Здавалося, що напередодні передвиборних перегонів телеканали кинуться наввипередки “глаголом жечь сердца людей”, будити та формувати громадську думку, бентежити суспільну свідомість, взивати до національного самоусвідомлення та громадянської відповідальності.

Але, саме на початку сезону нічого подібного не сталося. Телевізійне мовлення перебувало у стані глибокого анабіозу без жодних ознак близького пробудження. Зрештою, саме тепер стає зрозумілою природа тієї летаргії, що минулої осені охопила вітчизняні телеканали. З гіперпрагматичною заощадливістю телевізійники, скоріш за все, не бажали витрачати власні ресурси напередодні невідворотного відкриття передвиборних шлюзів, що ось - ось мали напоїти спраглі бюджети політичними фінансовими вливаннями.

Тобто, на відміну від російського варіанту, коли заздалегідь розкручені програмні модулі наповнювались згодом виборною тематикою, вітчизняне ноу-хау полягає у “цинічному” використанні цільових передвиборних коштів для оновлення форматного арсеналу. Зрештою, ця версія, якщо і не бездоганна, то, принаймні, й не безнадійна. Адже, якщо бентежать громадську думку і після виборів, значить, це комусь потрібно.

Тож спробуємо розібратися, чого саме не вистачає їй (громадській думці), аби бути збентеженою насправді.

Отже, прем’єрний суспільно-інтелектуальний блок на “1+1” складається з трьох ток-шоу, так званої “лінійки”: скандальне розслідування “Подвійний доказ” з Анатолієм Борсюком та Дмитром Корчинським, дещо підкореговане “ Без табу” з Ольгою Герасимюк та злободенне провокаційне “Я так думаю” з Ганною Безулик в декораціях і форматі передвиборних теледебатів. Таким чином, діапазон пошуку резонансних для громадської думки тем є максимально розширеним. Тоді як структурний підхід до їх висвітлення і обговорення – максимально уніфікований.

І в цьому, здається, і полягає прикрий парадокс цих шляхетних починань. Тобто, спроба поєднати змістовне гуманітарне спрямування проектів ( з одного боку) з технологічною спрямованістю на жорстку форматність – з іншого, ставить під загрозу саме інтелектуальну повноцінність та самодостатність програм.

І першими жертвами цієї технологічної налаштованості на бездоганну картинку стають досвідчені та випещені метри-ведучі. Інтригуючий, здавалося б, тандем Анатолія Борсюка і нового улюбленця “плюсів” Дмитра Корчинського,по суті, - не відбувається. Адже, затиснуті у рамки щільної сценарної конструкції, вони, фактично, існують у просторі програми як актори–виконавці, що розігрують дешеві репризи імітованого конфлікту поглядів. Але ж вони за професією – не артисти. Чи, скажімо прямо – артисти вони погані. Та й чи за лицедійські здібності саме їх обрано? Але ж чому вони позбавлені можливості безпосередніх осмислених реакцій та рефлексивних міркувань, які складають їх особистісну собівартість як професійних інтелектуалів? Можливостей, які вони блискуче вже демонстрували у проектах “Монологи” (Анатолій Борсюк, “1+1”), “Уроки постмодерну” та “ПРО И КОНТРА” (Дмитро Корчинський, ЮТАР та TV-Табачук).

У більш природному становищі знаходиться Ольга Герасим’юк. Принаймні, вона не змушена вдаватись до натужного парного конферансу. Проте навіть у дещо зміненому форматі “Без табу” змушена видавати фірмову жалісну інтонацію. Але ж теми останніх програм – не мелодраматичні сюжети з непростого життя простих гостей студії. Нині ведеться досить жорстка розмова про резонансні кримінальні справи. Будь-то справа вбивці Солтиса, чи львівських мнимих трансплантологів-підпільників.

Але, навіть у спробах очної ставки, у журналістських резюме Герасим’юк раз у раз опиняється заручницею жорсткої зафіксованої визначеності всіх сюжетних нюансів програми, в якій їй відведено роль втіленої делікатної співчутливості. Між тим, ми всі пам’ятаємо (ще пам’ятаємо!) Ольгу Герасим’юк дворічної, трирічної давнини, коли журналістка була, завдяки своїй неповторній енергії імпровізаційного звернення до аудиторії, завдяки безпосередньому публіцистичному самовиявленню в авторських проектах “Особливий погляд” та “Версії…” національним втіленням впливової соціальної журналістики. Те, що на каналі особистість Ольги Герасим’юк зробили заручнецею технології – є не тільки неправильним з точки зору “високого мистецтва”, а й, врешті решт, нерентабельним, не зважаючи на всі досить високі рейтінги “Без табу”.

На сьогодні найбільш гостроемоційним та жвавим можна вважати прем’єрний випуск “Я так думаю”. Перш за все за рахунок теми – в першій програмі обговорювався статус та ставлення до ветеранів дивізії СС “Галичина”. Природне напруження у ставленні до питання, реальна полярність думок і поглядів гостей студії – таки зробили своє. Втім, і тут потенційна публіцистична спроможність і теми, і героїв, і гостей, і ведучої зазнали відчутних втрат. Адже знов пріоритетним завданням програми стала бездоганно вилизана та ритмізована телекартинка. А м’яка іронічність та елегантна темпераментність Ганни Безулик були спрямовані не на провокативне спілкування як таке, а на виразне скоромовлення.

Тож роками викохана студією “1+1” зоряна команда ведучих-особистостей, кожен з яких, начебто, нарешті одержав проект, гідний власних професійних можливостей і шляхетного громадського спрямування, опинилась у досить двозхначному становищі. Коли особистісна професійна ініціатива ведучого–модератора виявляється паралізованою суто технологічними вимогами. І попри всі безсумнівні професійні чесноти ведучий, по суті, виконує функцію горезвісної розмовляючої голови, в той час як ця голова має (і може!) мислити.