За темпами змін у нинішній реальності не встигає ніхто ‒ ні журналісти, ні аналітики, ані політологи разом із оракулами. Це даність, із якою боротися марно, тож публіка, що споживає інформаційний продукт у будь-якому вигляді ‒ електронному, друкованому чи радіопровідному, приречена варитися в неперевіреній інформації, відвертих фейках та сумнівних прогнозах.

Автору цих рядків, змушеному щодня занурюватися в каламутні води телевізійних програм та інтернету, можна було б давно звикнути до дивовижних «відкриттів» наших телересурсів на кшталт того, що екс-начальника одного з відділів міліції на Донеччині повісили за вироком «народного суду ДНР». Або ж ‒ такого самого повідомлення про показовий розстріл двох високопосадовців тієї ж таки міліції в Горлівці... Чи здыйснений таким собі громадянином на псевдо Бєс не менш моторошний розстріл українських військовополонених, що теж зрештою виявився фейком...

І, уявіть собі, до цього таки звикаєш. Як і до того, що твоя країна нині веде не фейкову, а справжню війну. Де неминучі жертви з обох боків, у тому числі й серед мирного населення. Больовий поріг остаточно втрачено, адже нині інформація про велику кількість убитих бойовиків викликає в патріотів України тваринну (що було неможливим іще два-три місяці тому) радість, а втрати українських військовиків ‒ легкий смуток (!) і заспокійливе «Герої не вмирають!».

Абсолютні донедавна пацифісти стали не менш безкомпромісними прибічниками килимових бомбардувань, вимагаючи в соцмережах від керівництва АТО зрівняти гніздо тероризму Слов'янськ із землею.

Ну, а якої ще реакції можна було чекати, коли щодня й щогодини як телевізійники, так і користувачі соцмереж вибухають сенсаційними повідомленнями про нові й нові звірства терористів? Та ще й ведучі новин, покликані всього-навсього інформувати, але аж ніяк не доводити глядача до нервового зриву, видають ці новини з істеричними нотками. «Информбюро!». Наступного дня, щоправда, даючи спростування, але так, щоб ніхто не здогадався ‒ десь наприкінці новинного випуску, скоромовкою.

Зрозуміло, перевірити достеменність інформації з зони бойових дій практично неможливо. Ось чому в попередньому огляді автор не аналізувала новин із зони АТО. Окрім усіх наведених причин, була ще одна ‒ страх перед загрозою перетворитися на таку собі «людину війни», котра, занурившись у перипетії військових операцій, навіть по їх закінченні ще довго не матиме шансів «повернутися з війни».

Схоже, з деякими телевізійниками це вже сталося. Хтось, як-от канал «112», вводить глядача в очевидний когнітивний дисонанс, однією рукою (тобто словами ведучих) запевняючи, що все буде добре й перемога буде за нами, а другою ‒ виписуючи рухомий рядок, де «мирні ополченці» потерпають від бузувірства Нацгвардії, котра не щадить ані жінок, ані дітей.

Інші, і це стосується переважно великих загальнонаціональних мовників («1+1», ICTV, «Інтер»), маючи власних кореспондентів у зоні АТО, намагаються подавати інформацію про бойові дії зважено, а останніми днями ‒ з наголосом на позитивних зрушеннях у забезпеченні частин спецпризначення найкращими взірцями озброєнь та засобів захисту.

Водночас великі мовники грішать великою емоційністю у висвітленні бойових дій на сході. Навіть, і переважно, там, де вона може хіба що зашкодити. Породжуючи тим самим істерію, схожу за ефектом на московську пропаганду, хіба що, якщо можна казати, зі знаком «плюс». Якщо в такий спосіб наші великі мовники намагаються підвищити рівень патріотизму в свого глядача, їх можна привітати: наша контрпропаганда у відповідь на кремлівську пропаганду дає свої плоди. Що впродовж минулого тижня засвідчили численні сюжети про зрослу волонтерську допомогу українському війську й бажання більшості поранених, які лікуються нині в військових шпиталях, якомога швидше повернутися на місце служби, щоб додавити гадину тероризму в її гнізді.

Упродовж минулого тижня найбільшим прогресом у висвітленні подій на «східному фронті» відзначився Перший національний. Жодних істеричних ноток у голосі ведучих, саме лише цілковито безпристрасне інформування ‒ що сталося, коли саме, скільки людей постраждало, яку техніку ушкоджено і з чийого боку. Враження таке, що на каналі не женуться за якимось сенсаційними подробицями, а намагаються подати більш-менш адекватну картину пекла під назвою «східний фронт».

І це надзвичайно позитивно впливає на вже напівзруйновану щоденними апокаліпсисами психіку глядача. Все-таки, коли маєш справу з сухими цифрами й перевіреними фактами, вмикається раціо, а там уже й до позитивної динаміки в царині емоцій недалеко.

Чого ніяк не скажеш про «Еспресо TV». Загальна патріотична налаштованість його редакції заходить так далеко, що в рухомому рядку подається інформація часто-густо не те що неперевірена, але й фантастична. Приміром, пишуть тут, буцімто СБУ перевіряє інформацію про смерть Гіркіна-Стрєлкова. Безперечно, більшого успіху АТО й бажати важко, але...

Жодним словом про цю подію не обізвався ніхто з «обізнаних» користувачів інтернету, не кажучи вже про якісь офіційні повідомлення СБУ. Тож радість глядача «Еспресо» виявилася дуже вже передчасною.

Автор цих нотаток про те, як українського глядача роблять «людиною війни», намагаючись паралельно піднести рівень патріотизму чи, навпаки, подеколи розпалюючи ненависть до української державності, свідомо уникає конкретних посилань на конкретні сюжети в не менш конкретних програмах. Адже сам перелік незчисленних сюжетів про перебіг чи аналіз АТО в українському телепросторі посів би таку кількість гігабайтів, які у форматі колонки для «Детектор медіа» існувати не можуть.

Тож тут ідеться лише про тенденції, що їх може вирізнити око, густо замилене зливою суперечливих фактів із зони бойових дій, які без жодних докорів сумління експлуатують редактори новин на різних каналах.

Тим часом журналісти-аналітики й експерти-політологи та політики, яким, на відміну від новинарів, принцип «сьогодні на вчора» тільки шкодить, можуть собі дозволити розкіш у вигляді історичних аналогій.

Прикладом такого підходу став прем'єрний випуск ток-шоу Сергія Рахманіна на каналі ZIK 3 червня. Назва його, «Гра в класику», надзвичайно перспективна під будь-яким кутом. Адже все, що ми переживали, переживаємо й, дасть Бог, переживатимемо, колись давно вже траплялося.

Анексія Криму й війна на сході України ‒ будь ласка, є пряма аналогія з аншлюсом Австрії Гітлером 1938 року. Та ще й, як на замовлення, поведінка західних країн і Ліги націй тоді дуже вже скидалася на реакцію нинішніх лідерів ЄС на події в Україні. Тобто, розшифровують автори програми, західні лідери в 30-х роках минулого століття так само боялися Гітлера, сподіваючись уникнути світової війни, як нинішні очільники західних інституцій остерігаються прямих санкцій проти Путіна.

Одне слово, аналогія на поверхні, але, вибачте на слові, кожна аналогія кульгає (Omne simile claudicat). Про що нам не стомлювався нагадувати в своїх безсмертних працях «дєдушка Лєнін», забувши послатися при цьому на латинське джерело.

Сергій Рахманін у ролі ведучого нового ток-шоу та Андрій Єрмолаєв (директор Інституту стратегічних досліджень «Нова Україна»), а також народний депутат України Анатолій Гриценко в ролі запрошених експертів так і не дійшли згоди в питанні, які кроки має зробити новий президент України, аби її, цю Вкраїну, втримати, не давши їй повторити долі Австрії.

Історичний екскурс у 30-ті роки минулого століття, з усіма його ретельно виписаними деталями щодо недостатньої жорсткості канцлерів Австрії та беззубості європейської спільноти, був досить повчальним. Але...

Варто було згадати, що Гітлер і його Третій райх перестали існувати 1945 року, як усі спроби історичної аналогії розбивалися об той факт, що Україні в найгіршому випадку доведеться терпіти анексію Криму хіба що кілька років.

З усієї півгодинної (окремий респект авторам за притомний хронометраж!) дискусії найбільше й найкраще враження справив усе-таки Андрій Єрмолаєв. Він (чи не вперше в публічному просторі) наполягав: ми повинні грати за правилами великих, а не малих, маючи на увазі діалог із Росією. Не те щоб забувши про моральність чи аморальність поведінки Росії щодо України (на останньому дуже наполягав Анатолій Гриценко), але відклавши її на якийсь час. Бо нині головна битва ‒ в головах, і Україна лише тоді переможе Росію, коли виграє саме цю битву. Причому на це знадобиться не менш ніж півтора-два роки. Адже військову операцію зі знищення терористів можна провести дуже швидко, але з мешканцями понівечених міст Донеччини разом із так само понівеченими російською пропагандою їхніми мізками доведеться працювати й працювати, аби повернути їм віру в українську державу. Тим паче, що північно-західний сусід уже активно розробляє теорію щодо якоїсь особливої «східноукраїнської ідентичності», яка дозволить російській пропаганді, за підтримки деяких українських ЗМІ, втілити в життя технологію розриву одного народу на дві частини за взірцем Північної й Південної Кореї.

Тим часом Анатолій Гриценко наполягав, що в країні має бути сильним головний трикутник: «влада ‒ народ ‒ армія». І якщо цей трикутник спрацює, то ми переможемо будь-якого супостата.

П'ятниця, 6 червня, стала телевізійним тріумфом для двох головних дійових осіб української політики. Першим став Арсеній Яценюк, звіт якого про 100 днів діяльності нового уряду можна було спостерігати на каналі «Рада» в прямому ефірі.

Яценюк настільки володів матеріалом, що називав цифри без папірців і водночас устигав реагувати на запитання «вчорашніх» дотепно й, що називається, «по ділу». Досі ніхто з прем'єр-міністрів України навіть уявити собі не міг, що на закиди колишнього міністра оборони Олександра Кузьмука, який затесався в народні депутати, про те, що вкрай необхідні для українського війська закони нібито досі не підписано в.о.президента Турчиновим, можна відповісти лагідним тролінгом. Як це зробив Арсеній Яценюк, зауваживши, мовляв, він дуже цінує зусилля Олександра Кузьмука щодо реформування українського війська, але останній чомусь, уже перебуваючи на посаді нардепа, не помітив, що всі його зауваження щодо забезпечення армії всім необхідним давно проголосовані й підписані в. о. президента.

Той, хто мав змогу дивитися пряму трансляцію засідання Верховної Ради, не зміг не оцінити фразу Арсенія Яценюка про те, що Кабмін усе-таки пройшов випробування Фірташем. Бо він на всю країну заявив: два гірничо-збагачувальні комбінати, які належали Дмитрові Фірташу, повернуто у власність держави.

Надвечір того ж дня другим героєм усіх випусків новин був Петро Порошенко, якого 2 червня, в понеділок, ЦВК оголосила переможцем президентських виборів 25 травня. Його запрошення на святкування 70-річчя висадки союзних військових сил у Нормандії, тобто відкриття Другого фронту, без якого неможлива була перемога над німецьким фашизмом, було безпрецедентним.

Позаяк українські телевізійники в більшості своїй не знали, що там робитиме вже всенародно обраний, але ще не інавгурований Президент України Петро Порошенко, новинарі на всіх загальнонаціональних каналах обмежилися сухими повідомленнями про 15-хвилинну розмову Путіна з Порошенком.

Додавши як ілюстрацію фото, де 5-й президент України буквально спопеляє поглядом свого вимушеного з волі «фрау канцлерин» Ангели Меркель візаві. А саме ‒ формально четвертого, але, здається, довічного президента РФ.

Питання, яке напередодні хвилювало всі телеканали ‒ чи потисне руку Порошенко Путіну, на загальнонаціональних каналах залишилося 6 червня без відповіді. Втім, уже в суботу, в програмі «Велика політика» на 5-му каналі, експерти казали, що рукостискання між президентами України та Росії ‒ не надто вже велика платня за виведення російських військ (яких на території України немає, в чому запевняв Володимир Путін упродовж публічних зустрічей під час святкування 70-річчя висадки союзних військ у Нормандії) і його найманців із території України.

У суботу, 7 червня, буквально всі загальнонаціональні канали транслювали церемонію інавгурації 5-го президента України. Канал «1+1» віддав на цю процедуру найбільше часу, розставивши своїх «бійців-репортерів» на трьох найважливіших точках і, відповідно, налаштувавши свого глядача на якісь сенсації.

Тим часом єдиною сенсацією, яку можна було трактувати як певний знак, виявилося зомління солдата Президентського полку. І хто тільки не говорив про нещасного солдатика, який зомлів під пекучим сонцем!

Але «Плюси», здається, переплюнули всіх, почавши свою трансляцію інавгурації ще о 9.15 ранку. За 45 хвилин до початку церемонії ведуча Наталія Мосейчук відрекомендувала всіх журналістів, яких канал «1+1» розставив у стратегічних місцях трансляції інавгурації ‒ на Майдані Незалежності, Софійській площі та Площі Конституції під Верховною Радою. Відповідно, Руслана Сенічкіна, Неллі Ковальську та Ірину Павленок.

Тут докладно розповіли про бізнес 6-го номера українських мільярдерів зі списку «Форбс» ‒ 19 підприємств різного плану. При цьому кореспонденти запопали для коментарів рядових працівників аграрного підприємства Петра Порошенка на Вінниччині. Проте головним ексклюзивом у день інавгурації 5-го президента України на «Плюсах» стало інтерв'ю з батьками Марини Порошенко, подружжям Переведенцевих. Обоє батьків, які не збиралися на інавгурацію, розповіли про перипетії стосунків їхньої дочки з Петром Порошенком, визнавши: відмовити дочку від стрімкого шлюбу з Петром Порошенком не випадало, бо це було кохання з першого погляду.

Іще одним ексклюзивом стало запрошення до студії Наталі Мосейчук українського протоколіста №1 Галини Науменко. Котра, як пояснила ведуча ефіру, працювала з Шарлем де Голлем, Конрадом Аденауером, Леонідом Брежнєвим та іншими високопосадовцями. Не кажучи вже про українських віпів, яких ця пані знає, як облуплених.

Пані Галина, до речі, церемонію інавгурації Петра Порошенка та його промову зокрема оцінила надзвичайно високо. Мабуть, так само, як і всі, хто, проголосувавши за нього, покладає на 5-го президента України великі сподівання.

Фото - DT.ua