Хресний шлях Магди Хоманн

Хресний шлях Магди Хоманн

28 Вересня 2014
8922
28 Вересня 2014
10:00

Хресний шлях Магди Хоманн

8922
Хресний шлях Магди Хоманн
Хресний шлях Магди Хоманн

 

Комерційний директор інформагентства УНІАН Сергій Сай-Боднар разом зі своїм кузеном, журналістом-аматором з Німеччини Петером Хоманном, написав документальну повість про свою бабусю «Кохання і муки Магди Хоманн». Своїми враженнями від книги, презентованої 25 вересня, ділиться журналіст Сергій Тихий.

 

 

Сергій Сай-Боднар, Петер Хоманн, «Любов і муки Магди Хоманн», 2014 р.

 

Є такі книги, не написати які в автора не було права. У нашому випадку не було цього права у двох авторів, колег за родом діяльності.. Німець Петер Хоманн, журналіст-аматор, а українець Сергій Сай-Боднар - знаний професіонал з величезним досвідом, заслужений журналіст України. А ще вони дальні родичі - Петер двоюрідний внук, а Сергій рідний правнук однієї жінки, яку звали Магда Хоманн. В тому немає нічого дивного: Європа - це величезний плавильний котел, генетичний код націй та народів, які її населяють, споріднений, перемішаний, і, при всіх своїх відмінностях,багато у чому схожий. Історія про те, як одразу по закінченню Першої світової німецька дівчина Магда Хоманн покохала полоненого українця Олексу Кучинського, посварилася через це з ріднею, поїхала з коханим до України, народила там йому синів-двійняток, на перший погляд, не те щоб типова, але й не вийняток.  Винятковими є час і обставини: Україна пропадає під більшовиками, Німеччина від приниження і злиднів після поразки у Світовій війні ( вона тоді ще була одна, її не називали Першою) ховається у морок нацизму.

 

Двадцяті-тридцяті-сорокові роки України - то Голгофа, на яку Магда йшла нібито й не зі своїм народом, але зі своїм чоловіком та синами, які до того народу належали. Страждання, а не любов зробили Магду Хоманн українкою.  Голод 20-х, продрозверстка, продподаток, спроби стати на ноги на своєму клаптику землі, відчайдушний у своїй безперспективності опір колективізації, голодомор. Магда все пройшла, втратила чоловіка навесні 34-го (він помер від сухот, не доживши до 40 років), але дітей вберегла. Було й хотіли  добрі люди допомогти удові, прилаштувати до сільської школи, викладати німецьку. Не склалося. Працювала в колгоспі, за «хрестики». Намагалася замиритися  зі  своїми рідними у Німеччині. Відгукнувся тільки один з братів, Густав. Допомагав не часто, чим  міг і як дозволяли обставини. Магда тоді ще хотіла повернутися на свою батьківщину з дітьми, але ж як? Середина тридцятих, Європа, залізна завіса...

 

У 40-му вона проводила своїх синів на дійсну службу до Червоної армії. Потім - почалася війна, де її сини билися з її родичами і співвітчизниками. У 42-му, в окупований румунами Могилів-Подільський приїхав Густав, хотів, нарешті, забрати Магду, якій ще не було 50-ти років, до Німеччини. Але вона - тут історія ця сягає Шекспірівських трагедійних висот - вона відмовилася. Чому? Бо мала дочекатися з війни синів у батьківський хаті...

 

Єдине за всі ці нестерпні роки її везіння, її щастя невимовне - могло віддячити їй за все, що вона пережила: обидва сини, Петро і Павло, повернулися живими з полів найстрашнішої в історії війни. Але ж і доля уперто вела свою лінію. Сини повернулися з війни по черзі, у 45-му і 46-му, але вона їх так і не побачила. В листопаді 1944 року Магду Хоманн забрали гебісти: якесь людське лайно ( куди ж без нього?) щось набрехало «куди треба». У ГУЛАЗІ вона і згинула - ніхто не знає, як, де і коли - ні папірця, ні могили.

 

Отака історія. Здається, хто прочитає її без сліз, у того немає серця. Але не хочеться, навіщо нарікати? Бо дивишся на розміщенні у книжці любительські сімейні фото, а там, уже по кількох лініях,-  Магдині діти, внуки, пра і праправнуки. Уже і пра-пра-пра, я знаю, є... Значить прижилася і ця гілочка на українському древі, і в тому, мабуть, був сенс трагічного життя Магди Хоманн.

 

Тут можна було б і закінчувати, але ж не можна не сказати про очевидне, про те, що не проста таки штука життя, як не крути. Недарма ж є у книзі глава, ніби відступ від основної теми, про Каришків, про село на Вінничині, де жила і мучилась Магда Хоманн, про його долю у кривавому ХХ столітті. Дивина для нашого сучасника, але найщасливішими для села і сільчан були 20 років від середини 60-х - до середини 80-х. Ми, містяни, було, прокляли той застійний час, переддень наступних катаклізмів. А для Каришківа то, виявляється, була найщасливіша пора, коли тихо було, коли не займали нікого, коли, нарешті, знаюча та совісна людина прийшла колгоспом керувати. Люди і зажили по людські  - хати нові собі поставили, машини купили...  І крутили їхні діти, серед яких були і Магдині нащадки, педалі велосипедів на трьох кілометрах фантастичного по тих часах «внутрішньогосподарського» асфальту. Аж ніби крила у них за спинами виростали...

 

Отака проста річ - спокій дали людям,  не гнали їх у нові, вигадані в якихось кабінетах «госпи», не укрупнювали, не розукрупнювали, вороги до них не лізли під різними знаменами, але з однаковими катами та зброєю... Тож люди і дали собі раду. Вони ж мудріші за усіх тих теоретиків і начальників разом узятих. От якби ж, хоча б частіше, давали людям спокійно жити своїми трудами, совістю та досвідом, набутим від предків - і тих, які на цій землі жили завжди,  і тих, що приходили пізніше, аби віддати й свого життєвого соку древу Народу... Де б тоді зараз той Каришків був? Де б уся Україна була?

 

...Зрештою, є досвід і є шлях, добуті ціною мук мільйонів і океану крові. І є в тім океані і краплина крові  Магди Хоманн, яка багато мучилась на цій землі. Дай Боже, щоби країна, яку таки побудують, і в якій житимуть її, і не лише її, потомки, була, нарешті, щасливою.

 

Фото надане інформагентством УНІАН

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
8922
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду