Купити квиток на «Вія» та чесно відсидіти дві години - обов'язок усякої порядної людини. Не тому, що так віддаси шану безсмертному твору українця Миколи Гоголя. Не через те, що стрічка - перший повнометражний кінопроект каналу «Інтер» і водночас - міжнародний (копродукція Росії, України, Німеччини, Великобританії, Чехії). Не через бажання бути в тренді та відвідати світову прем'єру. Навіть не для того, щоб подивитися на спецефекти й порівняти нову версію «Вія» з класичною, поставленою в 1967 році Костянтином Єршовим і Георгієм Кропачовим із молодими Леонідом Куравльовим та Наталею Варлей у головних ролях.

Найвагоміша причина - дізнатися, нарешті, яку ж кіностраву нам готували аж цілих 7 (сім) років. Бо вперше про новий «Вій» ваш автор почув ще наприкінці минулого десятиліття. Тоді ж, здається, були або перші трейлери, або перші тизери.

Новостворений за мотивами Гоголя «Вій» Олексія Степченка, насичений спецефектами та переформатований відповідно до вимог моди в 3D (хоча в прокаті є й цілком адекватна двовимірна копія), демонструє можливості сучасних технологій і водночас трансформує історію в бік такої собі «комедії жахів». До того ж, за висновком глядачів при виході з залу, надто затягнутої.

Вже початкові титри не обіцяють нічого надто втішного. Річ у тім, що режисер, котрий значиться також автором або співавтором сценарію, не є драматургом. Квентін Тарантіно, Василь Шукшин, Вуді Ален, не забуваючи при цьому Чарлі Чапліна - радше винятки, аніж правила. Вони мають драматургічний хист, і в них виходить адекватно втілювати власні сценарні ідеї. Це помітно з ясної та чіткої лінійності сюжету, всі коліщатка якого змащені добре та працюють, мов годинниковий механізм.

Народжений у семирічних муках новий «Вій» буксує на рівні сценарію вже з того моменту, коли вільний переспів Гоголя взагалі відступає від основних подій сюжету. Стає очевидним, що будь-які переспіви виглядають краще, ніж спроби придумати щось самостійно. Дві години чимось треба зайняти, при цьому додаткові конфлікти й лінії нічим не виправдані. Проте для авторів проекту головним, схоже, стало те, що подібні епізоди можна красиво втілити в «картинку», наповнити спецефектами - і все зіпсувати.

Коли не йдеться про використання автентичного тексту Гоголя та загальних надбань кінокласики жанру, переповідати побачене не виходить навіть у досвідчених спікерів. Тож краще нагадати: крім класичного «Вія», тут можна побачити мотиви «Дракули Брема Стокера» Френсіса Копполи (прибуття британського картографа в трансільванське село, коли карету супроводжує зграя хижих вовків), «Від заходу до світанку» Роберта Родрігеса (тотальне перетворення козаків на монстрів у корчмі), «Лабіринту Фавна» Гільєрмо дель Торо (підводні візії героїв), «Чужого» Джеймса Камерона (щупальця неземної потвори вилазять із рота запорізького козака), навіть абсолютно попсового «Ван Гельсинга» Стівена Соммерса (козацький хутір змальовано з нього майже один в один).

До речі, весь цей вінегрет цілком можна списати на кінотвір постмодерної доби й не морочити собі голову. Але в такому разі «Вій», презентований «Інтером», варто називати або пародією, або комедією. До цього спонукає, зокрема, місце основної дії: українське козацьке поселення, відрізане від зовнішнього світу Карпатськими, як я розумію, горами. Місцевість ця в анотації називається Трансільванією, а з сюжету фільму не зрозуміло, чому туди поїхав Джонатан Грін. Згадується його прототип: лондонський юрист Джонатан Харкер, котрого викликав до себе граф Дракула. Проте класичний герой мав конкретну мету. У містера Гріна ж просто зламалася карета, тож він і затримався на хуторі, де твориться всяка чортівня. Сам же епізод зі спробою ремонту карети відсилає втаємничених до «Формули кохання» Марка Захарова - щирий сміх у залі підтвердив, що з цим шедевром телевізійного кіно глядачі знайомі.

Поява в горах запорожців у шароварах та з шаблюками - кінематографічна умовність. Зрештою, до такої локації у вашого автора найменше претензій. Мало куди могли податися запорожці після розгону Січі Катериною Другою, не всі ж перебралися за Дунай... Але в світлі останніх подій у нашій країні присутність козаків у Карпатах працює - не смійтеся! - на ідеї майдану. Під час Форуму євромайданів у Харкові, 12 січня цього року, я сам особисто чув, як керманич мітингу місцевих бюджетників, котрий назвався істориком, пояснював у мегафон: Західна Україна, конкретніше - Галичина, не має до України як такої жодного стосунку. Бо відомо, що Україна сформувалася як козацька держава. А галичан на Запорізькій Січі, за словами названого історика, не було. Так само, як не жили чубаті запорожці в карпатських горах. Виходить, захід України - суцільне географічне й геополітичне непорозуміння, яке намагається диктувати Слобожанщині, як і з ким треба інтегруватися. Тепер всякого такого пропагандиста відсилайте до фільму Олексія Степченка «Вій», ще й представленого, на додачу, телеканалом «Інтер», відомим пропагандистом провладних ідей. Тобто, козаки в Західній Україні були - «Інтер» відповідає.

Ще одна обставина, котра спонукає сприймати видовище як комедію - опис самого Вія. Давайте не будемо шукати зараз того класичного, якого пропонує Гоголь у першоджерелі. Нові часи та сучасні трактовки вимагають ставитися поблажливіше до авторських інтерпретацій. Нехай уже нам показують тривимірне багатооке чудовисько незрозумілої породи, таку собі «глюкую куздру», яка підпадає під абстрактну опцію «чудище обло, огромно, стозевно і лайяй». Сміх та непорозуміння водночас викликає пояснення, яке звучить у фільмі: «Вій - це гігантський кальмар». Звісно, кожен бачить, що хоче, і в такому разі чому б не помістити того, хто має великі повіки, під воду. Монстр - так уже до кінця.

Але чим ближче до фіналу, тим більше вимальовується ідея творців. Суперечлива, захована за суцільні цитати й авторські недолугості. Без містики, навіть без самого Вія, короля чудовиськ, цілком можна й треба обходитися. Бо насправді вилущується детектив з елементами містики. В якому класичний сюжет Миколи Гоголя - лише флешбек. Маємо безіменну Панночку, що померла. Маємо філософа Хому Брута, котрий читав три дні за її заповітом у каплиці псалми біля її труни. Потім Хома зникає, церкву оголошують проклятим місцем, а британський картограф, сам того не розуміючи, розкриває звичайне вбивство Панночки одним із місцевих жителів, свідком якого мимоволі стали філософ Брут і молода хуторянка, котра втратила голос ніби від зустрічі з нечистою силою.

Що ж, може бути й так. Проте в цьому разі Вій у «Вії» не є головним рушієм сюжету. Хоч він цар тролів та гномів, хоч стоглавий кальмар. Вія не буває, Гоголь не розказав історію до кінця, все приземлене, реальне, має своє раціональне пояснення. А містика - то галюцинації, обман, паралельний світ. Таким чином, назва фільму не повною мірою відповідає змісту, відіграє роль українського тренду, котрий мусить додатково привабити глядача, а саме кіно після завершення справляє враження зіпсованої чарівної казки.