Відверто, дивно, навіщо спеціалісти-технологи з президентської Адміністрації дозволили перекласти свої власні клопоти стосовно іміджу нинішнього Гаранта (і заодно – власні прорахунки) на тендітні плечі однієї з найкрасивіших жінок українського телебачення

Пам’ятається, під час касетного скандалу тим самим іміджем займалася інша команда „кризового менеджменту”. Нині з тих пам’ятних „трьох К” (телеведучих Княжицького, Куликова, Кисельова), які тоді займалися „маніпулятивними діалогами” на каналі IСTV і в публічній діяльності, залишається лише „К” останнє – Дмитро Кисельов. І то – в „напіввигнанні” о 18.45, у скороченому до „авторської нотатку” (замість колишньої „авторської програми”) форматі, без будь-якої „Свободи слова”... Але все ж таки чужий досвід нікого нічому не вчить. Й Оксана Марченко з майже подібними амбіціями, але з куди меншим специфічно-технологічним досвідом промовляти: „Стежте за моїми руками”, теж піддалася спокусі „бути не першою, але й не другою”.

Глядачі та експерти ще не встигли гідно оцінити „обрізання” попередньої програми „Час з Оксаною Марченко” за участю керівника Центру ім. О. Разумкова Анатолія Гриценка (демонстрування через тиждень Оксаною Марченко півхвилини зі скорочених десяти було зовсім не переконливим аргументом начебто суто технологічної причини „вирізки”). А в ефірі 28-го вересня вже з’явився новий випуск програми, присвячений саме проблемі цензури у вітчизняних ЗМІ.

На програму було запрошено керівника головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Сергія Васильєва, якого багато-хто вважає „батьком” пріснопам’ятних „темників”. І хоч, на наш погляд, його роль у цій історії ближча до досить незграбного виконавця, ніж до „генератора ідеї”, все ж було цікаво дізнатися, яку позицію він займатиме у публічній дискусії. Опонентом виступала кореспондент радіо „Свобода” Юлія Жмакіна – що було більш-менш вмотивовано, адже українська редакція „Свободи”, як відомо, є одним із тих небагатьох ЗМІ, до якого мають доступ представники української опозиції.

Що ж побачили глядачі?

Власне дискусійна частина програми була програна, на наш погляд, представником президентської Адміністрації „в одні ворота”. У тому сенсі, що він не дав жодної аргументованої відповіді на жодне із поставлених запитань. Ну не можна ж, погодьтеся, вважати вдалими аргументами гру чиновника на чисто „підловити”. Наприклад, Жмакіна каже, що нинішню ситуацію з медіа в Україні багато хто з експертів вважає „білорусизацією”. А пан Васильєв у відповідь єхидно запитує: відкіля ми б дізналися про це, якби в Україні дійсно була політична цензура?!.. Та отож то й є, пане Васильєв, що дізнатися про „білорусизацію”, як і багато про ще інше, ми тільки і можемо, що з радіо „Свобода” або інших ЗМІ (переважно інтернетівських), які фінансуються тими самими зарубіжними інвесторами або благодійними фондами, котрих ви так не любите. То чого ж бо вам до цієї закордонної гарантованої свободи слова ПРИМАЗУВАТИСЯ? Ви то тут, разом з усією нашою виконавчою владою (державою), до чого?

На такому рівні, власне, й проходила вся „дискусія” в студії. Яка, втім, самого пана Васильєва, здається, і не цікавила. Він просто чітко виконував свої головні завдання. А саме:

- продемонструвати ще один приклад „відкритості” влади - самим фактом своєї появи в прямому ефірі на „гарячу” тему;

- звести проблеми вітчизняної преси до недоробок місцевих чиновників, які, мовляв, частенько відмовляють у акредитації та інформації журналістам. Це, за Васильєвим, і є здебільшого єдиною причиною опозиційності останніх. Тож Сергій Леонідович пообіцяв, що АП ( правда, чомусь не суд, і навіть не Кабмін – хоча, здавалося б, причому до Державних установ якийсь референтський апарат Президента?!) вже ближчим часом вирішить цю проблему. І ефектно додав:„опозиційність журналістів закінчується там, де починається вікритість влади”. (Зрозуміло, контрольована Адміністрацію Президента! - „Детектор медіа”).

- черговий раз заявити про те, що „темники” є виключно „дітьми” голови парламентського комітету з питань свободи слова Миколи Томенка (тобто, його вигадкою). Натомість, пан Васильєв помахав у повітрі „справжніми” прес-релізами – звісно, уже на офіційних бланках Адміністрації Президента.

Єдиним „жвавим” моментом у виступі пана Васильєва на УТ-1 – як до цього і на польсько-українській конференції, про яку „Детектор медіа” вже писала – була його обіцянка „розібратися” із виданнями, що отримують підтримку від західних благодійних фондів. Мовляв, вони є джерелами „інформаційного тиску” на українську владу. При цьому Сергій Леонідович пообіцяв вивчити югославський досвід ПРОТИСТОЯННЯ „інформаційній інтервенції” США. (Цікава, до речі, позиція держчиновника, керівник якого намагається зараз за будь-що зберегти чи повернути прихильність Сполучених Штатів. А держава, якій пан Васильєв служить, є членом Ради Європи, і взяла на себе обов’язок гарантувати право людини на свободу висловлювання поглядів – „без втручання з боку державних установ та незалежно від кордонів”, ст.10 Європейської Конвенції з Прав Людини).

Втім, більше у цій статті паном Васильєвим ми опікуватися не будемо. Про його „домашні заготовки” – заради яких, власне, і робилася програма Оксани Марченко, і які повторюються Сергієм Васильєвим від приводу до приводу майже зазубреними пасажами - „Детектор медіа” вже відписалася. ( Що це за „пасивна ображена влада”? ; Сергей Васильев «отсеивает» оппозиционные СМИ ; АП характеризує як "інформаційну війну проти діючого Президента" діяльність деяких ЗМІ, що фінансуються з-за кордону ).

Більше нас цього разу цікавила ЯКІСТЬ телевізійного втілення мети тандему Васильєв-Марченко: продемонструвати усьому світові те, як „однією лівою” кладе НОВА Адміністрація Президента всіх ворогів ПАПИ. Адже, як вже зазначалося вище, ми, як глядачі та Детектор медіа, спостерігаємо за такими вправами на нашому ТБ вже давно, „переживши” багато змін і різних тренерів, і різних виконавців. Тож, здається, ми можемо з малодосвідченою у цьому „форматі” Оксаною Марченко поділитися деякими спостереженнями щодо того, „як це зазвичай робиться” – і як це зазвичай сприймається.

Прямо скажемо, Оксана Марченко – а, радше, ті, хто працював за кадром - ексклюзивом у „розведенні” глядачів не відзначилися . Хіба що здивували досить значною – справді – кількістю експертних коментарів ситуації з цензурою. Звичайно, і коментарі ці, здебільшого гострі, мали для авторів програми цілком утилітарний зміст, бо були так вмонтовані у загальний контекст програми, що теж не суперечили, а працювали на головний меседж „Часу”: цензури немає. І все ж таки ті глядачі, які здатні відділяти інформацію від навіть майстерної інтерпретації (а інших глядачів у подібної „заполітизованої” програми навряд чи багато), майже напевне втішилися саме тим, що казали експерти, а не тим, куди і навіщо останніх „позасовували” (до речі, саме на цій самовпевненій думці, що глядач чи читач не здатен відділяти зерна від лушпиння, колись погоріли радянські партійні „редактори”) ....

Головна ж маніпуляційна фішка програми „Час” – яку зробили, власне, її каркасом - полягала в тому, що проблему існування або відсутності „політичної цензури” звели виключно до питання, чи є в Україні опозиційна преса! А раз вона є – то, мовляв, ніякої політичної цензури в Україні НЕМАЄ.

Що саме на такий хід „дискусії” у студії було зроблено її авторами ставку – свідчило те, як у заздалегідь записаних та змонтованих сюжетах було використано різних експертів (включаючи одного з авторів цього тексту), а особливо – народного депутата, соратника Олександра Мороза, головного редактора газети „Грані” Юрія Луценка. Пан Юрій у синхроні, що пішов в ефір, розпинався-розказував, як вільно почуваються журналісти у їхній (тому що опозиційній! ) газеті „ГРАНІ +”. Автори ж „Часу з Оксаною Марченко” вмонтували ці емоційні свідоцтва Луценка в такий контекст, що виходило узагальнене: „вільні журналісти живуть у вільній державі”! Ну і справді, якщо йти за логікою, що нав’язувалась глядачеві від самого початку програми – то оскільки журналісти навіть опозиційної газети почувають себе так вільно – то яка ж, до біса, цензура в Україні?!

Ну що ж, „п’ять копійок” за маніпулятивне винахідництво! Тим більше, що й справді – візаві Васильєва, Юлія Жмакіна, технологічних хитрощів описаного вище звуження поняття „цензури” не розпізнала. І таки попалася у заздалегідь виставлену пастку зведення дискусії лише до проблеми опозиційних видань. Завдяки цьому фактично не обговорювалися в програмі питання не тільки „темників”, а й добре відомих Юлії заборон присутності на наших телеекранах „неправильних” тем, „неправильних” особистостей, „неправильних” точок зору, заборон на повноту викладення всіх фактів, а не тільки тих, що вписуються у „правильну” редакційну лінію. Заборон, які існують на всіх наших загальнонаціональних телеканалах, і які і є, власне, проявами сучасної політичної цензури „по-українські”. Заборон, які виключають існування на центральних телеканалах України будь-якого ПЛЮРАЛІЗМУ, який, насправді, за визначенням Європейського суду, необхідний для того, щоб ЗМІ могли виконувати свої функції. А держава, до речі, за визначенням цього ж Європейського суду, є "головним гарантом" цього плюралізму, і перш за все, що стосується аудіовізуальних ЗМІ, "програми яких зазвичай транслюються дуже широко".

Ця цензура по-українськи теж, власне, дуже подібна до тієї цензури, з якої свого часу розпочинали ті ж самі більшовики. Адже знищення всіх „ворожих” видань, які вели „інформаційну війну” з більшовизмом, було потім. Спочатку ленінці ввели „строжайший контроль” за змістом власних медіа, чому, власне, і було присвячено класичний циркуляр Ілліча „Партійна організація і партійна література” ( про тотальну подібність дій та постулатів нинішньої есдеківської Адміністрації у сфері медіа діям і постулатам класиків більшовизму „Детектор медіа” вже писала „ Ленін – з ними”). Та, до речі, Володимир Ілліч був і великим апологетом „об’єктивності” преси, за яку – у висвітленні дій нинішньої влади – так ремствують нинішні його послідовники на кшталт пана Васильєва... При цьому об’єктивність товариш Ленін розумів не як неупередженість та нейтральність, а як відповідність поширюваної інформації єдино-науковій правоті історичного – марксистського матеріалізму. Зрозуміло, що для нинішніх продовжувачів справи Ілліча „історичний матеріалізм” в його ідеологічному забарвленні замінив „матеріалізм” в більш, так би мовити, приземленому сенсі. Але їхнє розуміння „об’єктивності” - абсолютно тотожне).

Можна припустити, що досягнувши саме такого, заздалегідь наміченого, плину програми, її творці вважали справу віртуального заперечення реально існуючої цензури зробленою. Але, як відомо, тактична перемога зовсім не обов’язково забезпечує перемогу стратегічну, бо остання, як правило, здобувається не завдяки вигаданим, навіть найкращим схемам. А завдяки їх „тілесним”, „живим”, реальним втіленням – тобто, завдяки НЮАНСАМ.

Отже, якщо головною метою авторів „Часу” є засвітити „правильну” роботу з електоратом нової Адміністрації перед самим Папою - то не має питань. Тоді: що грубіше – то краще, адже іншої мови цей Адресат не розуміє.

А от якщо йдеться все ж таки саме про кризовий Менеджмент, а не про його ПІАР-ІМІТАЦІЮ - то справи у програми „Час з Оксаною Марченко” у її нинішньому вигляді кепські.

Бо, по-перше, комфортно у цій програмі - з тих, кого запрошують з боку влади (а, точніше, поки що ми бачили тільки з боку АП) відчувають себе тільки ті, хто ну зовсім вже й ніколи не червоніє. Васильєв – так, „саме той”. Погребинський (учасник минулої передачі) - дещо з натяжкою. Почепцов – який сидів поряд з Оксаною Марченко, коли опозиціонерів напередодні акцій 16 вересня порівнювали з терористами – був ну вочевидь не в своїй тарілці... І хоча можна допускати, що своїх „васильєвих” у нинішнього АДМІНУ - „неміряно”, це не вирішить іншої проблеми. А саме – того, що в них все написано на обличчях! М’яко ми це все назвемо „непублічністю” або „нехаризматичністю”, хоча ви розумієте, що НАСПРАВДІ ми маємо на увазі! ТАКИМ опонентам у дискусіях на ТБ глядачі НЕ ДОВІРЯЮТЬ апріорі. Тим більше, якщо вони ще представляють на голубому екрані НЕПОПУЛЯРНУ владу... Йде накладка одного негативного образу – на інший негативний образ, і технологи розуміють, до чого це все призводить.. .

Чи може таке гнітюче враження розсіяти чарівність ведучої Оксани Марченко, яка під маскою начебто відстороненості виступає все ж таки з тієї ж, провладної, сторони? Не факт. Адже в Оксани не має головного, чим мають володіти ведучі-маніпулятори подібних програм: вміння вести ВЛАСНУ ГРУ, йдучи по лезу бритви між інтересами тих, хто Замовляє і тих, кого Замовляють. Ця власна гра будується на цинічному знанні того, що політики приходять і йдуть, а телеведучі залишаються. І саме це знання диктує ту міру творчого куражу, який допомагає телевізійним маніпуляторам навіть політичне плазування прикривати витонченою аргументацію...

Коли ж „служать” щиро, віддано, „за покликом серця” - ні про яку витонченість мова йти не може, бо пристрасть начисто вбиває почуття МІРИ. І начисто вбиває ефективність усіх маскуючих маніпуляцію технологічних прийомів. У випадку саме з Оксаною Марченко навряд чи - принаймі, до зміни позиціонування при владі і при телевізійній ”кнопці” певних політиків - зміниться ця ситуація „верного Руслана”.

Бо, по-друге, наші телевізійні маніпулятори ніяк не хочуть зрозуміти, що на вулиці вже навіть не 99-ий рік. Що український народ вже пройшов всю „ школу”, в тому числі - касетного скандалу – яка навчила його не довіряти владі. А також „школу” розпізнавання телевізійних „разводок”. Зрештою, навіть ті ж самі дурні мильні шоу, включаючи „реальні” і „скандальні”, вчать глядача бачити у ТБ саме ГРУ, хоч і захоплюючі – але все ж таки Технології, а не „життя як воно є”. Наші доморощенні маніпулятори не хочуть цього розуміти, або „халтурять” – і, мабуть, тому не розповідають Оксані Марченко, що для того, щоб „імітування об’єктивності” мало дійсно пристойний вигляд та справляло якийсь ефект, треба, перш за все, дотримуватись Правил ГРИ, тобто, хоча б елементарних правил ФОРМАТУ.

Наприклад, якщо це дебати двох опонентів – то ведучий має зберігати абсолютну відстороненість та однакове ставлення до обох сторін, а записані до програми сюжети не мають нести оціночних суджень.

(Навпаки цим елементарним професійним правилам, в сюжеті, змонтованому для „Часу”, лунає, наприклад, однозначне: „ Ринок медіа в Україні свідчить про що завгодно – тільки не про цензуру”. Або в кінці програми пані Оксана каже: „ Скільки чого давати і що читати - кожна людина має вирішувати сама. Сьогодні, слава Богу, така можливість в Україні є”. Як вам такий пасаж?! Тобто, на наші запитання ми дамо наші ж відповіді! Тільки нащо тоді вам глядач?...).

Якщо йдеться про конфлікт – то точки зору усіх задіяних у ньому сторін повинні бути представлені в однаковій мірі повно і адекватно. ( У „Часі” тим часом використовують ті ж самі технології, що й на всіх наших каналах. Наприклад, сюжет про спробу лідерів опозиції домогтися виступу у прямому ефірі УТ-1 супроводжується синхронами опонуючих їм Президента, представників цілком певного політичного напряму – Л.Кравчука та М. Баграєва. Зате дії опозиціонерів подаються виключно в редакційній інтерпретації, без надання можливості їм виразно аргументувати свої дії).

Таких примітивних прийомів у передачі було забагато, щоб вони не кидалися в око. Так і хотілося сказати: „тщательней надо, ребята, тщательней”. Ну чому на тому ж Заході можуть, коли треба, „мочити” не замовчуванням або пересмикуванням, а вдалими аргументами та харизмою залучених до шоу учасників, а в нас – не можуть?

Ну а якщо серйозно – то, по-третє, творці Часу” з Оксаною Марченко не зрозуміли головного. А саме – що насправді сьогодні глядачів цікавить зовсім не те, чи є в Україні і українській пресі цензура. Глядачів цікавить – чи є в Україні й українській пресі ПРАВДА?! І це їх цікавить і буде цікавити все більше, і при обговоренні БУДЬ-ЯКОЇ теми. І незалежно від того, яку „пудру” їм будуть сипати на мізки хоч різними шоу, хоч так званими коаліційними урядами, хоч виплатою чергових копійок „щоб не бунтували”... І навряд чи для пошуку відповіді на це запитання народу потрібні зусилля клерків чи то аж з самої Адміністрації, чи то чарівної – але нічого з його, народу, життя не бажаючою бачити Оксани Марченко. Як і зусилля їхнього – одного на всіх – „Шефа”. Бо глядачу – тобто, народу - потрібні сьогодні вже тільки АРГУМЕНТИ. Хоч в житті, хоч на телебаченні, А не примітивні ЗАМОРОЧКИ та ХИТРОЩІ, на які всі вище перераховані „кризові менеджери” тільки і здатні. Справжній ЧАС в Україні вже змінився.

Хоч би як цього хтось не хотів помічати.

P.S. – „Детектор медіа” просто переконана, що симпатична нам сама по собі Оксана Марченко ну просто закопує свій справжній талант – ведучої новин. Ми розуміємо, звичайно, що вести на нашому ТБ зараз те, що там називають „новинами” – соромно. То ж, може, нам би краще поєднати зусилля для того, щоб і в Україні теленовини, нарешті, почали відповідати своїй назві? Це ж, насправді, так просто...