От чого нам хотілося одразу після тріумфальної інавгурації Петра Порошенка? Хай це звучить дико інфантильно, але... Хотілося якихось рішучих дій Президента як Головнокомандувача. Ну, бодай кадрових змін у керівництві силових відомств. Натомість Президент цілий тиждень доводив недавній електорат до сказу відсутністю не лише справ, але й слів - окрім коротких повідомлень щодо його контактів з закордонними  політиками та  діячами.

На новоствореному сайті Президента довгий час скупо повідомлялося про... аж три призначення. Про них так само скупо (а що залишалося?) повідомили у випусках новин на загальнонаціональних каналах. Сталося це благословенне дійство у вівторок, після Трійці (ну, а хто ж тобі вихідним понеділком та й раптом стане щось там підписувати?).

Призначення стосувалися святая святих ‒ голови Адміністрації, його заступників та президентського прес-секретаря. І якщо Святослава Цеголка глядачі 5-го знають добре, то, приміром, про Бориса Ложкіна, призначеного головою АП, не кажучи вже про інших призначенців, народ, за винятком медійників та політичних оглядачів, ні сном, що називається, ні духом.

Пояснити ж посполитим, що собою являє нова президентська рать, АП не дала собі труду. За тиждень навіть на 5-му каналі, вотчині нового Президента України, жодного разу не з'явився з коментарями Святослав Цеголко, уже екс-ведучий цього ж каналу. Бодай у телефонному режимі.

Я вже не кажу про інші канали, так само обмежені куцою інформацією з сайту Президента та коментарями лише експертів. Потім, через кілька днів, деякі канали (скажімо, СТБ) дали відео самого Бориса Ложкіна, де той пояснював, що прийшов в АП як кризовий менеджер. Щоправда, емоційність його заяви була, гадаю,   досить несподіваною та незрозумілою для глядачів - адже центральні телеканали негативні коментарі щодо його призначення, які  з'являлися у пресі та інтернеті, і на які, судячи зі всього, й відреагував  Ложкін, в ефір практично не давали.

Це «мовчання ягнят» упродовж майже цілого тижня одразу ж після інавгурації змушувало замислитися про якийсь геть неочікуваний поворот у комунікаціях нового Президента з суспільством.

Коли в тебе горить не лише хата, а вже й земля під ногами (з огляду на вибух газогону 17 червня це вже не метафора, а реальність), мовчати, ніяк не коментуючи трагічні події, які впродовж тижня наростали сніжним комом, ‒ неприпустимо.

Щоправда, абсурдне й геть протизаконне звільнення з буцегарні одіозного депутата-вбивці Віктора Лозинського 12 червня (а це в телепросторі було топ-темою дня) наш Петро Олексійович усе-таки прокоментували. Проте вже у, вочевидь, звичній для себе манері ‒ на сайті. Назвавши цей факт діагнозом усієї судової системи.

Після чого, наче отримавши команду «фас!», браві правоохоронці все-таки затримали відпущеного злочинця й доправили його назад до в'язниці.

На цьому не надто бурхлива публічна активність Петра Олексійовича згасла аж до пізнього вечора 14 червня. Коли хоч-не-хоч, а довелося-таки реагувати на збитий над Луганськом військовий літак Іл-76.

Причому відеозвернення Петра Порошенка з'явилося настільки пізно ввечері, що його почали крутити тільки наступного дня, 15 червня. У суботу ж народ так і не дочекався від «батька нації»  та Головнокомандуючого жодного слова співчуття чи гніву. Хіба що деякі телеканали повідомили, що 15 червня Президент оголошує День жалоби за загиблими українськими вояками. Знову ж таки, ця інформація була лише на сайті Глави держави.

Можливо, автор занадто емоційна. А можливо, ‒ просто нетерпляча. Принаймні, початок поточного тижня показав: Президент Порошенко, виявляється, все-таки вміє зібратися в потрібний момент, мобілізувавши на нагальні справи оточення. Президент, можливо, перший тиждень після інавгурації просто вивчав нову для себе ситуацію. Не щодня ж, зрештою, стаєш президентом країни, де вирує війна з найближчим географічно і ментально сусідом. Як кажуть, дай Боже.

Та повернімося до початку тижня: понеділок, другий день Трійці, видався досить мирним. Тож авторка не без приємності переглянула прем'єру на Першому національному ‒ документальний фільм власного виробництва «Сімдесятники. Володимир Денисенко».  Назвати видатним видовищем цю невибагливу стрічку не можна. Та вона знакова в тому сенсі, що Перший національний узявся за тему замовчувану й некомфортну ‒ життя художника з «провального» покоління (визначення моє. ‒ Авт.).

Чому це покоління, на відміну від яскравих шістдесятників-дисидентів чи вісімдесятників як провісників нової естетики, «провалилося» в яму забуття? Тому, що вони творили за доби тотальної несвободи, і в цих рамках змушені були йти на конформізм, аби лишень мати змогу творити. Використовуючи при цьому езопову мову.

Володимир Денисенко ‒ режисер, батько актора Олександра Денисенка, учень самого Олександра Довженка, заслуговує на шану бодай за фільм «Сон», де роль Тараса Шевченка, молодого й сповненого сили, зіграв Іван Миколайчук.

Олександр Денисенко згадує, що актор не прийшов на похорон його батька 1984 року, бо вважав: фільм «Високий перевал», де йшлося про боротьбу УПА з більшовизмом, прорадянськи-кон'юнктурний. Згодом Іван вибачився за той епізод, зрозумівши, що «Високий перевал» усе-таки не оспівує прихід більшовиків на західноукраїнські землі, а навпаки, засуджує.

Гіркий, лапідарно-мінімалістичний, цей документальний фільм дає розуміння того, як важко було українському митцеві долати штучні перепони на шляху навіть не до визнання, а до такої звичайної в нормальних умовах можливості працювати. До речі, сюди вмонтовано кадри з кінострічки «Совість», яку так і не випустили на екрани. Бо вона розповідала про зраду як спосіб вижити і водночас про неможливість подальшого існування під час війни.

Ну, а потім до моєї голови зайшов Роман Скрипін. Разом зі своїм «оновленим» «Громадським ТБ». 11-12 червня я чесно сиділа перед екраном, сподіваючись у тому, що бачила, знайти ознаки проголошеного Романом Скрипіним оновлення, що може увінчатися «Оскаром».

Про американських кіноакадеміків промовчу, бо навряд чи це їхня компетенція ‒ оцінювати український телевізійний продукт. Проте, на жаль, за винятком без кінця повторюваного ролика з тим-таки Романом Скрипіним, де він саме й говорить про «Оскар» за новий формат, ознак реального оновлення на «Громадському» знайти поки що  не вдалося. Якщо ж вони й виявляються в чомусь, то хіба що в потоках новин, зачитуваними зі стрічок, виловлених на просторах інтернету. Ці новини, тобто суто механічну роботу, що не вимагає жодних творчих підходів, роблять ведучі «Громадського», які в цей час не зайняті в основній студії.

Часто-густо включення на новини накладається на звук розмови ведучого з гостем, як це було ввечері 11-го, коли Роман Скрипін бесідував із головою Спілки інвалідів Слов'янська Надією Поламарчук, а в цей час Данило Яневський знайомив глядача з новинами.

Наступного дня ведучий ранкового блоку Богдан Кутєпов анонсував шалених гостей ‒ панк-гурт «Хаммерман знищує віруси», але в найцікавішому місці, саме коли ці хлопці в червоних балаклавах мали з'явитися в студії, ранковий блок перервався і почалася програма про ЧС-2014 з футболу. Не знаю, як це відбувалося у форматі Т2, але в кабельних мережах ‒ саме так.

Перед цим Богдан та редактор Таня обговорювали новину дня ‒ звільнення Лозинського та його подальше затримання. Журналістка поділилася своїми спогадами, як вона вперше почула про Лозинського. Після чого Богдан зацитував пост Арсена Авакова з ФБ, де той відзвітував про затримання депутата-вбивці.

При цьому камеру встановили так, що публіці довелося споглядати сцену зав'язування шнурків на черевиках неідентифікованим колегою Кутєпова на задньому плані. Це теж ноу-хау, чи я чогось не розумію?

Одне слово, все, за що критикували глядачі «Громадське», залишилося при ньому. Хоч як його творці намагаються створити унікальний телевізійний продукт, із цих старань виходить щось на зразок збіговиська. На що вказував один із глядачів ще на зорі співпраці «Громадського» з Першим національним.

Технічні проблеми теж нікуди не поділися. Скажімо, Данило Яневський анонсує телефонну розмову в прямому ефірі з Андрієм Ілларіоновим, але зв'язку немає. Те саме відбувається зі спробою поговорити з прес-секретарем президента Порошенка Святославом Цеголком.

Ці начебто й не принципові недоладності знищують весь позитивний ефект від розмови з часто цікавими гостями.

Хоча в автора склалося враження, нібито ними, гостями себто, особливо ніхто не опікується. Не в сенсі «кава, чай, потанцюємо?» ‒ із цим тут усе гаразд. А в плані спонтанності їхнього запрошення. Скажімо, є тема дня, яку треба обговорити (12 червня це був «діагноз судовій системі»), і є спікери, здатні розставити всі акценти й крапки над «і». Але замість них запрошують (здається, в пожежному порядку) людей хоч і поважних, але дуже вже немолодих. Згодна, Володимир Шаповал може багато чого розповісти про те, як руйнувалася судова система в країні починаючи з 90-х років. Проте чи не конструктивніше було б запросити когось, хто б достеменно знав, як її збудувати наново?

Того ж самого Карла Волоха, приміром, як це зробили того ж дня в «Часі. Підсумках» на 5-му каналі. Фейсбукери ‒ фоловери Карла Волоха знають, що він бореться за люстрацію суддів офлайн. Разом із Єгором Соболєвим і кількома десятками однодумців вони не дали провести конспіративний з'їзд суддів у квітні (за що Єгор Соболєв, мабуть, на знак подяки, отримав запрошення на розмову зі слідчим на прізвище Плюшкін). Активісти також не допустили призначення на ключові посади одіозних фігур.

На 5-му пан Волох поділився міркуваннями, чому їх, мирних людей, які прагнуть лише втілити в життя одну з вимог Майдану, відвідуючи суддівські збіговиська, ганяють специ з ДСО під особистою орудою Валерія Гелетея, начальника цієї своєрідної організації.

Найцікавішими ж виявилися його припущення, хто може стояти за цими переслідуваннями і з якою метою робиться все, щоб не допустити люстрації суддів. Якщо раніше блогер вважав, що все це замишлялося під узурпацію влади Петром Порошенком, то пізніше він змінив думку на користь депутатів Ківалова, Жванії та Лабунської. Які намагаються переформатувати судову систему України під якусь впливову владну групу. Маючи на увазі дуже далекосяжні інтереси.

Невтішний висновок із цієї історії, зроблений Карлом Волохом, ‒ насправді в судовій системі все в мільйон разів гірше, ніж ми собі уявляємо.

Я не знаю, чи потрібна країні зараз, у стані фактичної війни, така «об'єктивність». Так само не знаю, чому в українських  ток-шоу «рулять» регіонали, хай навіть із префіксом «екс», причетні до всього злого, що сталося в країні за останні чотири роки. Це вже запитання до їхніх ведучих.

Але хіба ми не повинні жити під гаслом «Усе для фронту, все для перемоги»? Хіба не маємо жертвувати подобою балансу, коли насправді той баланс є лише нагодою для одіозних персонажів української політики перефарбуватися в новітніх рятівників «отечества»?

Ну, а як бути з позицією Андрія Куликова, який у своїй «Свободі слова» (ICTV) від 10 червня заявив, що готовий запросити в програму Олександра Чаленка? І то лише для того, щоб забезпечити рівні права на свободу слова всім журналістам, незалежно від їхніх поглядів.

Тут можна довго й смачно цитувати фразу Вольтера про готовність померти лише за те, щоб твій опонент мав змогу висловити власний погляд. Але як тоді назвати все, що з цього випливає: дезінформацію в ЗМІ, відвертий срач у соцмережах, і головне ‒ зомбування пропагандою людей, які ще донедавна могли вважатися притомними?

Канал «112» свою давню хворобу «заангажованості-об'єктивності», здається, успішно долає. Принаймні, в новинному рядку терористів уже не називають ополченцями, а назви самопроголошених «республік» беруть у лапки.

У суботу, 14 червня, коли країна здригнулася від загибелі 49 військових у підбитому літаку Іл-76 над луганським аеропортом, ця новина не сходила з новинної стрічки каналу. Тут-таки першими повідомили про акцію протесту під Посольством РФ у Києві, до пізнього вечора ведучи звідти стрім-трансляцію.

До легендарного вже епізоду, коли в. о. міністра закордонних справ Андрій Дещиця на вимогу мітингувальників проказав рядок із «народної української пісні» «Путін ‒ х...ло!» й навіть парочку «ла-ла-ла» видав, автор, на жаль, не дожила через суто фізіологічні обставини (спати дуже хотілося!).

Проте вже наступного дня, коли ці неповторні кадри авторства Богдана Кутєпова з «Громадського» показали всі інформаційні тижневики, змогла оцінити жест доброї волі міністра. Справді, невідомо, чим би скінчилася акція на Повітрофлотському проспекті, якби не цей немудрящий текст у виконанні Андрія Дещиці. Цілком можливо, що протестувальники таки подолали би паркан посольства, й тоді мало б нікому не здалося.

Тим часом, цілий день на 5-му повідомляли, що російські дипломати обурені нецензурними висловлюваннями Андрія Дещиці на адресу Путіна, але які саме ці висловлювання, росіяни так і не розшифрували.

Ну, а нам своє робить, як заповідав Павло Тичина. 

Фото - скріншот відео "Громадського ТБ"