачі інформації. Ба більше, дослухається до критики. У «Нарпроків» нова заставка з роботичним голосом, і анонс нарешті скоротився до нормальної довжини. Його вже навіть можна дослухати, не зламавшись десь посередині, як раніше.

Тепер про зміст. Журналісти знову взялися за нішеву й наразі актуальну для українців соціальну тематику — ув сюжеті «Справа про автосеконд-хенд» вони вирішили розібратися з автівками на іноземних номерах, які в народі глузливо називають «євробляхами».

Нам показали свіжу акцію протесту власників таких автівок під парламентом, інтерв'ю з її учасниками, сторонніми водіями, юристами та ін. До речі, цікава деталь: останнього знімали на тлі напису «Журналістика як театр — це те, чим є ТВ-новини». Хотіли цим щось сказати?

І таки журналісти дали нам трохи театру. А саме — перегонів. Між «ланосом» на українських номерах і БМВ з «єробляхами», які обійшлися їхнім власникам приблизно однаково. Переміг, звісно ж, німецький «танк». А от висновок-коментар журналістки ошелешив: мовляв, БМВ 2002 року й коштував стільки-то, а в Україні за такі гроші «він зміг би собі дозволити лише стару іномарку або більш-менш свіжий “Деу Ланос”». Вибачте, а за якими це параметрами БМВ 2002 року — не стара іномарка?

Не зовсім зрозуміло, що журналісти взагалі хотіли сказати цим епізодом. Адже інші водії раніше пояснювали, що проблема «іноземців» — це безпека, а не швидкість. У разі аварії «євробляхи» ні за що не відповідають і отримати від них відшкодування практично нереально.

І такі суперечності пронизують весь сюжет. Автори ніби дали висловитися кожній стороні, але не захотіли ставити незручні для кожної з них запитання. От чому не запитати в урядовців, чому в Україні такі дорогі ввезені авто? Куди йдуть виручені гроші? Чому не запитати в учасників протесту, які вони бачать вирішення проблеми страхування «євроблях»?

А так — констатація каталогу питань і проблем без гострих кутів і способів вирішення. Офіційна позиція взагалі представлена мінімально, відсутні коментарі митників, фіскалів.

Ну і про вічне. Ми знову і знову повторюємо: у світі з авторськими правами немає «відео з Ютубу», є його конкретне джерело. Будь ласка, вказуйте саме його.

Висновок: дрібно і репортажно, але проект розвивається.

«Стоп корупції», випуск № 103 від 4 вересня 2017 року

З новою заставкою про рух «Стоп корупції» та старими підходами до проведення розслідувань розпочав осінь однойменний проект.

У першому сюжеті «Міністерство БЕЗкультури України» Артем Лагутенко вирішив розібратися з тим, що коїться з культурно-історичною спадщиною Києва.

Матеріал починається з відвідин житлового будівництва й місцевої жительки, яка стверджує, що забудовник зруйнував її гараж і вкрав машину. Ем... а гараж був законний? Машину точно вкрали? Була заява в поліцію? Було проведено перевірку? Є результати?

Далі ми чуємо, що через забудову руйнуються будинки навколо. Ем... А можна побачити? Адже принцип телебачення — про що кажемо, те й показуємо. Не показали. Але сказали.

Добре. То що там з історико-культурною спадщиною? Сюжет обмежується розповіддю про перипетії навколо боротьби за посаду директора заповідника «Києво-Печерська Лавра» і такого бажаного для «Стопкору» звільнення заступниці міністра культури Тамари Мазур. Пробіглися дуже швидко, із задишкою, скандальними будівництвами, не розповівши, що й до чого докладно. Зате хвилинами монотонно зачитуючи уривки з документів і при цьому показуючи той самий текст. Народ, та від цього ж уже всі конкуренти відмовилися, бо це безпросвітна нудота!

Цікаво, що коли закадровий голос каже, що «“Стопкор” отримав відписку від Тамари Мазур», нам показують відповідь на звернення від організації об'єднання Богдана Хмельницького.

Так само монотонно нам зачитують і показують статті з Закону «Про доступ до публічної інформації», але коли журналістів не пускають на засідання комісії з виборів голови заповідника, вони одразу здаються й навіть не намагаються захистити свої права. Чому поліції не викликали? Адже закон «Про доступ до публічної інформації», на який журналіст посилається в сюжеті, аргументуючи незаконність відмови заступниці міністра надати коментар, гарантує право на доступ до засідань колегіальних органів.

І наприкінці сюжету ми чуємо епохальне: «“Стопкор” включився в боротьбу за культурну спадщину України», каже Лагутенко, демонструючи нам молодиків у курточках «Стопкору». Страшно стає за нашу спадщину. Реально страшно.

І ще одне. На Бога, поясніть, чому «МінИстерство», коли в усіх словниках «МінІ»?

Наступний сюжет — абсолютний треш. Таке враження, що журналістку Асю Слуцьку постійно кидають на амбразуру й доручають їй найжахливіші з погляду журналістської етики завдання. А вона, як відомий всім «солдат революції», не заперечує і слухняно виконує. Цього разу їй довірили зробити матеріал із неприхованими ознаками замовності під назвою «Інформаційні війни».

Якщо ви чекали чогось цікавого про інформаційну складову новітніх гібридних війн, то були гірко розчаровані. Журналістка хіба що в анонсі пообіцяла розповісти про боротьбу за інформаційний простір, про тролів і тому подібне. Згадала про Донбас і його «9 тисяч жертв і 24 тисячі поранених» (до відома авторки, поранені — теж жертви, а от 9 тисяч — це вбиті або загиблі). Але, як і в попередньому сюжеті, нам швидко стало зрозуміло, що нас жорстоко обдурили. Концепція змінилася на ходу.

Увесь матеріал звівся до відбілювання Київського національного університету та його ректора. Після традиційної нарізки фото з інтернету (так, фото, навіть не «відео з Youtube») глядачів ошелешили, що недоброзичливці (ті, що ведуть інформаційні війни) свідомо і злостиво поширюють інформацію про корупцію в Київському національному університеті імені Шевченка перед вступною кампанією. Цікаво, що протягом усього майже десятихвилинного сюжету ми так і не дізнаємося, яка саме ця інформація! Ми лише здогадуємося, що йдеться про публікацію в «Новом времени» «Ректорський бізнес. Як Київський університет обріс плющем корупції», але нам чомусь показують газету «Вести» й говорять про неї. У цих матеріалах, додає авторка, «повністю відсутній фактаж», це «псевдожурналістські розслідування», а їхня мета — «контроль ВНЗ за межами країни» (так, не з-за меж, а за межами). Протистоять гадам незаплямовані й незаангажовані свідки — колишня студентка, яка каже, що ніколи не чула про хабарництво в КНУ (сусідку по кімнаті в гуртожитку питали?), і... увага!... колишній зять ректора, протитрований як «політтехнолог».

Сказати, що це треш, — це не сказати нічого. Мінус на мінусі й мінусом поганяє. І скільки не складай цих мінусів, жодного плюса не буде. Таким матеріалам місце на смітнику, а їхнім авторам треба негайно міняти професію або йти в черниці.

На злодієві й шапка горить. Чи не за Фройдом авторка наприкінці сюжету каже: «Сакральне явище — совість самого журналіста». От-от. Ми погоджуємось?

Висновок: то де совість?

«Гроші», випуск № 241 від 4 вересня 2017 року

Нарешті ми дочекалися плюсівських «Грошей». Перерва була тривала. Вітаємо з поверненням! Ми знову разом. Нам відверто бракувало закадрового голосу, який інтригує й завжди обіцяє (але не завжди показує) разючі розслідування, скандальні викриття, таємні листування, «найдорожчий ремонт». Як ми без цього провели літо?

Цього разу «Гроші» вразили контрастом. Разом із доволі якісними розслідуваннями про котеджне містечко Київського національного університету (це до питання про «повністю відсутній фактаж», як сказав «Стопкор») та ремонти в Печерському районі Києва, у випуск втулили сюжет про начебто інтимне листування народних депутатів і майно Владіміра Путіна, Марка Цукерберґа й... Віктора Януковича (не питайте, ми не знаємо, де логіка).

Стартонули з полунички. Із балкончика для преси у Верховній Раді камера «Грошей» ретельно знімала, що пишуть і читають у своїх ґаджетах нардепи — звісно ж, замість займатися законотворчою діяльністю. Скандально? Так. Розслідування? Ні. Бридко? Так.

Запам'ятався експерт — видавець журналу «Завидные невесты» Олександр Тучинський із зігнутою в стилі супермоделі ніжкою біля крутого автомобіля. І традиційні кадри з довгоногими дівчатами. А може, коханки народних депутатів більше схожі на Руслану Писанку?

Коротше кажучи, шість хвилин збоченого трешу, сексизму та незручних запитань до нардепів. Навіть оцінювати не беремося.

Багато тем стосувалося освіти. Зокрема, вищої. Хочеться висловити окрему подяку за якісний і ґрунтовний сюжет про науково-навчальний центр «Хутір Жуків» Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де «заробляють на продажі дипломів діткам-мажорам» (до речі, про дипломи доказів у сюжеті так і не прозвучало — увага, «Стопкор»!). Як виявила авторка матеріалу, насправді за цією вивіскою й високим парканом розкинулося закрите котеджне містечко, а на місці навчальних корпусів і лабораторій там звели палаци.

Варто віддати належне «Грошам» — у них нарешті вийшло не поверхове, а повноцінне розслідування. Авторка наполегливо йшла до своєї мети — показати випадок кричущої корупції з усіх боків. Їй майже вдалося.

Добре попрацювали з кадастровою картою, але глядачам не сказали, звідки інфа. Знайшли на території розкішну «хатинку» ректора Леоніда Губерського (ой, вибачте, його родички), документи про тендер на закупівлю електроенергії для «науково-навчального центру», навіть із боєм пробилися до ректора на інтерв'ю, але не запитали його, чому рахунки «Хутора Жукова» за електрику сплачуються з університетського бюджету.

І ще. Розповіли про землю, нібито виділену тут співробітнику університету, але не показали його будинку. Мабуть, не потягнув на «корупційний». Відверто вкрали відео зі студентами й не вказали джерела. Ну й чомусь назвали «Хутір Жуків» «Хутір Жуков», хоча прочитати табличку нескладно.

І явно не вистачало прийому від «Схем», щоб журналісти засікли ректора, як він заїздить у котеджне містечко поспілкуватися з дружиною. Розказали, чим вона займається, що заробила на таку нерухомість тощо.

Нагадуємо: питання статків ректора Київського національного університету Леоніда Губерського постало на сайті «Нового времени» ще в липні 2017 року, коли там вийшла стаття «Ректорський бізнес. Як Київський університет обріс плющем корупції». Потім Сергій Лещенко написав заяву до Національного агентства з питань запобігання корупції щодо перевірки, але в перевірці було відмовлено. Однак про ці важливі речі чомусь не йшлося в сюжеті — може, далася взнаки особлива любов власника «Плюсів» і, відповідно, ведучого «Грошей» до народного депутата?

Наступний сюжет стосувався теми, де навчаються діти відомих політиків за кордоном. Хороший задум. Ведучий пообіцяв розповісти про чад чиновників, але традиційно... перебільшив. Почали з сина подружжя Герег. Вони ж нібито вже не чиновники, а грошей заробили достатньо. У матеріалі взагалі мало нового. Ми дізналися хіба що про місце навчання сина депутата Борислава Розенблата. До того ж іще торік розширену версію матеріалу про навчання дітей політиків дав «Кореспондент». Загалом сюжет вийшов нарізкою відео та фото. Чужих. Без вказання джерел інформації.

Цікавим був сюжет про «щасливчиків» на київському Печерську. Журналістка знайшла дві фірми, які постійно виграють на тендерах в управління ЖКГ та будівництва Печерської РДА. Вона довідалася про засновників тих фірм, які виявилися сусідами керівництва району, та відповідальних за будівництво й тендери, попрацювала з деклараціями, реєстрами, даними закупівель, взяла коментарі в дійових осіб. Єдине, чого бракувало сюжету, — це чіткості («мільйони») й візуалізації цифр.

Далі нам обіцяли розповісти, як нардепи відпочивають за кордоном, на основі свідчень їхніх дітей у соцмережах. Щоб ми позаздрили. Чомусь показували переважно не океанські острови із золотим піском, а машини. Ну й не обійшлося без ляпу, за який каналу довелося просити вибачення. Такий прокол у першому ж випуску нового сезону — priceless.

Для перебивки вирішили згадати про facebook.ru, майно Владіміра Путіна, Марка Цукерберґа і... Віктора Януковича. Жаль, про Гонтареву забули.

Кримінальний сюжет стосувався можливого шахрайства. Син депутат Київської облради Андрій Швидкий нібито продавав неіснуючі міністерські автівки з дисконтом і зникав із грошима. Журналісти знайшли й розпитали жертв, шукали й самого ділка, натомість знайшли матір, якій соромно за сина. У сюжеті багато інсценувань, які «Гроші» знову забули позначити. А навіщо? Повчальна казочка про безкоштовний сир.

Останній сюжет — соціалка. Соціалка з живими людьми і їхнім горем. Він про те, як «місцеві чиновники прокрутили аферу, в результатів якої десятки самотніх пенсіонерів лишились без житла» в Одесі. Насправді це давня стара історія, про яку вже писало «Дзеркало тижня», але можливості для емоційного впливу в телебачення у таких випадках значно більші. Суть: свого часу Одеська міська рада виділила житло з доглядом для самотніх літніх людей в обмін на їхні квартири. А згодом відселяла пенсіонерів звідти в пансіонати, а в квартири заселялися «свої» люди. Журналіст повністю довірився одній активістці та її словам, нічого не перевірив сам, не вказав джерела інформації, не працював із документами. Усю роботу вже зробила громадська активіста, а журналіст лишень супроводжував її з розумним виглядом. Плюс, що поговорив із начальницею місцевого управління соцзахисту, але якось поверхово (або нам не все показали). Адже запитань до неї було більше, аніж ті кілька секунд у сюжеті.

Через те, що журналіст недопрацював тему, описане ним здається малоймовірним. Так і хочеться вигукнути: «Та ну, це нерально»! Отже, недороблено.

Ну й перли від журналіста (до питання елементарної грамотності): «цілодобовий медичний огляд» (мабуть, усе ж таки догляд, інакше не заздримо), «висіляють», «мілосердя», «дома милосердя» і — та-дам! — «на кшалт»!

Наостанок ведучий Олександр Дубинський повідомив, що команда проекту «Стоп корупції», ой, вибачте, ми наплутали, «Гроші» прийматиме людей у Дніпрі у громадській приймальні. Згодом бачили, що справді, приймали. Мабуть, шукали цікаві теми. Сподіваємося, знайшли.

Висновок: «Гроші» пообіцяли нам запеклу осінь. Паліть. Згоряємо від нетерплячки.

Інформація про експертів:

Автор звіту, експерт із моніторингу журналістських розслідувань Федір Сидорук, медійний експерт, колишній головний редактор програм розслідувань «Знак оклику» та «Слідство.Інфо». Колишній автор та ведучий проектів «Перший відділ» та «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона». Має досвід телевізійних розслідувань у національних ЗМІ. Співпрацював з телеканалами «1+1», 5-м, ТВі, «Громадським».

Авторка звіту, експертка з моніторингу журналістських розслідувань Надія Бабинська (Вірна), медійна експертка, тренерка. Працювала кореспонденткою «Громадського радіо», кореспонденткою відділу нормативної аналітики ІАЦ «Ліга», розслідувачкою в «Corruptua». Наразі дописує на Ni korupciji. Досвід у журналістиці з 2001 року.

Проект ГО «Детектор медіа» здійснюється за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

Фото: inquirer.net

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1747
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop