Не одну ніч провела журналістка Зіна Підалькіна, споглядаючи документальний серіал «Собор на крові» Ігоря Кобріна, і вперше при перегляді історичної документалістики в неї з’являлися почуття пошани до героїв та гордості за їхні подвиги.

«Кльово вночі втикати в телевізор», – задоволено всміхнулася журналістка Зіна Підалькіна, сидячи, як і щоночі, перед блакитним екраном із позначкою «1+1». Радість Зінчина пояснювалася просто. По-перше, вночі реклами набагато менше, ніж удень. По-друге, дивилася Підалькіна не абищо, а документальний серіал, знятий режисером Ігорем Кобріним. І називався той серіал «Собор на крові». Присвячений він був український історії з часів закінчення Першої світової війни аж до кінця Другої. «Період чималий!» – гигикнула дівчина, і з цікавістю вмостилася дивитись і вишукувати ідею запропонованого їй кіна.

Зіна, звикла до серіалів зі стріляниною, банальних шоу та телепрограм, спершу під розмірений ритм стрічки Кобріна ледь не закуняла. Монотонне читання за кадром, ритмічна зміна планів – усе це змушувало дівчину позіхати. Збагнула Підалькіна, що бракує їй якихось доволі простих перебивок: чи думки про події сучасного історика, чи висловів сучасних українців. «Це додало би стрічці жвавості», – суворо пояснила своєму екранові Зіна. Але, попри такі її настрої, вже десь на другій серії дівчина увійшла у транс і почала медитувати. «Собор на крові» почав їй подобатися.

Кожна серія починалась із подзвону та тексту, що нагадувало Підалькіній одночасно і про світлу віру, і про неминучу біду – на екрані люди йшли від Софії Київської, а голос за кадром промовляв: «22 січня року 1919 били дзвони Святої Софії Київської. Україна вперше за багато віків зробила спробу об’єднати свої землі в єдину незалежну соборну державу. Ці люди на площі не знають, що радість буде передчасною, а надія – мінливою». Кадри кінохроніки супроводжувала пісня невідомого автора «Буде нам з тобою що згадати» в обробці і виконанні Тараса Чубая. Зіна й раніше чула цього співака, але чомусь її серце затремтіло від романтичного співу саме під час перегляду стрічки. Голос Чубая лився легко, як дихання спокійної, гармонійної людини. Підалькіна подумала, що Тарас належить до тих нечисленних виконавців, для яких на першому місці – пісня, а потім уже слава та інше. І Зінці подобалося, що не на розпіарених попсових «рєбят» Скрипку чи Вакарчука зробили ставку автори фільму, а на щирого Чубая. До речі, цей факт трохи відкривав і саму ідею стрічки: це була не канонічна, попсова українська історія, а спроба дійти об’єктивності у розкритті історичних питань.

Так само й назви серій були не кричущими і банальними: наприклад, там, де розповідалося про бомбу від Сталіна в коробці цукерок для Євгена Коновальця, частина називалася не «Вбивство у ресторані», а «Цукерки для коменданта»; а про підступність сталінського режиму – не «Жертви тоталітаризму», а «Боротьба за народ». «Тобто, режисер не на негатив та сентиментальність працював, а на віру у непересічність українських борців», – виснувала Зіна.

Вже по інформації з першої частини Підалькіна зрозуміла, що автори проекту прагнули укранських героїв висвітлити в контексті часу і оточуючого їх світу. Мова в серії йшла про підпільну організацію УВО, котру було створено після четвертування України у 1919 році. Очолив її колишній австрійський офіцер, полковник Евген Коновалець. Це була українська військова організація, що боролася за становлення суверенної України. Зі стрічки Зіна зрозуміла, що той полковник Коновалець був розумною, сміливою та дипломатичною людиною, бо наперекір европейському світові – Версальських угод не визнав, а у союзники взяв Німеччину, бо міркував так, що «ворог мого ворога – мій друг».

Зіна дивилася на жовті документи, хроніку перших курсів спеціального вишколу УВО і щиро дивувалася, бо в кадрі видно було, що УВО – це не гарматне м’ясо, а ідеально підготовлені вояки, котрі вважали, що тільки зброєю можна воскресити українську державу. «Такі красиві хлопаки! – мрійливо промовляла вона, сидячи у нічній кімнаті. – Скільки в них краси та шарму!» Невідомо, скільки б часу присвятила цьому питанню Зіна, та в екрані події розгорталися далі.

Євгену Коновальцю потрібен був легальний вихід на міжнародну арену, бо хотів він наново відродити українську націю. Він створює ОУН і стає союзником Гітлера і його націонал-соціалістичної партії, що прагне реваншу за поразку у світовій війні і презентує самостійність України. Тож Коновалець, котрий стрімко йшов до мети, розумів, що ідея незалежності суверенної України буде сприйматися серйозно лише в світлі політики Гітлера й Антанти.

Але далі німці підписують із ворогами українців, поляками німецько-польський пакт, і це викликає опір з боку українських націоналістів. Вони організовують низку терористичних актів із прагненням знищити деяких високопосадовців Польщі. Була навіть спроба вбити Йозефа Геббельса і викликати в такий спосіб розлад польсько-німецьких стосунків. «Євген Коновалець розпочав свою небезпечну гру», – мовив голос за кадром.

Уперше за своє життя Зінаїда Підалькіна побачила стрічку, де українські патріоти не виставлялися на суд людський у якості жертв чи месій. Акценти у фільмі було розтавлено так, що і Євген Коновалець, і Тарас Бульба-Боровець, і інші були постатями не слабшими за своїх ворогів – Гітлера чи Сталіна. Вони були гідними опонентами тоталітарним системам двох держав, тонкими політиками і просто розумними та сміливими хлопцями, здатними боротися за свою Україну. Хоча й про їхні мінуси творці фільму не мовчали... Оскільки для такої довгої стрічки знайшлося багато хроніки і документів, Підалькіна зробила висновок: не лише у Росіїї є архіви. Було б непогано, вирішила вона, щоб і інші телевізійники не полінувалися та зацікавилися архівними плівками, створювали фільми про життя сучасних героїв, як це роблять, наприклад, росіяне, знімаючи стрічки про своїх акторів, співаків, художників.

Подивилася Зіна «Собор на крові», і серце її дівоче сповнилося гордістю, бо було їй чим пишатися. Хоч усі герої-борці були з Галичини, і Зіні бракувало відомостей про те, що ж під час їх запеклої боротьби відбувалося у східній частині Батьківщини, та все ж їхня історія нагадала їй не про фальшиво-щиру, а про справжню шляхетність вояків. «На цій шляхетності зможе виховуватись юна людина, якщо звісно, документальна стрічка Кобріна потрапить до шкіл», – так думала Підалькіна, і ставало їй веселіше.