Cкачи, враже…

22 Травня 2007
2671
22 Травня 2007
18:08

Cкачи, враже…

2671
Як пан скаже?
Cкачи, враже…

Чомусь вирізалось зі строкатої інформаційної стрічки середи: тренера футбольного клубу «Челсі» Жозе Моуріньо затримала поліція. Стражі порядку приїхали забрати його улюблену собачку, йоркширського тер’єра, оскільки тому не зробили необхідного щеплення від сказу. А тренер не захотів віддавати.  Ну і... («ТСН», «Студія 1+1», 16 травня).

 

Того ж вечора програма «Перший відділ» (5 канал, 16 травня). Молода жінка, дитину якої лікарі скалічили на все життя, жаліється на камеру: уже рік із поліклініки ні слуху, ні духу. Там, на Британських островах, навіть за здоров’ям собачок (а відтак і людей) стежать – бо закон, його дотримуватися належить. А у нас... Отак змонтувалося – в образ космічної прірви. Між нами і Європою. Напередодні дня Європи...

 

Про інфекції

 

Європа відзначилася ще й минулого тижня: за її наполяганням, Пола Вулфовіца попросили з посади Президента Світового банку. За таку дрібничку – коханці допоміг, зарплату хорошу призначив… У нас, дякувати Богу, таких придурків не знайдеться, які щось подібне навіть помітили б. Конкретний пацан конкретній чувисі кинув «на витрати» кусень зелені – так молодець, совість має, шану до жіночої статі. Як можна за таке рейвах на всенький світ влаштовувати? Президенту Бушеві вставляти, щоби друга попер бозна куди. Ні, Європа, ти «гониш», і не туди... Так, принаймні, можна потрактувати ставлення нашого телебачення до цієї події – її висвітлювали в суто інформаційному режимі. А щоби хтось спробував з’ясувати, чи були подібні випадки у нас... Ну раптом? Бо коли не маємо зарубіжних телекорпунктів, то хоч би типологічний аналіз проводили. Та ба – нецікаво. Кому – самим журналістам, чи їх господарям? Мовляв, кому невідомо, що у нас корупція у всіх клітинках життя? Всі знають, тільки конкретних випадків і персонажів не називають – бо ім’я їм легіон.

 

Ну, а «Перший відділ» (ведучий Федір Сидорук, режисер Ольга Крайник) цього разу оповів моторошну історію щеплень від інфекційних хвороб. Краще би не робити – один із фахівців, Анатолій Печінка стверджує, що імунітет по-справжньому і на все життя виникає тільки тоді, коли ти перехворів у дитинстві тією чи іншою хворобою. А щеплення такої гарантії не дають. Більше того, вони несуть у собі чималі ризики, про що батькам, зазвичай, не повідомляють. Одначе насильно роблять, без довідки про щеплення не візьмуть ні в школу, ні в дитсадок. Роблять… Уже згадана молода жінка, Леся Савченко, свідчить: її дитині зробили щеплення, потому хлопчик кричав кілька тижнів, безмірні муки і – аутизм, інвалідність на все життя. Що страшніше? І хто відповість? А ніхто –  лікарі історію хвороби підрихтували у вигідному для себе світлі. Й ні звуку, ні згуку – для лікарів вони більше не існують... Добре зроблена публіцистична програма, автори якої, заражені болем побаченого, не вдалися до відтворення інших, так само важливих нюансів медико-соціальної проблеми.

 

«Ваш вихід» (Перший національний, 20 травня) з Наталею Розинською теж був присвячений проблемі щеплення. Тут прагнули збалансувати різні точки зору. В телевізійну студію прийшли фахівці й медичні чиновники, на чолі із самим міністром охорони здоров’я Юрієм Гайдаєвим. Спершу видавалося, що гра йде в одні ворота: чиновники енергійно (і переконливо, треба визнати) доводили – щеплення належить робити обов’язково, їх ризики – ніщо на фоні загроз тотального розповсюдження інфекційних захворювань. Одначе помалу опоненти почали активніше заявляти своє: є альтернативні засоби подолання та запобігання інфекціям. Холоднувато-відсторонена манера Розинської вести дискусію цього разу була доречною. Зрештою, дійшли певного консенсусу: суспільство має знати більше про щеплення і загрози, з ним пов’язані.

 

Крім того, є проблема громадянських прав – надто часто сфера державної медицини та соціальні інституції не залишають вибору. А він би мав бути. За однієї умови: ми іноді збурюємося (часто журналістами-телевізійниками), гаразд не зрозумівши, про що йдеться. Чув дзвін, та не знає, де він... Знов-таки, незрідка нас провокують, не вивчивши проблему як таку. Бемкнули – й переключились на інше. А ми ще довго «смокчемо лапу». От і боротьба з інфекційними хворобами – надто серйозна проблема, щоби обмежитися разовими програмами. До того ж існує й інше: зараження інформаційними бацилами. Це теж дослідити б...

 

 

Близнюки, або Ворон ворону...

 

«Закрита зона» цього разу (5 канал, 17 травня) досліджувала явища тієї ж, фактично, сфери. Про загрозу інфекцій, тільки рукотворних – мова про спадок від армії колишнього СРСР. Колосальні поклади хімічної зброї, які самі собою нікуди не подінуться. І надто багато прикладів шкоди, яка завдається здоров’ю тисяч людей. Володимир Ар’єв зі своєю групою наражаються при цьому на оптимізм чиновників Міноборони... Одначе ж є реальність селища Первомайськ, на Харківщині.

 

Сьогодні на телебаченні проблемних програм дуже мало. Одначе й вони, як правило, не дістають жодного резонансу. Минуло два тижні відтоді, як в ефірі 5-го каналу показали програму «Закрита зона», де йшлося про корупційну діяльність нардепа від Партії регіонів Олексія Журавка. Те, що промовчали його однопартійні, не дивно: навіщо роздмухувати багаття? Одначе знову про Європу: можна уявити собі, щоби там опозиція не скористалася подібним приводом і не вказала суспільству, що при владі знаходяться люди, які ведуть нечесну політику, більш того – грабують країну? У страшному сні не присниться подібне... А в нас?

 

Де ви, полумяна Юліє Володимирівно? Де ваш соратник Андрій Шевченко, який ніби ж мусить відстежувати програми такого штибу? Де борці за народні права з «Нашої України»? Мовчать, ні пари з уст. Поясніть це якому-небудь європейцеві. Брехливий, продажний журналіст Ар’єв, на якого не варто звертати увагу? Тоді чому не викривають його однопартійці Хорошка? Ні, «умом» ані Росію, ані Україну «не понять» – краще і не прикладайтеся до того своїм сірим начинням.

 

Аж ось прес-конференція у прямому ефірі з УНІАН (той самий 5 канал, 17 травня), тема якої – «Спроба силового рейдерського захоплення БТІ та КП Київської області», антибютівська за спрямованістю – стріли летіли в Юлію Тимошенко та її вірного оруженосця Богдана Губського. Він, свідчили учасники прес-конференції, рейдерськими методами захоплює заводи й землі, отруює повітря і робить інші гидотні вчинки. Окрім того, мовляв, є чимало фактів прямого і грубого тиску на депутатів-бютівців місцевих рад...

 

Боюся, що більшість зі сказаного є правдою. Доказом того для мене є не стільки сказане, скільки відсутність будь-якої реакції БЮТ. Зрозумілішою стає й неувага до «Закритої зони», з нібито корупціонером Хорошком. Партія регіонів, до речі, так само не відреагувала на телевізійну бучу щодо Губського. У них підписано пакт про ненапад?

 

Ще цікавіше, що й журналісти мовчать. Здавалось би, запитайте в Михайла Чечетова, Тараса Чорновола, Андрія Шевченка – що то є? Чи правда? А може, наклеп злісний? Мовчать... «По умолчанию»?

 

Дивлюсь програму «Я так думаю» («Студія 1+1», 17 травня) – Анну Безулик цікавило що завгодно, тільки не це. Хоча ж могла поцікавитися в бютівця Андрія Шкіля, ніби ж такого відвертого. Скажуть, тема була іншою. Ну так, але ж у подібних екстраординарних випадках...  

 

Добре, ось тобі «Свобода слова» (ICTV, 18 травня) – тут вільніше думкам, тут усе обмежується тільки Савіком Шустером. Він ставив доволі гострі запитання представникам різних політичних сил (в тому числі й від Партії регіонів та БЮТ) – про що завгодно, тільки не про це.

 

Отже, і журналісти знають щось, чого не знаю я, пересічний і невтаємничений українець. Який тільки й може зробити висновок – ніякої прозорості немає і близько, журналісти жорстко контролюються власниками каналів. Роби й говори що хочеш, одначе не торкайся «запактованих» домовленостями питань. І ви хочете, щоби після цього я кому-небудь вірив? Та це одна шарага – який інший висновок я можу зробити? В них і тренери спільні. Помічено хоча би це – Віктор Янукович уже й пучку стуляє, щось там аргументуючи, точнісінько, як Віктор Ющенко. Хлопці й дівчата, і про що ви там не можете домовитися, коли у вас спільний бізнес, коли усе тіп-топ – і так зворушливо бачити в телевізорі вашу дружбу, декоровану під неприязнь. Театр, суцільний тобі театр.

 

Було, правда, невелике збурення – один із нардепів трохи покусав 5-й канал. Тільки ж найменшої конкретики. Блазнюєте, артистичні ви наші.

 

 

Блазень, блазень, ай лю-лю!

 

Блазні та клоуни, як відомо, є білі й руді. Білі – то цинічні лицедії, все в них за сценарієм. Наші політики практично на сто відсотків належать до цієї категорії трудящих цирково-політичної арени: біленькі-чистенькі. У кожного свій постановник-ляльковод. Усе по команді – включно із голосуванням у парламенті. Ну, а руді блазні – це ті, що діють імпоровізаційно та імпульсивно, творять на очах публіки.

 

Погодьмося, «рудих» не видко. Вітренко? Та ні. У неї «все чотко», хоча маска приросла до обличчя: бачимо небагату інтелектом базарну тітку. Хотіла таку маску – має. Рудий-імпровізатор – це хіба що Юрій Луценко, та й то місцями.

 

І потім, блазень, за багатовіковою традицією, – це той, кому дозволялося (єдиному!) говорити правду можновладцеві. При політиках і навіть при Президентові у нас один (одна) такий – баба Параска. Тільки правду вона говорить якусь однобоку: щоби Ющенкові було приємно, а його ворогам-супостатам – ні. Складно, складно виліпити такий персонаж. Он Христина Бондаренко у програмі «Велика політика» (5 канал, 19 травня) спробувала – щоби хто поблазнював від Партії регіонів – і ніц, не вийшло нічого.

 

Андрій Данилко після Євробаченя був запрошений на «Свободу слова» (18 травня), в компанію політиків, – і довів: він розумний блазень, тобто клоун в натурі. Даремно Наталя Вітренко приписувала  змову Вєрки Сердючки з НАТО – він поза тим. Бо представляє тільки самого себе. Як водиться, королі політичної сцени виглядали вочевидь дурнішими. Єдина втіха – так воно завжди було, в усі часи.

 

Член КУНу, у вишиваній сорочці, до прикладу, поцікавився в Андрія Данилка: як то він може представляти Україну? Отаким дурником, мовляв... Х-ха, який молодець – так відрекомендував свою політичну «силу». Відповідно виглядав і комуніст Олександр Голуб –  із листами від трудящих і претензією на представництво від усіх українців, на істину в останній інстанції. Що націоналісти, що комуністи, що Вітренко – вони завжди й неодмінно від усієї України. Це неадекватністю називається. В Європі людину, що почувається  Наполеоном, припарковують у відомий лікарняний заклад – у нас же її пхають до парламенту. Чи у представницький орган місцевого рівня. Хай підлікується – за наш рахунок, звичайно.

 

 

Маленька віра

 

Блазнюють і деякі наші телеведучі. Катерина Осадча, скажімо («Світське життя», Перший національний, 19 травня). Цього разу до дня Європи Катя маршувала старим континентом. Вийшло це в неї не так дражливо, як звичайно. Хоча... Ось мова про Берлінський кінофестиваль (відбувся у лютому – тобто сюжет у повторі). Фраза про те, що «зірки купували готелі» під час фестивалю, викликала сумнів – напевно, хотіла сказати, що номери готельні. Новиною стало й те, що українців на Берлінале не було. У фільмовій програмі – так, але ж, скажімо, на кіноринку їх можна було побачити, притому вперше. Перший національний їх представляв, до речі. То була Катя на Берлінале, чи то все знято в який інший спосіб?.. А от про Тиждень моди в Мілані вийшло значно достовірніше, й відтак оповідуваному я повірив. Та й зустріч із футболістом Кахою Каладзе була доволі цікавою. Карнавал у Венеції теж...

 

Уперше сподобалося «Приховане життя» («Студія 1+1», 19 травня) із Наталією Мосейчук. Власне, сподобалася Лілія Подкопаєва – особливо в епізодах з дітьми. Абсолютна щирість і абсолютна любов до дітей, один з яких є всиновленим. Висока мелодрама...  Доброта до дітей – ось що супер. А в нас усе перекручено: супер – це коли украв багато. І хотілося думати про те, що талановита людина завжди добра, світла і щира. Так чи інакше, а наповнився я почуттям удячності до славної Лілії, яка посеред царюючих пігмеїв і недомірків убогих подарувала хвилини такого зворушення і віри в людину. Неначе й забув про роздратування, яке інколи виникало від піару Подкопаєвої навколо власної любові до дітей…

 

А НТН (19 травня) показав фільм «Маленькая Вера» (1988) Василія Пічула. Тоді, в часи горбачовської Перебудови, картина сприймалася як маніфест, як заклик до перемін. Не на горі політичній, а в самому соціальному низу. То не було «чорнухою», хоча деким так і потрактовувалося. І так званого стьобу ще не було, себто іронічного, напівпрезирливого відсторонення від життєвого матеріалу (спостереження московського критика Сєргея Кудрявцева). Біль – був. Не всі знають, що фільм знімався на півдні України, у Жданові (нині Маріуполь), звідки  був родом режисер. Він стверджував навіть, що це – про його батьків, про сім’ю, де всі цінності перехамаркались, де все перекинулося догори дриґом і нізащо не хоче вкладатися наново. Де Віра не тільки ім’я героїні (Наталя Негода), а й категорія морального існування. Маленька віра – і суспільство у тривожній і мало не тотальній кризі.

 

Це фільм про занепад радянської цивілізації. Пригадується, як на одному з переглядів хтось запитав (режисера, здається): «А вам не соромно таке показувати?». Відповідь була вбивчо точною, як на мене: «А вам не соромно так жити?» Мабуть, не соромно, бо ж і через двадцять літ життя те саме.

 

Так ведеться до сьогодні. Картина Пічула жива – не тільки тому, що зроблена майстерно. Соціум зберігся, моральний кодекс той самий. Чи його відсутність. Покажіть «Маленьку Віру» на майданах – може тим, кого привезли погратися в «протестний електорат», не захочеться більше так жити? Не тільки на площі, перед телекамерами, а й у рутинному повсякденні. 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2671
Теги:
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду