Хоча цього року більшість телеканалів до Дня Незалежності підготували спецпроекти, прем'єр у форматі документальних стрічок було не багато. Фільми каналу НТН «Детектор медіа» проаналізувала у вчорашній публікації Інни Долженкової. Проект каналу ICTV «Україна 2041» сьогодні оцінюють два автори «ТК» - Андрій Кокотюха та Борис Бахтєєв.

По-перше, сама дата - 2041 рік - змушувала гадати: чому саме вона, чому саме цей рік? П'ятдесятиріччя незалежності? Сторіччя нападу гітлерівської Німеччини на СРСР? Просте, як у «1984» Орвелла, переставлення цифр поточного року? Відповіді в стрічці так і не пролунало.

На екрані, на тлі футуристичних абстракцій, повсякчас мерехтів годинник, на табло якого вигулькували випадкові дати й випадкові роки, тут само змінюючись так само випадковими. Жодного прив'язування цих дат і років до змісту не було, але в підсумку цей квазігодинник з'їв чималу частку загального хронометражу. Ще чималу частку складали пейзажі-ілюстрації, здебільшого підкреслено неестетичні й подеколи повторювані: одна й та сама електроопора з'являлася на екрані щонайменше двічі, як ілюстрація до двох різних тем.

Левову ж частку становили студійні розмови, причому й тло, й титри були двох різних типів, і жодної закономірності, яка би пояснювала, чому іноді вони були такі, а іноді інші, не проглядало. Ніби над фільмом працювали дві знімальні групи, й у підсумку плоди їхньої праці просто змонтували між собою.

Утім, все це не дратувало: зрештою, авторське «а я його так бачу» було саме таким - ну, то й гаразд. Набагато більше дратувала різна тривалість показування титрів: скажімо, прочитати ім'я пана Сергієнка, чий фах було подано як «урбаніст», так і не вийшло. Збагнути, що воно таке - фаховий урбаніст - утім, теж не вийшло.

Набагато більше запитань залишив зміст. Чого, взагалі-то, чекаєш від чи то футурологічного, чи то утопічного, чи то прогностичного фільму? Найперше - це якоїсь цілісної концепції. Або суцільного «як буде погано», якщо не змінити наявні умови, або ж «як буде добре», якщо запровадити таку-то систему, або ж порівняльно-сценарного підходу: якщо буде так - станеться це, а якщо буде отак - відбудеться те.

У фільмі «Україна 2041» було всього потрошку - й нагнітання негативу, й обнадіювання позитивними перспективами, й зовсім небагато порівнянь, але все це було якось довільно, намішано, фрагментарно, не до кінця. Ніби автори фільму метушилися між однією концепцією та іншою, жодну з них не доводячи до пуття й кидаючи кожну на півдороги.

На самому початку фільму глядачам пообіцяли, що долю України передбачатимуть «впливові авторитетні експерти». Результат? Експертів із політології було двоє - Вадим Карасьов й Андрій Єрмолаєв. За всієї поваги до них, не можна було не здивуватися: хіба вони двоє - най-най-найавторитетніші? Єдині в своєму роді? Поза конкуренцією? До того ж, нема куди правди діти: Єрмолаєв зажив слави експерта вельми упередженого, заангажованого. Що й далося взнаки: посеред іншого, вів він мову й про «Новые регионы», й про «укрАинский (із наголосом на А. - Б.Б.) мир» - судячи з усього, як кальку з «русскаго міра».

Брати Капранови - поза сумнівом, дуже авторитетні постаті. Але чи аж настільки, щоби дискутувати на рівних із Еллою Лібановою про соціологічні проблеми? Ні, сперечань немає: обізнаний дилетант цілком може дискутувати з визнаним фахівцем, а тим паче виловлювати маніпулювання того фахівця, чого в даному разі, до речі, й не було. Уся різниця в тім, що дилетант може «тримати удар» у порівняно вузькому колі питань, тоді як компетентність фахівця є набагато ширшою. Цієї різниці теж не було й близько.

Увесь фільм побудовано на тому, що на екрані з'являються пари опонентів: Карасьов - Єрмолаєв, Лібанова - брати Капранови, письменник Володимир Аренєв - фізик-теоретик Євген Мартинов тощо. Опоненти з кожної пари сиділи поруч у студії, більше на той момент на екрані не було нікого. Так от, діалоги Капранових та Лібанової становили мало не половину загального хронометражу - незрівнянно більше, ніж усі решта. Лібанова, щоправда, з'являлася - вже сама на екрані - й в інших дискусіях. Деякі експерти, як от економіст Валерій Геєць, еколог Тетяна Тимочко або Анатолій Дністровий, поставали перед глядачем самі, й дискусії були заочними.

Та й, власне, слова «опоненти», «діалоги» та «дискусії» можна вживати дуже й дуже умовно. Рвані короткі репліки, лаконічні категоричні тези й найчастіше нуль аргументації - от що це було. Виглядало так, що поважні експерти сиділи в студії й глибокодумно тицяли пальцем у небо. От у цьому, мабуть, і полягав головний психологічний подразник, що містився в фільмі: поважних авторитетних експертів змусили грати роль провидців та екстрасенсів - бо це саме від останніх ніхто за визначенням не вимагає аргументів й обґрунтувань.

Приклади? Їх було безліч. Вадим Карасьов: «Для тих регіонів, що сьогодні є, не можуть бути однакові права». Чому? Як це, чому? Авторитетний експерт сказав, що не можуть - тож і не можуть! Закадровий голос - про чисельність населення: «Сорок шість мільйонів... із них шість мільйонів - китайці, корейці та в'єтнамці», на екрані - люди, як то кажуть, «неслов'янської зовнішності». І знову: чому? І чи, бува, з Росією Україну не переплутали?

Лібанова сумнівалася, що Україна зможе повернутися до «традиційних українських цінностей» - багатодітних сімей. А як там у світі, зокрема розвиненій його частині? Як було «традиційно» й як зараз? Брати Капранови, натомість, передрекли повоєнний бебі-бум, бо всі жінки кинуться «народжувати від героїв». Теж небезсумнівна теза: між «усі жінки кинуться до героїв» і «народжувати» насправді дуже значна дистанція. Жінок буде більше, ніж чоловіків, але не настільки, як зараз, - іще одна теза, яка вимагала пояснень: на екрані були діти, тож виходило, що після війни в українців зміниться біологія, а отже, й пропорції народження хлопчиків і дівчат.

Була й слушна теза Лібанової - про те, що треба подолати «чоловічу надсмертність у середньому віці». Але розмова так і не зачепила важливого аспекту: запобігання скорочення населення - це не лише збільшення народжуваності, але й збільшення середньої тривалості життя; висока народжуваність укупі з низькою тривалістю життя - це типова Африка. У фільмі проблема постала саме в африканському ракурсі.

«Ширшатиме прірва між генераторами ідей та споживачами інформації», суспільство фактично поділиться на аристократів та плебеїв - і водночас драматично зросте кількість людей, які матимуть вищу освіту. Фільм було побудовано так, що ці твердження виглядали не як антитези одне до одного, а як розвиток одне одного.

А пристрасті нагніталися: земля втратить родючість, в Україні пануватиме голод, будуть мільйони безробітних. Фраза Лібанової про те, що знизиться частка зайнятих у промисловості, вже видавалася не тверезою думкою на тлі нагнітання пристрастей, а підтвердженням цих пристрастей. Коли Геєць завважив, що «концентрація мільярдерів на 100 тисяч доларів ВВП в Україні є одною з найвищих у світі, навіть вищою, ніж у Росії», й що монополізованість економіки є шляхом у нікуди, це вже теж пролунало не як рецепт порятунку, а як вирок. Загубилася й побіжно кинута фраза про те, що голод Україні не загрожує, всього лише заробляти на сільському господарстві гроші вона вже не зможе. Надто вже сильним було це нагнітання пристрастей.

«Економічна активність пересунеться зі Сходу України в Центр та Захід», Схід (включно з Харківською областю) приречений на повну деградацію - й усе це через те, що постіндустріальна доба прийде на зміну індустріальній. У цьому твердженні було щонайменше два сумнівних моменти, адже постіндустріальна економіка неможлива за умов голоду та масового зубожіння, яке Україні щойно передрікали. Та й невже Схід уже точно не зміниться, а так і залишиться спеціалізованим на важкій промисловості вчорашнього дня?

Узагалі, чи не провідним настроєм фільму був фаталізм, аудиторії навіювали ідею приреченості, яку ніхто не в силі змінити. Були винятки, але на загальному тлі вони губилися. Позитивні тези так само видавалися пророкуванням - хоча б думка про те, що в Україні буде багато культурних центрів, без жодних міркувань «якщо так - то так, якщо ні - то ні». Дивним чином оцього «якщо» у фільмі-прогнозі взагалі було дуже обмаль.

Один із сюжетів, що був-таки схожий на дискусію, - це діалог між Лібановою та Капрановими про те, де будуть жити українці. Великі міста приречені, життя в них стане жахливим і нестерпним, автомобілі, хмарочоси - от що навіювали всі вони глядачам. А дискусійний момент полягав у тому, що Лібанова всіх розселила в селах, тоді як Капранови - фрілансерів і людей творчих професій. Лише наприкінці теми згадали: є ж іще містечка! Й дійшли згоди: саме за містечками - майбутнє. За тими ж таки Капрановими, найкраще рішення - щоб у великих містах було чітке районування, й усе було поруч із домом - робота, дозвілля, щоб усе життя людей концентрувалося поблизу дому. Але ж, даруйте, це означатиме дезінтеграцію міст! Поділ їх на гетто!

«Українці повернуться до свого коріння, до землі». Назад, у ХІХ століття?

Урбаніст Сергієнко: «П'ять колишніх міст-мільйонників, насправді всі, окрім Києва, вже давно далекі від мільйона». А як же Харків, чиє населення й сьогодні перевищує мільйон триста тисяч? А Одеса, чиє населення свого часу знизилося до менш ніж мільйона, але згодом знову трішечки зросло? Типовий, на жаль, для телебачення підхід «визирання з вікна», коли уявлення про все, що поза Києвом, є суто умоглядними.

І все це було би добре, якби бодай хто-небудь згадав про світовий досвід, де знаходиться місце й для надвеликих міст, і для просто великих, і для містечок, і для сіл - і без жодної апокаліптичності. Чорт забирай, Україна ж - не сама у світі!

Подеколи розмова нагадувала щось середнє між науковою фантастикою часів Жюля Верна та радянськими лекціями про шляхи, окреслені партією: «Шляхи буде покрито наноплівкою», «Комп'ютери будуть скрізь, ми їх не помічатимемо». Головна вада й наукової фантастики, й окреслених партією шляхів, як показав досвід, полягала в одному й тому самому: вони виходили з реалій сьогодення, тільки вдосконаленого. Скажімо, та сама наукова фантастика кінця ХІХ - початку ХХ століття що є сил змальовувала фантастичні транспортні засоби й саме в їхньому вдосконаленні бачила розвиток людства; появу комп'ютерів вона не передбачала й передбачити не могла - як і будь-чого принципово нового.

Міжнародне становище, судячи з фільму, теж нічого доброго не віщує: «Нестабільність у світі буде ознакою ХХІ століття», «Протистояння в боротьбі за ресурси». Між ким і ким протистояння? Всіх проти всіх? А нестабільність - вона, звісно ж, буде. От тільки вона буде збільшуватися чи зменшуватися, буде більшою чи меншою, ніж у ХХ столітті, у ХІХ столітті? Ну, а все в світі вирішуватимуть транснаціональні корпорації та світовий бізнес, які тільки й прагнуть, що висмоктати з України всі ресурси й залишити її животіти. То, може, поки не пізно, схаменімося - ну його до біса, той Євросоюз із світовим бізнесом? Може, таки й справді повернімося до землі? «Несе Галя воду, коромисло гнеться», й ну їх, ті досягнення цивілізації?

Не уникли в фільмі й глобального потепління. Тимочко вела мову про аномально теплі зими. Чи й справді? Наскільки аномальні? Зима 1989-1990 років була незрівнянно теплішою за зиму 2013-2014 років: в окремі дні лютого тоді температура в Києві перевищувала +20. Майже те саме було взимку 1994-1995 років. Якщо погортати зведення метеоспостережень, для не такої вже й малої кількості зимових дат і досі утримуються температурні максимуми 1910-х, 1900-х, 1890-х років. Зрештою, чому в Нідерландах таким популярним є ковзанярський спорт? Та тому, що впродовж століть узимку замість ходити пішки люди в цій країні пересувалися на ковзанах поверхнею замерзлих каналів. Ще сто п'ятдесят років тому протягом усієї зими регулярно влаштовували змагання з бігу на ковзанах каналами. Тепер ці змагання вдається провести в середньому раз на десять років. Ну, то й що - сталася катастрофа? Споконвіку клімат Землі та окремих її регіонів змінюється циклічно: то теплішає, то холоднішає. Що ж до нас і до сьогодення - то, наприклад, із минулої зими ми пригадуємо тепло, а про два тижні по-сибірськи лютих морозів забуваємо, як і про все неприємне. Ото й усі «аномально теплі зими».

Ну й, звісно ж, куди ж футурологічному фільму без генно модифікованих рослин, які нав'язує нам той самий світовий бізнес? А вони ж і ґрунти забруднюють (модифікованими генами?), й до споживання непридатні. І хай насправді шкідливість генно модифікованих продуктів є, взагалі-то, недоведеною, а всі перестороги викликані тим, що й нешкідливість теж є недоведеною - тобто, простіше кажучи, ніхто нічого достеменно не знає. Хай у США генно модифіковані продукти не є забороненими, а ще 1980-х років в СРСР генну інженерію вважали за порятунок для сільського господарства (щоправда, до справи, як завжди, так і не дійшло). Полякати аудиторію треба ж!

От у цьому й полягає головна невдача фільму: автори спокусилися лякалками. Балансу негативу й позитиву не вийшло. Ідея фільму була блискучою - от тільки, спокусившись сенсаційністю й зекономивши на аргументації, автори не взяли плановану висоту.