Знати, щоби зрозуміти, зрозуміти, щоби порозумітися

14 Серпня 2007
10218
14 Серпня 2007
11:50

Знати, щоби зрозуміти, зрозуміти, щоби порозумітися

10218
Про документалістику, історію та «Собор на крові» – бесіда з головним редактором відділу замовної кінотелепродукції «1+1» Станіславом Сукненком.
Знати, щоби зрозуміти, зрозуміти, щоби порозумітися

13 серпня канал «1+1» розпочав демонстрацію десятисерійного документального історичного серіалу «Собор на крові» виробництва студії «Телекон», що розповідає про український національно-визвольний рух першої половини ХХ сторіччя. Мета проекту – висвітлення суперечливих і неоднозначних подій, неупереджена розповідь про велич і трагедію боротьби за соборність і самостійність нашої держави в період 1919-1949 років. Ця боротьба, неоднозначні події, постаті, суперечливі факти розглядаються як частина загальноєвропейської історії. Цікавий, динамічний, зафільмований у новітніх традиціях документально-аналітичного кіно історичний цикл режисера Ігоря Кобріна та автора сценарію Євгена Шафранського може стати яскравою подією на теренах українського телебачення.

 

Наразі склалася дивна ситуація: в українському телевізійному просторі саме українське документальне кіно стає рідкісним гостем. Документальні проекти як такі в ефірі присутні, але це переважно фільми закордонного виробництва: освітні програми виробництва ВВС, природознавчі проекти каналу Discovery, культурологічні цикли російського НТВ. А де ж наше «неігрове»? Де наш особистий погляд на нашу, українську, історію? І кому вигідно його мати чи не мати?

 

Вважається, що виробництво документальних фільмів не є прибутковим, що розміщення таких проектів в ефірі не дасть високих рейтингових показників, що канали при виборі між довготривалим «милом» і українським документальним серіалом однозначно оберуть «мильні бульбашки». Частина цього є правдою. Але лише частина.

 

Телеканал «1+1» є чи не єдиним українським комерційним каналом, в ефірі котрого постійно присутнє неігрове кіно саме вітчизняного виробництва. Попри «нерентабельність», попри «нерейтинговість» документальних фільмів канал «1+1» не тільки надає для них свій ефір, але й активно сприяє виробництву. Окрім того, канал спільно зі студією «Телекон» є організатором загальноукраїнської акції «Єдина держава – спільна історія».

 

Про те, чому «Плюси» беруть участь у таких проектах, розповідає головний редактор відділу замовної кінотелепродукції Станіслав Сукненко.

 

– Пане Станіславе, навіщо взагалі вашому каналу документальні проекти?

Від початку існування ТРК «Студія 1+1» документальні проекти були складовою частиною політики каналу. Так є і сьогодні. Канал зазнав багатьох змін та трансформацій, але неігрове кіно завжди присутнє в нашому ефірі. Ми замовляємо документальні фільми іншим студіям і продовжуємо виробляти свої власні. Від початку мета була одна – робити оригінальні, нестандартні проекти, яким би був притаманний свій погляд на історію й на сьогодення. Такими стали і «Війна. Український рахунок» режисера Сергія Буковського, за який він отримав Шевченківську премію, і «Червоний ренесанс» та «Дисиденти» режисерів Олександра Фролова і Віктора Шкуріна. Таким, на нашу думку, є і «Собор на крові» режисера Ігоря Кобріна.

 

– Але перевагу ви віддаєте власному продукту?

Документальне кіно має для нас велике значення й ми завжди намагаємося мати його в своїх планах, незважаючи на те, що з кожним роком робити це все проблематичніше. Наприклад, один із останніх наших проектів – документальна трилогія «Непрощені», присвячений долям таких неоднозначних (в історичному контексті) особистостей, як Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Нестор Махно. Декілька років поспіль ми працюємо над великим іміджевим документальним проектом «Україна. ХХ сторіччя». Цей цикл складатиметься з 26-хвилинних документальних фільмів, які висвітлюють найдраматичніші події історії України минулого сторіччя, починаючи з 1900 року і аж до сьогодення. Сюди увійдуть згадувані мною фільми, зроблені на кіностудіях «Контакт» та «Телекон», а також фільми про Голодомор, Велику вітчизняну війну, Чорнобиль.

 

– Але ж такі проекти навряд чи є дуже прибутковими…

Стосовно того періоду історії, про який ідеться в серіалі «Собор на крові», сьогодні точаться дискусії серед істориків, але все одно він залишається маловідомим та «закритим» для загалу. Автор сценарію Євген Шафранський і режисер Ігор Кобрін пропонують свою версію «хроніки на тлі геополітики». І в цьому підході свідомо закладений момент дискусійності. Нам хотілося б, щоби така розмова, така дискусія виникла. Не тільки про проект «Собор на крові», а передусім про такі трагічні сторінки української історії. Наше минуле – це історія, а вона потребує осмислення. Вважаємо, що про це треба робити фільми, писати в пресі, говорити на радіо. І чим більше, тим краще. Просто робити що-небудь, але не ігнорувати і не мовчати. Це ще одна причина, за якої документальні проекти, на нашу думку, просто мусять бути в ефірі кожного каналу.

 

Ми не вважаємо себе тільки розважальними каналом. Хочеться, щоб у глядача був вибір і кожен мав можливість знайти в нашому ефірі те, що йому подобається. Окрім серіалів у нас є і політично-аналітичні програми, нашу «Телевізійну службу новин» переглядає велика кількість глядачів. Якщо колись, не приведи Боже, доведеться тільки розважати, то думаю, краще розважати свідомого глядача, ніж просто потурати смакам широкого загалу. Тому певні просвітницькі функції ми свідомо беремо на себе, чудово розуміючи, що це аж ніяк не принесе матеріальні дивіденди... Так, ми робимо великі комерційні проекти, такі як «Танці з зірками» (і плануємо це робити у майбутньому), розважаючи публіку і вкладаючи в цю справу великі кошти. Але поруч існує, приміром, той самий проект «Україна. ХХ сторіччя». А чому? Напевне, ще й тому, що всі ми, хто працює на «1+1», переймаємося долею нашого каналу, його популярністю, його престижністю. Але ж не забувайте, що ми всі також є телеглядачами і нам хочеться дивитися цікаве телебачення. Нам хочеться дивитися свій канал із задоволенням і без сорому.

 

– Документальні фільми й телепроекти можна побачити в програмі «Документ». Але вона виходить досить пізно, її глядачами є люди, які свідомо цікавляться історією, здебільшого це люди дорослі. А як же дитяча аудиторія? Адже теперішні школярі часто не тільки не знають, але й не цікавляться історією своєї країни…

Слушне зауваження. Але зараз ми з вами говоримо виключно про долю документалістики на телебаченні. Звичайно, частина аудиторії науково-популярних та документальних фільмів – саме в цьому сегменті. І не враховувати її теж не можна. Але ж документальне кіно сьогодні живе не лише на телеекрані. Документальні фільми демонструються на кінофестивалях, потрапляють на міжнародні телеринки. Завдяки каналу «1+1 International» (міжнародна версія телеканалу «1+1», що здійснює мовлення у США, Канаді, Ізраїлі) глядачі за кордоном мають змогу дивитися наші документальні проекти і, до речі, не тільки вночі. До того ж сьогодні, завдячуючи сучасним технологіям, ми починаємо займатися розповсюдженням своєї продукції. Ми плануємо випускати найцікавіші документальні телепроекти й фільми на DVD. Практика показує, що ринковий попит саме на пізнавальні, історичні, просвітницькі програми постійно зростає. І таким чином наша продукція із «телевізора» матиме можливість продовжити своє життя і в школі, і в кожному домі.  

 

– Тобто телефільм стає просвітницькою продукцією, нарівні з підручником?

Сьогодні телебачення розширює свої межі. Ми з вами говоримо «документальне кіно», але ж таке кіно, в його класичному розумінні, на плівці, вже майже не роблять. Ми кажемо «кіно», а маємо на увазі новітні технології. Наші документальні фільми – це вже не плівка, це зазвичай цифра. Але ж для нас важливо, незалежно від технології, щоби фільм залишався фільмом за духом.

 

А з приводу дітей, ви маєте рацію, діти історії взагалі не знають. Нещодавно я почув у новинах одного з телеканалів таку «цікаву» пропозицію. Це стосувалося викладання неоднозначних сторінок української історії у навчальних закладах. Пропонувалося, щоби вчителі розповідали учням про різні існуючі погляди на конкретні історичні події. А потім уже самі діти мали би вирішувати, який бік їм обрати. А свою версію, мовляв, нехай потім запишуть на чистих сторінках підручника історії... Ви уявляєте собі цю «історію»? Уявляєте, який «зіпсований телефон» із цього може вийти? Тому, у світлі таких «нововведень» та настроїв, телевізійні документальні проекти сьогодні надзвичайно важливі. Адже в історії, як відомо, все повторюється. Дуже часто, обговорюючи закінчений документально-історичний проект, ми зізнаємося один одному, що «колесо» історії підминає й нас. Коли думаєш про те, що відбувалося в Україні, наприклад, у 20-30-х роках. і про те, що робиться зараз, то такі паралелі й виникають. Історія важлива ще й тому, бо в неї можна вчитися уникати помилок. Це стосується і нашого минулого, і сьогодення, і майбутнього.

 

Один із останніх наших документальних проектів – «Зона особливої уваги», який за сценарієм Юрка Покальчука зробив режисер Максим Сурков. Це повнометражний фільм, що складається з трьох частин: «Жорстокість», «Секс», «Кохання». Він розповідає про долю підлітків, неповнолітніх злочинців, які опиняються за ґратами. Їх монологи-сповіді й каяття допомагають зрозуміти, чому і як вони потрапили сюди. Це фільм, що має на меті повернути всіх нас до болючих проблем суспільства. Це типова, на жаль, історія про скалічені душі та долі, про перекручене дитинство, якого у них так і не було... Ми плануємо знімати продовження «Зони особливої уваги». Це будуть історії підлітків, які вже залишили колонію, а невдовзі знову тут опинилися. Причини різні, але одна з них – суспільству глибоко начхати на цих дітей.

 

Звичайно, я не можу сказати, що кожний наш проект чи ідея втілюються в життя. Але ж і саме життя у нас – самі знаєте, яке...

 

 

 

«Знати, щоби зрозуміти, і зрозуміти, щоби порозумітися» – таким є гасло суспільно-просвітницької акції «Єдина держава – спільна історія». Загальноукраїнський показ серіалу «Собор на крові» – її складова. Вперше на вітчизняному просторі український документальний серіал майже одночасно транслюватиметься загальнонаціональним телеканалом «1+1» та 60-ма регіональними телеканалами.

 

Події, про які йдеться у фільмі, викликають запеклі суперечки в суспільстві, спекулятивно використовуються політичними силами і часто ігноруються пересічними громадянами. Але замовчування, уникання «гострих кутів» не вирішує проблеми, а лише породжує нові міфи й упередження.

 

Глядач має право на власну думку і власну позицію щодо історичних подій. Але щоби ця думка сформувалася, історію, принаймні, треба знати. Знати, щоби зрозуміти, зрозуміти, щоби порозумітися.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
10218
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду