Останній Жванецький

Останній Жванецький

9 Березня 2014
10087
9 Березня 2014
15:25

Останній Жванецький

10087
Документальний фільм про письменника-сатирика міг водночас стати розповіддю про майстра цілого напрямку «літературної естради», котрий не відродиться навіть у форматах стендап-комеді
Останній Жванецький
Останній Жванецький

У ці дні навіть Одесі не до гумору - вперше за історію найвеселішого свята в місті скасовано «Гуморину», традиційно заплановану на 1 квітня. Але документальний фільм власного виробництва «Жванецький. Одіссея одесита» (так в анонсі, титри пишуть «Адисита» - А.К.) про одного з найвідоміших одеситів телеканал «Інтер» таки залишив у ранковому ефірі 8 березня.

 

Формат фільму, знятого Оксаною Струтинською за сценарієм Олени Єлагіної, мало чим відрізняється від аналогічних біографічних стрічок від «07 продакшн». Зокрема, варто нагадати досить успішну минулорічну роботу про українську співачку зі США Квітку Цісик. Звісно, Жванецький - митець іншого жанру, працівник літературно-естрадного цеху, але, як на мене, його та Цісик об'єднує - чи має об'єднувати - неповторність.

 

Непросту історію співачки, котра стала знаменитою в Україні, виконуючи наші пісні за океаном, було подано, якщо прийнятне подібне визначення, з позитивною дозою сенсаційності. Тобто, відкриття без жовтизни й театрального закочування очей. І висновок зробили в фіналі абсолютно правильний: ніхто інший, крім Квітки Цісик, подібної слави та популярності не матиме. Будь ти хоч сто разів Антоніна Матвієнко з етно-репертуаром. Розповідаючи ж про життєвий і творчий шлях письменника Михайла Жванецького, автори так захопилися цікавими деталями й подробицями різного ступеню інтимності, що забули, точніше - пропустили повз увагу очевидний факт.

 

А саме: послідовників у Михайла Михайловича нема й найближчим часом не з'явиться. По суті, він лишається останнім із літературних могікан, чиє читання сатиричних та гумористичних мініатюр називається концертом. Квитки на який можна купити в театральних касах, і вони коштують дорожче за книгу цих оповідань. Коли глядачі займають місця в залі, на великій сцені нема нічого, крім мікрофона, столика та стільця, на який артист - чи автор-виконавець - ніколи не сідає. Він виходить зі старим портфелем у руці, починає читати написані здебільшого від руки твори, і така аскетична самодостатність викликає в тисяч глядачів не менший, а то й більший захват, ніж новомодне 3D-шоу. На тій самій сцені.

 

Автори «Одіссеї одесита» не ставили собі за мету дослідити цей чи інші феномени Жванецького. Нам пропонується кілька цікавих фактів, про які раніше не розповідалося широко. Серед них - своєрідний райдер Михайла Михайловича. Це бажати перед виходом на сцену лише «ні пуху, ні пера», по можливості уникати глядацьких залів із глибокими кріслами, давати можливість побути на самоті та інші деталі. Котрі дехто сприйме капризом, а хтось - цілком нормальними спробами митця зробити творчий процес комфортним.

 

Також нам намагаються розказати хоч трошки про особисте життя Жванецького, що, як на мене, абсолютно зайве. Тут проситься цитата з «Того самого Мюнхгаузена» з приводу того, що барон став знаменитий не через те, що літав або не літав на гарматному ядрі, а тому, що ніколи не бреше. Так і Михайло Михайлович: творчий шлях, стосунки з Аркадієм Райкіним, Романом Карцевим та Віктором Ільченком, радянською цензурою, рідною Одесою дають значно більше сировини для сюжету, ніж розповідь, скільки разів і чому Жванецький одружувався. Взагалі, після «шлюбного списку» російського поета Єсеніна я б обережно ставився до спроб розказати про чиєсь бурхливе особисте життя - поруч із Сергієм Олександровичем навіть Дон Жуан нервово курить.

 

Тому обережна, але щира порада: якщо з особистого життя когось із відомих неможливо зробити кілька окремих книг або ж серіал на дванадцять серій, краще залишити особисте життя особистим. Ну, а якщо, крім шлюбів та розлучень, людина нічим не цікава, то вона не варта документального фільму. Це я до того, що розповідь про невдалий та вдалий шлюби Жванецького відверто дисонує з загальною тональністю розповіді.

 

Та повернімося до головного. У часи, коли автори гумористичних текстів могли конкурувати на естраді з Аллою Пугачовою та Софією Ротару, письменники-сатирики на сцені були звичним явищем. Не лише російські автори Аркадій Арканов, Григорій Горін, Семен Альтов, Михайло Мішин та інші вистояли відомість на сценах перед мікрофонами. В радянській Україні знали Євгена Дударя, Олега Чорногуза, Павла Глазового (читав не часто, але всякий раз мав успіх), не цурався великої сцени нинішній голова НСПУ, тоді ще сатирик Віктор Баранов. Коли вже згадали Дударя, так він узагалі тривалий час був чи не єдиним, хто давав досить успішні «сольники», десь навіть конкуруючи зі Жванецьким та ображаючись, коли їх порівнювали журналісти.

 

Проте естрадний гумор, хоч у виконанні самих письменників, хоч артистів, що читають їхні твори, пережив кризу вже в середині 1990-х років. І якщо формати типу російського «Аншлагу» ще тримаються на плаву, то Жванецький лишається єдиним та - будемо відверті - останнім із авторів, хто пережив усі кризи й далі впевнено збирає повні зали.

 

Сам Жванецький це помічає, фіксує й переживає. Але те, з чого можна було б зробити сюжетну лінію, в фільмі «Одіссея одесита» звучить пунктиром. Зокрема, коли йдеться про «Квартет И», молодших колег Михайла Михайловича. Серед засновників не просто його земляки, а й Ростислав, син давнього друга Жванецького, вродженого на Вінничині Валерія Хаіта. Так ось, новітні зірки екрану та сцени зізнаються: Жванецький порадив їм більше писати і по можливості не грати в кіно. Тобто, артистів на сцені вистачає, так само, як і ролей для них. А ось письменника, того, хто спілкується з читачем напряму, без посередника, вже нема й не буде. Квартетівці поставилися до цього з розумінням, але настановою метра вирішили не керуватися. Тож Жванецький далі лишається останнім у своєму жанрі.

 

На виході документальний фільм про нього міг водночас стати розповіддю про майстра цілого напрямку «літературної естради», котрий не відродиться навіть у форматах стендап-комеді. Письменників-сатириків молодшого та навіть середнього віку в Україні, рівно як і Росії, давненько нема. А книжка з портретом Володимира Зеленського на обкладинці - це репертуар «Вечірнього кварталу», і не претендує на визначення літератури. Не знаю, чи потрібен такий жанр, який нині одноосібно репрезентує Жванецький, у найближчому майбутньому. Але він зникає, мов динозаври - і про це в контексті «Одіссеї одесита» варто було б згадати.

 

Постер - http://soft-best.ws

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
10087
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду