1.Підсумки медіа-року-2002: події, проблеми, успіхи, невдачі, позитивні та негативні тенденції, особистості-антиособистості.



2. Прогнози на медіа-рік 2003?





Будемо також раді думкам з приводу цих питань всіх наших читачів. Пишіть нам на info@detector.media. Всі точки зору будуть опубліковані на „Детектор медіа”. Всіх – з святами! Хай Новий рік принесе здійснення гарних та щирих сподівань, на спільне благо.



Два мої, персональні, підсумки року: спочатку я перестав дивитися телевізор, а потім вирішив і не працювати на нього. Тобто, з нового року я вирішив залишити телебачення. Принаймні таке, яке ми отримали.

Втім, я не переконаний, що ті, від кого сьогодні залежить доля каналу, зможуть зрозуміти цю просту річ: проблема в даному випадку не у фінансах, а у СТАВЛЕННІ до тих, хто працює сьогодні на телебаченні, і не лише на СТБ. На жаль, головним підсумком року стало те, що фактично було остаточно закріплено існуючу схему відносин працедавця та найманого працівника, якого було позбавлено будь-яких політичних чи економічних прав у рамках існуючих ЗМІ, не кажучи вже про право на протест проти такої ситуації. Більш вульгарно ця схема ще ніколи не виглядала. Ви пам’ятає фільм «Іграшка»? Так це про нас. Ми сьогодні - п’єри рішари, нас можна КУПИТИ, ПРОДАТИ, або зробити так, щоб жоден інший канал нас НЕ КУПИВ, ЯКЩО ЦЬОГО НЕ ХОЧЕ ПОПЕРЕДНІЙ ПРАЦЕДАВЕЦЬ. І ПРИ ЦЬОМУ ви думаєте, що у вас є ВИБІР?

Вибір є завжди . Деякі журналісти готові сприймати таку ситуацію як належну. Інші дивляться на це, як на щось тимчасове, і не збираються боротися з таким станом речей - мовляв, пройдуть президентські вибори, і ми все відіграємо назад. Насправді, це помилкове сприйняття - адже чим довше існуватиме така ситуація - тим більше вона закріплюватиметься у вигляді традицій, які не можна буде відмінити ані рішенням профспілки, ані рішенням страйкому. З плином часу може статися так , що в ЗМІ вже просто не залишиться журналістів, які пам’ятали зовсім інші традиції і зовсім інші відносини. А інші традиції, хоча й зовсім недовго, але були - це і «Нова мова», і «Вікна», що їх робили в рамках «Міжнародного Медіа Центру - Інтерньюз». Як зараз з впевненістю можна констатувати, саме наявність останнього, іноземного елементу, було гарантією того, що новини будуть дійсно «незалежні та неупереджені», як це й було задекларовано в промо тодішніх «Вікон».

Ця ситуація тотальної свободи проіснувала зовсім недовго. Втім ті, хто встиг тоді попрацювати на «Вікнах», душе швидко встигли звикнути до того, що новини - це обмін ідеями, а не темниками (перепрошую за таке «заїжджене» слівце), що новини - це творчість, а не переписування прес-релізів і переказування почутого на прес-конференціях, що новини - це врешті-решт продукт інтелектуальний і такий рівень не в останню чергу задавався досвідом, інтелектом та наснагою тих, хто цими новинами керував. Минуло зовсім мало часу, і багато кому в це вже важко повірити. Від цього нічого начебто не лишилося. Втім, ті, хто все ж встиг тоді попрацювати, забути такий досвід свободи ніколи не зможуть, так само як і збагнути ту прірву, яка так швидко з’явилася між тими ідеями, якими жила тоді команда «Вікон», і тим, що ми отримали зараз. Ті, хто останнім часом могли бачити «Вікна» зсередини, навряд чи зможуть повірити у те, що перші незалежні (ні від кого !!!) новини дійсно починалося тут.

Уся трагічність ситуації якраз і полягає у тому, що ті, хто хоча й з накипом певного цинізму, але все ще мав якісь ідеї чи ідеали, телебачення залишили - хто пішов у менеджери, хто в грантові проекти, а хто - поїхав працювати закордон, позбавляючи українську тележурналістку права на наявність авторитетів, які є в будь-якій іншій країні. В Україні ж поняття авторитету настільки девальвувалося, що може використовуватися лише в контексті бандитських разбірок. Сьогодні українська телевізійна журналістика переповнена молоддю, яка , можливо, має перспективи кар’єрного росту, але не має можливості для професійного, оскільки, можливо, наступна фраза пролунає дещо невиправдано пафосно: немає тих, на кого можна рівнятися або до чийого рівня можна тягнутися. І ці люди ніколи не з’являться, оскільки ті, хто міг би чимось поділитися з іншими, зрозумівши природу того франкенштейна, якого вони звикли називати телебаченням, вже давно працюють десь в інших місцях, а ті, хто залишився, поділитися або не мають чим, або мають лише те, що показувати незручно, а ділитися - соромно.

Ні, тобто не те, щоб зовсім нікого не було - навіть таке несвяте місце , як ТБ, порожнім не буває, і свої авторитети все ж з’являються, але всі вони якісь сіруваті, маловиразні, і «геть позбавлені мистецького смаку». З’явилися і свої традиції - примітивні, провінційні, дріб’язкові за наповненням та огидні за формою.

2002 рік став роком прірв. На початку я писав про прірву між власниками та менеджментом з одного боку, і тими, хто на них працює. Втім, ще одним підсумком року стало те, що з’явився небачений до цього ідеологічний розрив між самими журналістами. Пригадав журналістський бал, що його на початку року проводили «Демократичні ініціативи» - можливо, це було останнє подібне зібрання, коли журналісти ще були усі разом, їм не було чого ділити, вони жартували, в тому числі над владою і здавалося, вони знаходяться НАД усією абсурдністю ситуації. Втім, потім усе швидко почало змінюватися, і я навіть не можу пригадати той момент, коли між журналістами почала з’являтися прірва, вони почали сперечатися за те, хто більш залежний і більш вільний , хто більш правий і хто менш ангажований, хто менше упереджений і більш протестний. Можливо, ця прірва з’явилася набагато раніше, і я просто не помітив її. Можливо, раніше її просто не було тому, що журналістів було менше і ми добре знали один одного. Зараз ми перестали цікавитися іншими і кожен сконцентрувався на самому собі, для кожного цікавим є вже не кінцевий результат, а сам процес, і процес цей, на жаль, далеко не творчий, він ПОЛІТИЧНИЙ. Журналісти стали маленькими маріонетками у політичному процесі, і найжахливіше те, що їм (нам) це ПОДОБАЄТЬСЯ.

Не можу не відзначити кількох досягнень, які все ж були, незважаючи на складність ситуації в медіа середовищі. На початку цієї статті я скаржився на те, що український телеефір стає все менш інтелектуальним, або, якщо хочете, все більш антиінтелектуальним: жахливі фільми про бандитів, придуркуваті шоу, пафосна псевдопубліцистика. Втім, є один виняток, який залишає надію: «Остання барикада». Можливо, її аудиторія набагато менша за «Останнього героя», але сам факт її існування вже свідчить про те, що в Україні ще залишаються ті, хто може в ній брати участь, виробляти, або просто оцінити як глядач. Це останній позитивний симптом.

Хочу також віддати належне усім своїм колегам - міжнародникам. Міжнародна журналістика почала підніматися і події навколо захоплення заручників у Москві продемонстрували те, що українські глядачі мали можливість отримувати оперативну інформацію безпосередньо з місця події. Набагато вищим став рівень аналізу при висвітленні міжнародної проблематики. Можливо, це - як антитеза журналістиці внутрішній - упередженій, закритій та врешті-решт табуйованій. Окремо, хочу подякувати усім, хто на різних етапах брав участь у виробництві «Вікон у світ» - для мене це був унікальний досвід, сподіваюся, так само, як і для вас. Переконаний, що і новим ведучим він принесе стільки ж задоволення і глядацьких відгуків(позитивний і критичних), які я мав честь отримувати протягом останніх трьох років. Можливо, насправді, все було не так погано, але потрібен час, аби це усвідомити, і усвідомивши, рухатися далі.

З Новим роком.... Ваш