...слід зауважити, що фатальна вада вітчизняного ТВ – це банальна туговухість. На минулому тижні досить різні і абсолютно не пов’язані між собою ні змістовно, ні тематично телепрограми щоразу наводили мене на думку-асоціацію, досить виразну за відчуттям, але якусь непевну за формулюванням. Аж поки у вівторок, звично клацаючи пультом, не натрапила на Новому каналі на епізод фільму “Ва-банк-2”, який виявився майже буквальною ілюстрацією мого душевного томління. В цьому епізоді герой картини - “ведмежатник”-віртуоз - відкривав кодовий замок сейфу. Пальцями, вухом, всім тілом, всім єством чутливо і чуттєво він прислуховувався до щонайдрібніших рухів і звуків, обережно і тремтливо намацував відповідний поворот, що відгукнеться ледь чутним клацанням, яке означатиме безпомилкове влучення – опору не буде, двері відкрито. Кожен з нас і як індивідуум, і як представник певної спільноти цілком об’єктивно є носієм певного культурного коду. Таким чином телебачення, як і будь який інший засіб масової комунікації або вид мистецтва , має володіти віртуозною технікою зчитування культурного коду потенційного глядача. Адже іншого способу досягнути відкритого сприйняття – не існує. І тим універсальним інструментом, який природно вбирає в себе як органічне ціле абсолютну більшість чинників цього культурного коду, є – інтонація. Зрештою, все те, що ми звикли називати стилістикою, манерою подачі та іншими термінологічними визначеннями, і за точку відліку, і за кінцеву мету має саме інтонаційне забарвлення. І саме ця інтонаційна влучність і місткість або відмикає і привертає увагу глядача, або, навпаки, викликає ворожість та відразу, чи просто залишає байдужим. Виходячи з цього, слід зауважити, що фатальна вада вітчизняного ТВ – це банальна туговухість.

І навіть тоді, коли все свідчить про внутрішнє авторське відчуття і розуміння , якою саме має бути інтонація певного теледійства, здебільшого результату шкодить те, що викладачі співу називають незкоординованістю голосу і слуху. А ми маємо визначити як невідповідність задуму і технологічного втілення. А досягти цієї відповідності – то і є справа техніки, ремесла, школи. Візьмемо для прикладу мій “улюблений мозоль” – культурологічні нариси з життя видатних діячів мистецтва. Скажімо, циклові фільми “Немеркнучі зірки” та “Українці, яких ми не знаємо”(УТ-1), російський “Срібний шар” з Віталієм Вульфом та американські “Чутки та скандали” на “ТЕТі”. За жанровою структурою це той телевізійний велосипед, який ані модернізувати, ані вдосконалити практично не можливо: проникливий авторський текст, оздоблений біографічними довідками та мемуарними сінхронами антикварних сучасників, раритетні фото та кіноархівні фрагменти, побіжний натурний огляд місць бойової слави, резюме про примхливу долю, життєствердну вдачу, жорстокі обставини та вдячних (невдячних) нащадків – сідай та їдь. Проте, саме інтонація стає тою рушійною силою, завдяки якій ця жанрова споруда набуває або стрімкого сучасного прискорення, або елегантної неспішності, або натужної громіздкої незграбності. До речі, про Діброва. На цьому тижні на тому ж таки ГРТ розпочалася нова досить прибуткова гра а ля “дуже хочеться грошей” під сакраментальною назвою “Народ проти”. Ну, звичайно, народ зовсім-таки не проти. Просто запитання гравцям у цьому варіанті чергового “Щасливчика” надсилають усі бажаючі теж отримати гроші. Та, зрештою, від цих нюансів сутність не міняється. Так саме рахувати чужі гроші глядач може сьогодні у необмеженій кількості майже на будь-якому каналі. Але, напевно, віддаватиме перевагу саме цій грі, аби стежити за тим, як спілкується з учасниками саме Дібров. Бо влучні в нього інтонації…