Трагічні події в Україні та оголошений після них день національної жалоби унеможливили плановану пряму трансляцію урочистої церемонії закриття Олімпійських ігор у Сочі 23 лютого. Перший національний телеканал ухвалив рішення транслювати церемонію в запису вночі та наступного ранку.

Утім, після опівночі на більшості каналів жалобні плашки з екранів не зникли, а програма Першого національного повідомляла, що вночі в запису буде показано не церемонію закриття, а змагання з лижного спорту; трансляцію ж урочистого закриття Олімпіади програма обіцяла вранці.

Із таким рішенням можна було не просто погодитися, а й підтримати його. Бентежила одна деталь: якщо попередня телепрограма анонсувала пряму трансляцію тривалістю три години, з шостої до дев'ятої вечора 23 лютого, то вранці 24 лютого канал відвів на це лише дві години - з десятої до дванадцятої. Підозри посилилися після того, як почалася трансляція: не привітавшись і не представившись, коментатори за кадром казали щось явно у продовження теми, не від самого її початку.

Завершення трансляції розставило все по своїх місцях, бо останнім реченням коментаторів було таке: «Останні три (виділення моє. - Б.Б.) години для вас працювали коментатори Тетяна Терехова та Дмитро Лазуткін». Насправді ж трансляція тривала одну годину п'ятдесят п'ять хвилин мінус ще щонайменше десять хвилин на рекламу. Судячи з сайту каналу, трансляція ввечері 24 лютого тривала дві з половиною години. Як і ранкова трансляція церемонії відкриття Олімпіади за два тижні до того, так само й трансляція церемонії її закриття зазнала істотного «редагування» й «прибирання всього зайвого». От тільки тоді це було повторення, тепер же - «основна» трансляція. Закриття Олімпіади в повному обсязі українські телеглядачі так і не побачили.

Ранковій трансляції передував випуск «Підсумків тижня». Однією з топ-тем якого, зрозуміло, була Олімпіада в Сочі. Глядачам натхненно розповідали, як блискуче виступили українські спортсмени, як «українські спортсмени здобули медалі». Йшлося не лише про блискучих біатлоністок. Виходило, що українські спортсмени здобули силу-силенну медалей. Хто саме? Зокрема, пара фігуристів Тетяна Волосожар - Максим Траньков. Так, виступали вони за Росію, але ж ще чотири роки тому Волосожар із іншим партнером представляла Україну, та й народилася тут! Тож без жодних сумнівів і зарахували її золоту медаль до «блискучих перемог українських спортсменів». Наша спортсменка, українська - хоч ти тут лусни!

Пишалися й «нашою» бронзовою призеркою, фігуристкою Альоною Савченко, що виступала за Німеччину. Її партнера, Робіна Шолкового, так жодного разу й не назвали - так, ніби, на відміну від Волосожар, Савченко у змаганнях із парного катання виступала сама, без партнера. Мимоволі закрадалося гиденьке припущення: чи не тому Шолкового замовчували (й далеко не вперше!), що син танзанійця та польки (а чи, судячи з прізвища, польської українки?) має «нетрадиційний» колір шкіри?

Отже, церемонія закриття. Може, дався взнаки настрій від щойно пережитих країною подій, але, на відміну від церемонії відкриття Олімпіади, вистава до її закриття не вразила. Надто вже надуманою, навіть заумною, видалася вона - ніби Костянтинові Ернсту вже геть забракло натхнення. Або ж, радше за все, він вирішив просто не напружувати фантазію й скористатися старими, ще радянського взірця, постановними кліше, хіба що трохи осучаснивши декорації.

Цього разу та сама тенденція, що спостерігалася й на відкритті Олімпіади, просто впадала в око: хоч би про що організатори шоу заводили мову, а все сповзало до одного й того самого - вихваляння російської величі. «Росія - найбільша Росія у світі!» - приблизно таким був лейтмотив вистави.

Живопис, музика, література, балет, цирк - такими були п'ять тематичних блоків. Звісно ж, найвеличніші у світі живопис, музика й далі за списком. Те, чим росіяни пишалися ще з ґ давніх-прадавніх радянських часів - не було хіба що всюдисущого за тих часів фольклору.

Отут і виявилися головні помилки авторів сценарію. По-перше, було поставлено знак рівності між поняттями «радянське» та «російське». Серед російських художників було представлено білоруського єврея Марка Шагала (який, до того ж, жив в еміграції й провів у Росії дуже короткий відрізок свого життя) та українського поляка Казимира Малевича, серед російських діячів музики - українського єврея Володимира Горовиця (який теж жив у Росії дуже мало) та українського німця Святослава Ріхтера. І - апофеоз - серед великих російських діячів музики фігурував Арам Хачатурян, якого навіть радянська пропаганда маркувала як вірменського композитора.

По-друге, традиційна радянська й російська пострадянська пропаганда зрадила Ернста й удруге. Бо змусила його, як і всіх росіян, щиро вірити й не припускатися найменшого сумніву: вся без винятку «велика російська література» та «велика російська музика» мають світове значення, й, скажімо, ім'я Пушкіна в усьому світі є так само сакральним, як і в Росії. А чи, як варіант, автор сценарію просто забув, що шоу на стадіоні «Фішт» адресовано не лише російським телеглядачам і навіть не переважно їм. І вже точно він забув, що навіть у Росії перед екранами телевізорів сидітимуть далеко не самі лише рафіновані інтелектуали - а дійсність є такою, що російський обиватель знайомий із класичною російською літературою та музикою не більше, ніж із німецькою або італійською.

Іншими словами, Ернст запропонував глядачам такі символи, декодувати які вони були не в змозі. Символи, які переважній більшості аудиторії ані про що не казали й не несли жодного змісту.

По-третє, те саме стосувалося й дійства: розгадати сенс деяких мізансцен без додаткового пояснення у стилі «автори хотіли показати от що» було неможливо. Узяти хоча би спроби «оживити» картини - розпізнати ці картини без підказки (й не розтулити рота від подиву після тієї підказки) було геть неможливо. Дійство на полі стадіону було несамодостатнім, несамостійним.

Деякі сцени просто вганяли в шок. Скажімо, коли показаний крупним планом чоловік у центрі поля розкрив величезну скриню й почав широкими жестами викидати звідти папери - цілими пачками, от просто викидати в буквальному розмінні. А навколо нього за столами сиділи актори, що зображували Толстого, Горького й інших корифеїв російської літератури - знову ж, чи так уже багато у світі аж таких знавців російської літератури, які пам'ятають, як російські класики виглядали? А тим паче коли це не самі класики, а загримовані під них актори, й загримовані дуже приблизно?

Хоч би як там було, а завершилася ця мізансцена й зовсім дивно: викинуті зі скрині папери вітер носив над усім стадіоном. Тільки й гадалося: «Невже зараз ще й спалювати книжки почнуть?» Виявилося, звалася вся ця вакханалія на межі вандалізму «літературним вихром».

Що найбільше нагадувала сцена балету, то це типовий кліп до індійського диско - де задіяно ніяк не менше, ніж сотню танцюристів. Певне, на думку автора сценарію, масовість - ото й є найголовніше в балеті. Результат був цілком передбачуваним: дійство перетворилося на таку собі балетну гімнастику, бо від мистецтва там не залишилося нічого й залишитися не могло. Та ще й в очах аж мерехтіло.

А ще з боку стадіонного поля виникла декорація - два макети сцени, один синій, інший червоний. Ці макети так і залишилися декоративно-порожніми. Звісно, розібрати, що воно таке, й чому порожніх сцен аж дві одразу, без підказки не виходило. Тож коментатори й підказали: вони символізували Большой театр у Москві та Маріїнський у Санкт-Петербурзі. Чи то Ернст був упевнений, що глядачі всього світу не гірше за росіян знаються на ієрархії російських театрів опери та балету, а чи щось інше - а послання світовій аудиторії виглядало таким: велика Росія, й балетних театрів у ній багато - аж цілих два.

Додайте до того, що репертуар був суто радянським - фрагменти з класичних балетів без найменшого натяку на щось модерніше від початку ХХ століття.

Сцена цирку вийшла взагалі провальною. Масовість згубила її від початку й до кінця, бо якщо в балеті ще можна перетворити десятки людей на кордебалет, то в цирку все звелося до того, що одна-дві, максимум три групки артистів виконували свої номери, тоді як решта кількадесят артистів стояли й чекали на свою чергу. Уже як оператори намагалися брати тих, хто виступає, крупним планом - а уникнути враження всезагального стояння однаково не змогли.

До того ж, самі номери були настільки короткими, настільки фрагментарними, що не було в них чому вражати й дивувати, не було в них і натяку на якусь родзинку, якусь ексклюзивність. Ніби метою було просто показати: дивіться, в нас і цирк є! От вам акробати, от вам дресирувальники, от жонглери - і хай те, що вони роблять, є на рівні аматорів, на рівні початківців - але ж яка масовість!

Що ж до концепції всього дійства... Останніх років тенденція є такою: на відкриттях Олімпіад країни-господарі представляють себе; церемонії ж закриття перетворюються на свято єднання всіх спортсменів усього світу. Перетворюються на свято, прощальну вечірку: тривоги й хвилювання позаду, виснажливі тренування теж, усі учасники Олімпіади відпочивають, знайомляться, спілкуються...

Росія ж і тут вирішила навантажити аудиторію своєю неперевершеною роллю у світовій історії, а замість свята влаштувала виховну роботу - цілком у дусі незабутнього героя Ігоря Ільїнського з «Карнавальної ночі». Здавалося б, усе просто: хочете показати свої культурні досягнення? Влаштуйте грандіозний концерт за участі своїх найкращих зірок! Як і відбувалося півтора роки тому в Лондоні! Зірки, до речі, були - тільки масовість їх геть затерла, розчинила в собі. Знеособила, перетворила на частину масовки. Сама концепція вистави затерла - коли замість мистецтва, замість музики, балету та цирку глядачам нав'язували їхні гігантоманські символи. 

Ну, й на завершення традиційно-радянська сцена: «Должны смеяться дети». Ні, конкретний зміст був якийсь інший, але стилістика - та сама: Росія - країна найщасливішого у світі дитинства, за яке, відповідно, спасибі товаришеві вождю.

На цьому громіздко-помпезному тлі сцена представлення Пхенчхана, міста - господаря наступної зимової Олімпіади видалася просто чарівною. Проста, коротка, малолюдна, не навантажена тоннами ідейно-пропагандистського «змісту», вона виглядала, наче казка.

Що ж до коментування... Ні, хвороба наших коментаторів таки є невиліковною. Вони драматично не вміють зупинятися й мовчати. Вони катастрофічно не розуміють, що серед глядачів - не самі лише дебіли з імбецилами, й вони подеколи здатні самотужки зрозуміти те, що показують на екрані. І що показане на екрані глядачам може видатися цікавішим, ніж думки коментаторів із цього приводу - а тим паче глибокодумство коментаторів із кожного приводу й узагалі без приводу. Надто вже в ударі була Терехова, Лазуткін здебільшого мовчав і, хочеться вірити, відпочивав.

Чимало було мовлено важливої й цікавої інформації (тим паче враховуючи особливості постановки) - це правда. Але й вона не завжди була вчасною. Нагороджували переможців лижного марафону. Для нагородження вийшли якісь офіційні особи. Хто вони були - коментатори й самі не сказали, й оголошення диктора на стадіоні заглушили. Бо розповідали про щось цікаве - але таке, що могло б і зачекати, пролунати будь-якого моменту.

Були прикрі обмовки - точніше, неакуратності мовлення. «За проведення Олімпіади в Сочі змагалися Софія, Боржомі, Зальцбург і навіть Алма-Ата» - й навіщо всі вони так змагалися за те, щоб Олімпіада пройшла саме в Сочі? «Саме ці спортсмени представляють... і стоять на захисті їхніх прав та обов'язків» - ото вже дуже цікаво: як це можна стояти на захисті обов'язків? Утім, запобіжник від таких обмовок існує - не говорити, аби лише говорити, «на автопілоті», коли вже й сам припиняєш розуміти, що й до чого кажеш.

Були неточності. Терехова згадала про «незалежних учасників Олімпіади» - так, на церемонії відкриття декілька спортсменів ішли під олімпійським прапором. Тоді ж коментатори й пояснили: це спортсмени з Індії - країни, де відбулися вибори до Національного олімпійського комітету; Міжнародний олімпійський комітет цих виборів не визнав, а тому й позбавив Індію права брати в Олімпіаді офіційну участь.

Але річ у тім, що поки тривала Олімпіада, МОК та НОК Індії врегулювали конфлікт, і індійці отримали право виступати під своїм прапором. Припинили бути незалежними учасниками, й на момент закриття Ігор таких уже не було.

Але чимало було в коментарях і відвертої словесної полови. «Олімпійські Ігри дають можливість виявити найкраще», - чи не обійшлися б глядачі без цієї велемудрої сентенції? «Щасливий і відповідальний момент - знаходитися на п'єдесталі й отримувати свою нагороду» - ото хто б міг подумати? «Зворушливий момент для Норвегії» - а то б ми гадали, що нагородження - то й узагалі зворушливий момент, для всіх без винятку. Чи лише здалося, що коментатори й узагалі робили наголос на Олімпіаді як на протиборстві, протистоянні, а не єднанні?

«Головні герої - це спортсмени... Їхні виступи стали гідними взірцями майстерності й поваги... особливо для молоді, зараз і в майбутньому». Чи бодай хто-небудь зрозумів, що цим хотіли сказати, яку сокровенну думку (а чи хоча б емоцію) донести? «А тепер ми дякуватимемо волонтерам... Щоб ними стати, не треба завойовувати медалі». «Південна Корея - це країна космополітичних міст, серед яких столиця - Сеул та Пхенчхан». «Пхенчхан - це місто, яке, не зважаючи ні на що, не відмовилося від своєї мрії». А на що це - «ні на що»? Що такого сталося у Пхенчхані?

На стадіоні лунала музика. Грав Юрій Башмет. Посеред масовки його було не розгледіти - а коментатори зробили все, щоб його було ще й не почути. «Ми бачимо, як цей світ оживає перед нами... артистів задіяні... метрів - діаметр кулі... метри... тисяч костюмів виготовлено для церемонії... тисяч предметів реквізиту використовується в цій церемонії» - ну невже, невже все це було милозвучнішим, прекраснішим за музику Башмета, аж до такої міри, що останньою геть знехтували?

«У Росії, до речі, більше сорока тисяч бібліотек, і в російських бібліотеках зберігаються понад вісімсот мільйонів книг та інших друкованих видань» - що це було? Цитата з «Вікіпедії»? Так само розповіли й про вальс Хачатуряна, та й про самого Хачатуряна - глядачі чули цю довідку замість самого вальсу.

«У часи правління Катерини ІІ циркове мистецтво стало чи не найважливішим... (А я гадав, що найважливіше мистецтво - це кіно. - Б.Б.) Циркове мистецтво в Росії не менш важливе, ніж балет та опера... Саме завдяки відкриттю циркових училищ... циркове мистецтво вдосконалювалося й досягло неймовірних висот». Це вже один до одного нагадувало матеріали з якогось радянського пропагандистського журналу. Тож усе стало зрозумілим: організатори роздали коментаторам сценарії, де, за російською звичкою, не шкодували епітетів та метафор для змалювання видатних досягнень Росії в усьому, що тільки може бути - в добре знайомому й добре набридлому стилі: «Російський балет - найбалетніший у світі». А пані Терехова брала й зацитовувала цю агітку цілими пасажами, перекладаючи її українською мовою.

На початку трансляції коментатори розповіли про випадки дуже вже специфічного ставлення до українських спортсменів російських уболівальників: нашим біатлоністкам глядачі на трибунах хором кричали: «Упади!», раділи їхнім невдачам. Та й у цілому в першій половині трансляції ставлення коментаторів до Росії було без надриву.

Ближче ж до кінця їхнє захоплення Росією й усім російським почало набирати обертів. І тут Тетяна Терехова продемонструвала що завгодно, тільки не поміркованість. Про фігуриста Євгенія Плющенка глядачі почули цілу сагу. «Єдина прикрість - жодної медалі (в росіян. - Б.Б.) у хокейному турнірі». Така вже прикрість, що й слів нема, хоч бери й тут само вимикай телевізор.

Про голову оргкомітету Ігор у Сочі Дмитрія Чернишенка розповідала зі скрупульозністю біографічного довідника та натхненністю привітання з великою перемогою. Про голову МОК Томаса Баха, що виступав після Чернишенка - коротко. А далі... Бах, російською мовою: «Большое спасибо, Сочи!» Терехова: «Велике дякуємо Сочі!» (як тут розставити розділові знаки, я, чесне слово, так і не збагнув). Під кінець же трансляції Терехова вже тільки й робила, що виголошувала рекламні слогани про Росію та її Олімпіаду - найкращу з найкращих.

І на тлі похмурої й невиразної, мов сталінський ампір, церемонії закриття її слова видавалися відвертим знущанням.

Фото - shiksabd.com