Варто зазначити одразу: піти в кінотеатр на свіжий американський політичний трилер «П'ята влада» (режисер Вільям Кондон) мене спонукала аж ніяк не його тема, а передусім, а може, й виключно, виконавець головної ролі. Бенедикт Камбербетч, якого вже встигли назвати найталановитішим молодим актором сучасності і який мені особисто запав у душу після прем'єри британського серіалу «Шерлок», перший сезон якого «Плюси» показали майже рік тому.

У дужках - коли в світі очікують уже третього сезону «Шерлока», українському глядачеві не показали навіть другого. Але є, дякувати богові, інтернет, де кожен може скачати той самий другий сезон.

Та повернімося до наших баранів. Тобто 37-річного британського актора Бенедикта Камбербетча. У нього падаєш, як у колодязь, уже з першого кадру будь-якого фільму чи серіалу, де він з'являється. Падаєш і летиш, не в змозі зупинитися, допоки з цього солодкого падіння в прірву тебе не висмикують якісь геть буденні справи. Але так триває лише до чергової появи Камбербетча.

«П'ята влада», де британець зіграв австралійського хакера Джуліана Ассанжа, засновника легендарного сайту Wikileaks, якого чекають у Швеції на суді щодо зґвалтування двох осіб жіночої статі, а він тим часом переховується в посольстві Еквадору в Лондоні, - ще один приклад непереможної чарівливості Камбербетча. Бо, хотіли цього чи ні творці фільму, Бенедикт-Джуліан став його центром, навколо якого обертаються всі інші персонажі. З одного боку, це, вочевидь, цілком відповідало планам продюсерів, які знімали кіно з метою розвінчати міф про творця Wikileaks як про безпринципного хакера. Котрий зазіхнув на святая святих будь-якої супердержави - її державні таємниці. З другого - зробити з фігури Джуліана Ассанжа такого собі аутиста, та ще й хворого на класичну манію величі, через неправдоподібно органічну гру виконавця його ролі в «П'ятій владі» не вдалося.

На те нема ради, бо це вже сила таланту, який не терпить диктовки. Відтак Джуліан Ассанж у виконанні Бенедикта Камбербетча постає людиною з усіма своїми слабкостями й перевагами. З деяким ухилом в амплуа геніального психопата, яким Камбербетч поставав і в ролі Шерлока Холмса.

Актор Деніель Брюль, котрий зіграв роль найближчого соратника Ассанжа Деніела Берга (за його книгою спогадів і зроблено сценарій до фільму) й мав би стати головним героєм через те, що запідозрив у колишньому другові манію месіанства, залишається все-таки на другому плані. Він просто не може нічого протиставити шаленому енергетичному полю Камбербетча. Тож художня правда - за образом Ассанжа. Хоча сам герой цього байопіка в жанрі трилера був категорично проти створення фільму про себе. Про що й написав довгого, на 10 сторінок, листа самому Бенедиктові Камбербетчу. Для Джуліана Ассанжа виявилися неприйнятними сценарій картини, створений за книгами колишнього соратника, та його спотворений образ.

Камбербетч відповів своєму прототипові таким самим розлогим листом, у якому дуже чемно й докладно розповів, чому він не згоден із Ассанжем. В зустрічі хакер-ізгой актору відмовив, і той почав ліпити образ, вивчаючи всі доступні йому джерела.

Перевтілився Камбербетч настільки ґрунтовно, що, порівнюючи зображення актора в образі хакера з фото самого героя, знайти відмінності дуже складно. Камбербетч задля ролі навіть висвітлив волосся. Проте при всій зовнішній схожості Камбербетч залишається собою - неймовірним харизматиком, навколо якого крутиться Всесвіт. Особливо це відчутно в кадрах, де Камбербетч-Ассанж у цілковитій самотності стоїть на тлі дико прекрасного «космічного» пейзажу Ісландії з її вулканічним ландшафтом. Тут і справді цілком доречні слова Деніела Берга про його манію величі й аутизм. Останній, до речі, за новою модою, вважається вже не психічним відхиленням, а ознакою геніальності.

Сюжет двогодинного байопіку будується, звісно ж, на фактах біографії Ассанжа. Точніше, на історії створення сайту Wikileaks, скандалів у політичній верхівці США у зв'язку з оприлюдненням закритої інформації в зовнішній політиці та безславного кінця сайту з фінальним притулком Ассанжа в еквадорському посольстві. Неодмінними героями «П'ятої влади» є журналісти газет Guardian та Bild. Адже сама назва фільму відсилає до поняття «четверта влада», якою називають пресу в розвинутих і не надто країнах. Цікаво, що один із героїв фільму, журналіст Guardian Нік Дейвіс, у контексті виникнення нового терміна для свободи слова згадує, як народилося поняття «четверта влада». Це сталося в Англії XVIII століття. Тоді журналістів не пускали до парламенту, але деякі спритники все-таки таємно туди проникали й після цього інформували читачів, що насправді робиться в найвищому законодавчому органі Британії. Коли їх упіймали, то посадили до буцегарні, а за тодішніми законами могли й винести смертний вирок. Проте вдячні за вчасну інформацію громадяни заступилися за своїх героїв, і їх випустили. Так народилося поняття «четверта влада», яка вища від трьох інших гілок - законодавчої, виконавчої та судової.

Той-таки журналіст Guardian феномен Wikileaks називає «п'ятою владою», що народжується на наших очах. Тут і починається головний конфлікт фільму - між владою «четвертою», що все-таки обмежується певними правилами щодо державних інститутів, національної безпеки тощо, й п'ятою, котра жодних обмежень не визнає. Це, власне, і є гасло Ассанжа: народ мусить знати все про тих, хто ухвалює доленосні рішення. В тому числі - мотиви цих рішень. Абсолютна відкритість інформації завдає величезних іміджевих ударів по будь-якій владі. У фільмі скандали й відставки в американському істеблішменті починаються після публікацій у лідерах світової преси зливів із Wikileaks про знущання з військовополонених у тюрмі «Гуантанамо» та цілеспрямовані розстріли американцями мирного населення Іраку та Афганістану. І особливо - розстріл двох кореспондентів «Ройтерс», під який потрапили й люди, котрі хотіли їм допомогти. Ассанж почувається героєм, адже він спричинив гучні відставки й гучні скандали. Але далі відбулося щось неймовірне - прізвища та імена раніше анонімних джерел, які лише на такій умові не боялися злити компромат, раптом перестають замазуватися редакторами сайту, й стають відомими на весь світ. Серед них - інформатори Держдепу США.

Отут, власне, й починається трилер. З одного боку, він ґрунтується на тому, як кадровий працівник Держдепу США намагається врятувати свого лівійського інформатора Тарека. З другого, суто психологічного - чому і як колишній друг Ассанжа став могильником улюбленого сайту. І тут американці не підвели - обидві ці лінії пророблено дуже ретельно. Глядач відчуває справжній саспенс, коли Тарек намагається втекти з Лівії до Єгипту, і його патронеса, перебуваючи в неймовірному напруженні, все-таки з полегшенням відкидається на спинку крісла, почувши в слухавці його голос. Ну, а кадри атаки на Wikileaks, розпочатої Деніелем Бергом, розчарованим і покинутим колишнім найкращим другом, вражають масштабністю. Герой Брюля громить нескінченний зал із нескінченними рядами комп'ютерів (до речі, він завжди існував тільки в його уяві), а на екранах інших компів діється щось, зрозуміле лише хакерам. З погляду видовищності зроблено бездоганно.

У фіналі Ассанж-Камбербетч дає інтерв'ю в еквадорському посольстві. Де каже так слова: «Якщо ти хочеш знати правду, тобі ніхто її не скаже. Скажуть лише свою правду. І якщо ти хочеш правди, шукати її доведеться самому. Справжня влада - в твоєму бажанні й готовності дивитися за межі цієї історії».

«Ця історія» загальною тривалістю більше двох годин змушує замислитися над кількома болючими питаннями. Де межа свободи слова й чи можна цю межу взагалі ставити, коли йдеться про рішення, від яких залежать долі мільйонів людей? Друге - чи варто ламати навіть одну долю окремо взятої людини, аби зробити надбанням гласності злочини держави проти своїх громадян і в тому числі - злочини проти свободи слова? Третє - чи повинні медійники відповідати перед законом за свої публікації, якщо вони зачіпають державні інтереси конкретної країни? Четверте - чи можна застосовувати до журналістів поняття «відповідальність», якщо вони заради сенсації готові матір рідну продати, а не те що підставити своє джерело?

Судячи з передпоказної дискусії українських медійників, подібних запитань вони собі не ставлять. Адже в нас усе зі свободою слова гаразд, а майор Мельниченко - український Джуліан Ассанж .

Тим часом «П'ята влада» в світовому прокаті провалилася (при бюджеті 28 млн доларів зібрала трохи більше чотирьох).

І це може свідчити не так про якісь недоліки сценарію чи режисури, як про загальну непідготовленість масового глядача до історії про «Каблґейт» через Wikileaks. У такого глядача подібні теми викликають хіба що конспірологічні пояснення про глобальну змову світового уряду. А ми, маленькі люди, сюди втручатися не хочемо. Отак розбиваються амбіції хакерів, які хотіли змінити весь світ. З іншого боку, як зауважив Бенедикт Камбербетч, коментуючи своє віртуальне спілкування з Джуліаном Ассанжем, «поки є вороги і є таємниці від них, то хто ти такий, щоб вирішувати, яку таємницю розкривати, а яку - зберігати?».

«Детектор медіа»

Фото - www.thatfilmguy.net