Відомо, що найкращі твори про революцію чи війну виходили в людей, які їх пережили, не по гарячих слідах. Усе-таки будь-який травматичний досвід потребує часу на осмислення. Тим паче, коли карколомні зрушення в свідомості й бутті людей відбулися за лічені місяці.

Проте на каналі ICTV вирішили «розслідувати», що саме сталося в Україні впродовж трьох місяців, уже нині. Анонсували спецпроект «Революція гідності» на сайті каналу так: «Революція не закінчилась з останнім пострілом у Києві. Вона триває в протистоянні думок та позицій українців різного віку та різних політичних поглядів, які розмовляють різною мовою та живуть в різних регіонах. Спробу оцінити події з різних аспектів та зрозуміти, як зняти болючі питання, які досі розділяють українців по різні сторони барикад, будуть робити люди, далекі від політики».

Не думаю, що репера Фоззі, рокера Святослава Вакарчука, письменницю Оксану Забужко, лікаря Ольгу Богомолець, співачку Ніну Матвієнко, Блаженнішого Святослава Шевчука, письменника Андрія Куркова, патріарха УПЦ КП Філарета, футбольного тренера Мирона Маркевича або ж мотогонщика Олексія Мочанова чи Андрія Кузьменка зі «Скрябіна», учасників проекту, можна назвати далекими від політики. Адже всі вони або ж стояли на Майдані, або ж допомагали йому чим могли, або ж піднімали моральний дух майданівців. І вже це одне робить їх політиками, тобто людьми, які власне нову політику робили. Але бог із ними, з дефініціями.

Набагато важливіше, чи вдалося авторам цього спецпроекту, жанр якого визначити складно, бо він намагався поєднати елементи розслідування, документального кіно та хроніки поточних подій, досягти поставленої мети, що її задекларував автор ідеї фільму Олександр Семирядченко.

Тобто, цитую дослівно: «Ми хотіли, щоб люди, які висловлюватимуться у фільмі, сприймалися суспільством максимально нейтрально, бо завдання всіх нас зараз - не допустити будь-чого, що може спровокувати будь-який новий конфлікт».

Якщо метою було оце «максимально нейтрально», то її не можна було досягти апріорі, обравши темою таку свіжу й болючу рану, як українська революція гідності. Як можна бути нейтральним, коли при самій згадці про мертві тіла на Інститутській чи на Грушевського, або ж на Майдані, в Ніни Матвієнко течуть сльози?

Як можна бути нейтральними, коли на Майдані досі висить у повітрі щільна хмара скорботи й ненависті?

Яка нейтральність, коли не минуло ще й сорока днів після похоронів, а «Небесна сотня» досі поповнюється, бо в лікарнях помирають бійці?

Яка нейтральність, коли досі не знайдено всіх зниклих безвісти й не покарано жодного з тих, хто відстрілював бійців самооборони?

Звісно, можна було б і привітати ранню спробу осмислення української революції одним із найрейтинговіших каналів. Якби цей спецпроект не викликав упертих асоціацій із агітками на злобу дня, хай навіть із найкращих мотивів.

Фільм «Революція гідності» ділиться на кілька частин, які, втім, формально не виділено. Називаються вони, відповідно, «Мотив», «Мета», «Протистояння», «Самопожертва». І, як можна одразу ж здогадатися, розповідають про те, як починався Майдан, чим продовжився й у що вилився.

Попри задекларовану нейтральність голос за кадром звучить аж надто пафосно. Та й текст, що його цей голос озвучує, міг би бути людянішим. «Це почалося сто днів тому...Країна задихається від корупції та безсилля» і т. д. і т. п.

Ну, не можемо ми без круглих і красивих цифр! Сто днів можуть, звісно, десь перегукуватися з Небесною сотнею, але це вже трохи занадто.

На екрані - всім до болю й жаху знайомі кадри, починаючи від перших днів євромайдану до похорону Небесної сотні. Втім, найбільш жахливе відео з мертвими тілами до відеоряду «Революції гідності» не увійшло. Може, це й правильно.

Але не можна збагнути логіку авторів, які лише побіжно позначають ворога, проти якого повстав народ. Дуже вже обтічно його називають тут «корумпованою системою влади». Так, це правда, але всі, хто вийшов на Майдан, чудово знають поіменно, проти кого вони боролися.

Головних винуватців побоїща 30 листопада та 1 грудня, зачистки 11 грудня, перших смертей 22 січня, загибелі людей 18-19 лютого, не кажучи вже про масовий снайперський відстріл 20 лютого, а саме громадян Захарченка та Януковича, якось дуже вже ненав'язливо показують публіці в нарізці з найяскравіших (на думку авторів!) кадрів революції.

Вочевидь, щоб не дражнити нічиїх гусей, тобто банально догодити і нашим, і вашим, а надто ж тим, хто піддався на суто російські пропагандистські кліше щодо незаконності нової влади як прямого результату революції, в цьому фільмі дуже старанно намагаються зберегти «баланс». Тобто показати сторону не лише майданівців, але й тих, хто стояв проти них.

Вийшло не дуже переконливо. Приміром, Ольга Богомолець, коли розповідала, як її покликали надати медичну допомогу беркутівцям, зауважила: поранених із того боку було набагато менше. Вона озвучила промовисту деталь, що характеризує ставлення влади до своїх захисників: їх не забезпечили навіть примітивними засобами першої медичної допомоги.

Сказала своє слово про «захисників режиму» й Оксана Забужко. Точніше, письменниця підкреслила - можна було з'їхати з глузду, стоячи в повних обладунках три місяці й не розуміючи, що відбувається.

Отож, як не крути, але зробити з беркутів потерпілих від революції такою ж мірою, як і майданівців, у авторів свіжоспеченого витвору ICTV не вийшло. Занадто вже різні в них були мотивації й ціна перемоги чи поразки.

Головною цінністю спецпроекту є, безперечно, монологи його учасників.

Серед них траплялися справжні одкровення. Як-от спогад Святослава Шевчука про чергу з охочих сповідатися перед боєм. Люди йшли на смерть і хотіли очиститися.

Або ж самокритичні слова Олександра Сидоренка про те, що він боявся їхати в Межигір'я, аби не подумати: «От я б тут розвернувся!». Бо ця захланність, ненаситна й неконтрольована, сидить у кожному з нас.

Чи слова Андрія Куркова, що Майдан - це історія перетворення романтиків на радикалів. Бо коли людина говорить тихо, але її ніхто не чує, вона починає підвищувати голос. А якщо її й тоді ніхто не чує, вона змушена кричати. Якщо ж її й після цього ігнорують, вона починає кидати коктейлі Молотова. А потім іде на смерть.

Фінальна частина, «Майбутнє», мала би дати якісь оптимістичні візії постреволюційної дійсності, натомість тут учасники констатували незавершеність української революції.

«Майдан не досяг мети, бо люди прагнули зміни корупційної влади», - каже Ольга Богомолець. «Вони (політики. - Авт.) звикли домовлятися. Під люстрацією розуміють "дельож" люстр у Межигір'ї», - каже Фоззі. «Розрив, умовно кажучи, між Майданом і сценою - колосальний», - каже Оксана Забужко.

Можливо, всі огріхи цього спецпроекту простяться за вистражданий монолог Ніни Матвієнко: «Я вірю - зійде це все славою». І її ж піснею.

В цілому ж «нейтральність» спецпроекту стала не чеснотою, а вадою. Точніше, занадто очевидне бажання авторів її дотримуватися. У наслідку вийшло і нашим, і вашим, тобто нікому.

Можливо, підсвідомо, але все, що зуміли більш-менщ артикулювати автори, - це те, що революція гідності насправді такою не була. Адже, мовляв, привела до влади таких самих негідників, як і неназвана поіменно корумпована влада, проти якої повстав народ. І навряд чи в цьому винні стислі терміни створення спецпроекту, зробленого «на живу нитку», поки ще навіть на могилах героїв не осіла земля... Здалося, що автори хочуть насправді або скоріше забути про революцію як про страшний сон, або ж, навпаки, її продовження...

Втім, це вже лише припущення вашого автора. Попри все, саме бажання зробити цей проект заслуговує на повагу.